Спогади Костянтина Мацієвича про земську діяльність С.Петлюри

[olena_nekora]

До дня народження (22.05) та дня смерті (25.05) Симона Петлюри

І.

Гарний ясний день ранньої весни у Києві 1918 року. Довгою, суцільною смугою витягнувся натовп людей на Володимирській вулиці, що прийшли віддати пошану покійному І. О. Нечую-Левицькому, що таки дочекався відродження України і вмер незабаром після повороту Центральної Ради до Києва.

На похороні весь український Київ. Скрізь видко знайомі обличчя, але найбільшу увагу звертає на себе постать в сіро-рудій старій салдацькій шинелі з характерним голеним обличчям і сивуватим волоссям...

Всім вже було відомо, що Симон Петлюра на час німецької окупації рішуче відмовився від будь-якої відповідальної участи в українському урядові до того часу, поки на Україні будуть панувати німці.

Процесія затрималась на якомусь повороті, багато людей згрудилось по обох боках вулиці на ходниках, і людським потоком мене викинуто було близько того місця, де стояв він... Ми поздоровкались, обмінялися кількома фразами з приводу небіжчика і потім продовжували вже далі шлях до кладовища й назад.

— Між іншим, дуже радий вас тепер в цей момент бачити, бо хотів би де про що поговорити та порадитись. Справа полягає ось в чому. На якийсь час я мушу знову стати людиною «вільної професії»...

— Чув про це і цілком поділяю ваші думки про те, щоб не заанґажуватись у сучасну комбінацію...

— Ну ось бачите, а мене за це жорстоко лають. А в тім я певен, що ми мусимо мати людей і цілі групи діячів, які б стали осторонь від сучасної «орієнтації», бо це лише тимчасовий і дуже короткий момент в нашому відродженню, який може бути для нас і дуже небезпечним. Особливо це обов'язково для тих діячів, що мають зовсім інші концепції та перспективи щодо нашого майбутнього співробітництва та зв'язків з Европою. Дуже б радий був, аби ви й ваші товариші підтримали мою лінію та теж більш віддались громадській організаційній праці, а не політично-урядовій роботі...

— Але це все загальні слова, треба щось робити реальне і мене дуже цікавить, куди ви хочете направити свою працю.

— Отут я й хочу мати вашу пораду. Мої політичні і громадські друзі умовляють мене, щоб я йшов в голови Київського Губерніяльного Земства і став на чолі української земської праці. Мене ж тягне до іншого. Найбільше мені хотілося б стати на чолі великого, европейського типу, щоденника, що мав би розповсюдження по цілій Україні і який почав би систематичну боротьбу проти монополізування нашої преси російськими журналістами. Щодо земської праці, то тут у мене багато сумнівів і перш за все з того боку, що я ж зовсім мало її знаю, мало підготований до такої відповідальної та центральної ролі... Як ви думаєте?

— Трудно мені щось тут певне порадити, бо обидві пропозиції заслуговують найуважнішого до них відношення. Одно лише можу вам щиро сказати: по довгій своїй земській праці я переконався в тому, що для земської керовничої роботи зовсім не потрібно якоїсь спеціяльної підготовки — для цього є спеціялісти. Найбільше значіння має адміністративний хист, уміння впливати на людей та організаційні здібності, а все це ви виявили вже давно і тому ті сумніви, про які ви тільки що говорили, — нехай вас на цьому шляхові не спиняють...

Цю розмову згадав я кілька тижнів пізніше, коли через якийсь час дістав запрошення, яко гласний Київського Губерніяльного Земства від Васильківського повіту, на губерніяльні збори. Обставини склалися так, що бути на них мені не довелося і тільки з часописів я довідався, що на них відбулися вибори і на чолі нової Управи поставлено було Симона Петлюру.

Мимохіть прийшла мені на думку наша розмова на цю тему, але на цей раз я вже не так оптимістично ставився до його майбутньої земської роботи, бо, згадавши деякі останні з того часу непорозуміння так званного «третього елементу» з новими земськими виборними діячами, боявся за те, як то Петлюра зуміє знайти з ними відповідний modus vivendi.

Справа полягає ось в чому. До реформи земства російським Тимчасовим урядом, яку прийняла і наша українська влада, виборними земськими діячами були в більшості цензові елементи, головним чином, великі власники, люди заможні, що звикли до адміністративних обов'язків, і хоч «третій елемент» (службовці) до них ставився дуже критично, але охоче корився їм в службовому відношенню. Конфлікти бували і раніше, але завжди набирали, через втручання урядових чинників, політичного характеру, і тому ліквідувалися не на користь «третього елементу».

Коли прийшли нові виборні елементи, в більшості ті самі інтеліґенти, що і «третій елемент», з тою ріжницєю, що вони були в більшості представниками лівих політичних партій та дуже часто походили з того самого службового земського персоналу, але нижчого і часто без спеціяльних знань, то відношення «третього елементу» до цих нових виборних земських людей прийняло характер затяжної опозиції, а інколи навіть і бойкоту.

Вони не мали потрібного авторитету, не знали земської справи, іноді легковажили нею, занадто захоплювалися політикою та революцією, а іноді відзначалися дуже малою культурністю. Разом з тим були амбітні і вдавали з себе «начальство» супроти тих, що ще так недавно були їх шефами.

Згадавши це все, я подумав, — чи не зле я часом порадив своєму приятелеві і чи не доведеться йому замісць продуктивної праці витрачати свою енерґію на переборення ріжних перешкод і марнувати свій час на нудну непотрібну боротьбу тоді, коли він міг би робити щось корисніше та його силам відповідніше.

Життя тоді було дуже нервове, рвучке, неспокійне. Кожний був переобтяжений десятком ріжних справ, як політичних, так і громадських. І не так то швидко довелося мені довідатися, як то новий голова земства справляється з своїми обов'язками.

Як я й сподівався, факти ріжних непорозумінь були, були спроби ділового бойкоту, менторства і т. ін., але дуже скоро все це припинилося. Як потім мені говорили в товариських розмовах такі видатні фахівці Київського губерніального земства, як О. 3-кий, Н. С-ко, В. П-ий, М. М-оз та інші, — Петлюра виявив відносно них надзвичайний такт, дуже швидко орієнтувався в діловій структурі земської роботи, не виявляв скорострільного реформаторства, а навпаки уважно поставився до всього того, що зроблено і накреслювалося до виконання, даючи зрозуміти всім відповідальним співробітникам, що вони мусять тепер, при демократизації земства, нести ще більшу відповідальність за успіх земскої праці.

Склад співробітників в більшості був майже цілком зросійщений. Треба признати, що політику дерусифікації він провадив твердо, але так тактовно і лагідно, що вона не вражала більшости співробітників, які закликані були до праці за часів головування камерґера Суковкіна.

«Треба віддати справедливість вашому Петлюрі, казав мені один з цих чільних представників «третього елементу», він мало нагадує інших скороспілих земських діячів нової формації. Він не видає себе за всезнайка, вчиться тому, чого не знає, але тримає себе з певною імпонуючою гідністю, як дійсний представник народнього земства, якому довірено всенародніми виборами многомільйонову земську справу. Ну а потім в поводженню з людьми він має якийсь спеціяльний charme, за яким разом з тим почувається і сильна воля й діловитість»...

Характерно, що навіть гострий противник нових земських діячів народнього земства, яким був весь час В. Демченко, бувший голова Київського повітового цензового земства, щодо Петлюри спадав з тону і казав щось на зразок того, що «виключення тільки підтверджує правило»...

— Яке правило, сміючись питав я його?

Підіть до повітового земства і там довідаєтеся...


ІІ.

Все це доходило до мене, як перекази людей, з якими доводилося зустрічатися, або на аґрономічній чи професорській праці, або на перехрестях громадсько-політичної роботи. Але незабаром доля поставила мене і в тісніше та ближче земське співробітництво з Петлюрою.

Коли я перебував на Великоднях святах у себе вдома на хуторі, одного дня дістав від нього телеграму такого змісту: «Вас обрано членом Управи Всеукраїнського Земського Союзу. Особисто прошу прийняти обрання і в усякому разі не відмовлятися без попередньої розмови зі мною».

У відповідь на неї я лише повідомив його, що за кілька день буду в Києві і тоді обов'язково зайду до нього. Про себе я таки думав відмовитися, бо мав зовсім інші плани на все літо, сподіваючися за цей час підготовитися до читання лекцій в Політехніці та Комерційному Інституті, де був обраний професором. Ділком зрозуміло, що праця в новій та ще в такій важливій установі, як Всеукраїнський Земський Союз, зводила б на нівець всі мої плани.

Повернувши до Києва, я того самого дня побачився з Петлюрою і не міг встояти перед його аргументами та уговорами. Він разгорнув передо мною такі широкі перспективи суто-національної організаційної праці, яку має підняти Всеукраїнський Земський Союз, що відмовитися від роботи над їх здійсненням, та ще в той момент, уявлялося психологічно неможливим. Разом з тим, він також з особливим натиском підкреслював необхідність, якнайширше розгорнути діяльність Союзу, як суто-національної організації в противовагу тому русифікаторському напряму, що вже тоді начав зазначатися в діяльності гетьманського уряду, який поповняв склад міністерств та інших вищих урядів «опытными администраторами», що тікали з Петербургу та Москви. Переконав він мене також погодитися бути його заступником на посаді Голови Управи Союзу. Першим кроком діяльности його яко Голови Земського Союзу, мала бути авдієнція у гетьмана Скоропадського на чолі делеґації, що вже була раніш обрана Всеукраїнським Земським З'їздом; до неї, опріч Управи Союзу, входило по одному представникові від кожної землі української. Склад делеґації був ріжноманітний. Коли вона на чолі з Симоном Петлюрою прийшла до гетьманського палацу, то її ввели до вітальної залі, куди зараз же в супроводі свого осавула вийшов і Скоропадський. Привітався з Симоном Петлюрою, а потім той по черзі став йому представляти кожного члена делеґації.

— Чого ж Ви хочете від мене, земські люде, запитав П. Скоропадський.

Хочемо ми спільними об'єднаними силами всіх українських земель творити свою національну культуру, відповів йому Петлюра... І потім в стислій, але яскравій, ґрунтовній промові звернув увагу Скоропадського на ті перешкоди, що зустрічають земства в своїй праці, на свавілля адміністрації, на арешти й заслання українських діячів, на насильства поміщицьких загонів, на скасування розпочатої Центральною Радою земельної реформи.

Скоропадський дуже уважно слухав його промову, пробував дещо заперечувати, особливо щодо земельної реформи, але нарешті висловив своє співчуття діяльності земства і обіцяв допомогу в його праці.

Так почалася наша спільна праця на земській ниві. З розпорядження Петлюри для Управи Союзу негайно було одведено цілий другий поверх у фліґелі земського будинку, відкрито кредити в земській касі за рахунок тих внесків, що мали зробити всі земства України відповідно до їхнього бюджету, так що можливо було приступити і до практичної роботи.

На перших же засіданнях Управи під головуванням Петлюри було заслухало доповіді всіх завідуючих окремими відділами Управи: мій по економічному, В. Прокоповича — по освітньому і О. Саліковського — по медичному та технічному, та був накреслений план об'єднаної діяльности.

Серед тих питань, що викликали особистий інтерес нашого Голови, згадую, були наступні: організація в кожному повіті України по одній зразковій народній школі, якій малося присвятити ім'я якогось видатного діяча українського відродження; перебрання до керування і завідування Земського Союзу всіх маєтків, що мають історичний та культурний характер; утворення в кожній українській землі земської електричної станції, як опорних пунктів майбутньої електрофікації; перебрання до рук Земського Союзу земської переселенської організації; брукування великих історичних українських шляхів і т. ін.

Треба було бачити цього неофіта земської справи на засіданнях, щоб відчути той ентузіязм, який він вносив в обговорення кожного питання, ту віру в перемогу наших зусилль у будівництві справжньої української національної культури на ґрунті всенароднього представництва і на засадах дійсного европеїзму...

Та не так воно склалося, як жадалося. Для переведення всіх наших проектів потрібні були кошти — і то великі кошти. Земські каси вже тоді почали порожніти. Земський Союз виробив проект доповіді про тимчасову велику позичку у Держави і мені було доручено вести попередні пересправи з міністерствами щодо цієї справи. Перед тим, як з'явитися до Ради Міністрів офіційно, я вирішив приватно переговорити із старими моїми знайомими А. Ржепецьким (міністр фінансів) і В. Колокольцевим (міністр хліборобства) про шанси нашого проекту. Відповідь їх була не потішаюча, а В. Колокольцев так просто й сказав: «по старій приязні мушу вас попередити, що Земський Союз у високих сферах не користується симпатіями, і краще буде для вас, коли ви не будете розраховувати на допомогу уряду». Офіційна відповідь Симону Петлюрі од Ф. Лизогуба, Голови Ради Міністрів, дивно нагадувала старе царськорежимне відношення уряду до «крамольних земств» і мала такий зміст: «як що те, або інше земство відчуває фінансову скруту, то нехай звернеться до міністерства внутрішніх справ; ми запитаємо думку старости і тоді вирішимо його справу окремо. Посередників проміж урядом і земством не потрібуємо».

З цього періоду памятаю я також і виступ Петлюри, як Голови Земського Союзу, на одному зібранню Сільсько-Господарського Товариства у Києві, що було скликане для обговорення засад земської реформи, яка мала переводитися гетьманським урядом Зібрання було надзвичайно імпозантне і численне, присутні були представники всіх великих маєтків, цукроварень, політичних партій і т. ін. Основну доповідь представив проф. Сльозкін, і його провідною думкою була теза про необхідність збереження великої земельної власности.

Петлюра почав з того, що він є тут представником організації, яка найбільш зацікавлена в соціяльному замиренню, яка всіми засобами, що їй приступні, прагне до піднесення добробуту цілого населення, але з тим більшою силою він, як представник цієї всенародньої організації, протестує проти того шляху, на який кличе докладчик. Спинившись на огляді того, як утворилось наше велике землеволодіння, охарактеризувавши його сучасний стан, зазначивши, що зараз воно тримається лише військовою силою і то чужоземною, він попрохав зважити ті наслідки, які можуть наступити, коли ця чужоземна сила піде собі геть з Україні, і нарешті апелював до державної мудрости зібрання і радив не йти проти вимог історії...

Промова зробила вражіння колосальне. Здавалося, начеб то справді сама історія обрала його своїм речником.

Але оскільки згадую, це був його останній виступ; через кілька днів, коли я прийшов до Управи, то першою звісткою, яку я почув, було повідомлення про арешт Петлюри, що відбувся на передодні ввечері.

Трудно передати тепер те обурення, яке почувалося тоді скрізь з приводу цього арешту. Посипалися ріжні протести, робітники земських установ рішили страйкувати, а ми, його товариші, постановили негайно їхати до Голови Ради Міністрів і вимагати звільнити Петлюру з арешту.

Поїхали всім складом Управи Союзу, і Ф. Лизогуб прийняв нас поза чергою.

Прийом був надзвичайно офіційний і холодний. А зміст відповіді його на нашу, вимогу був такий, що уряд не може терпіти того, щоб під прикриттям земських установ підготовлявся замах на державний лад та що вони мають відомості, що головним керовником цієї антидержавної змови є Петлюра.

Коли ж би вияснилось, що ці відомості неправдиві, то він зараз же буде визволений. Тон цеї відповіді був остільки рішучий і авторитетний, що ми не втерпіли і нагадали Ф. Лизогубові, що не nак давно він, як член Всеросійського Союзу, звертався з аналогічними нашій заявами до Штюрмера і Протопопова, а тепер ці пани сидять у в'язниці; і чи не хоче він і собі підготовити таку ж долю, виступаючи проти Петлюри.

Як потім вияснилось, арешт цей відбувся з одного боку під впливом німецького штабу, який мав відомості про непереривні зносини Петлюри з антантськими чинниками, і з другого — на вимогу гетьманських кол, які кожного дня пересвідчувалися в тому, якого небезпечного конкурента вони мали в особі Петлюри, особливо щодо популярности його серед військових.

В дальших наших заходах щодо його визволення нам увесь час доводилось блукати поміж І. Кістяковським та німецьким штабом, причому і там і там нам казали, що вони давно б його випустили, аби на перешкоді не була якраз та установа, з якою говорилося вчора. А Симон Петлюра сидів у в'язниці, передавав звідтіль листівки підбадьоруючого змісту, прохав присилати книжок і не турбуватися його замкненням. Згадую лише одну записку, де у нього видно мимохіть вирвалася туга за волею. Не маю її під руками, але зміст її був той, що він заздрить тим, хто працює, і що він нудиться без роботи.

Увесь час після арешту Петлюри в Союзі було сумно.... Почувалося, що від нього одійшла та сила, яка давала йому життя. Часи настали взагалі важкі й урядова реакція зростала; більшість праці Управи Союзу витрачалася на залагодження ріжних конфліктів проміж окремими земствами і адміністрацією та на рятування окремих земських діячів від сваволі урядових чинників. Двічі на тиждень з портфелем повним телеграм, скарг доводилося їхати до І. Кістяковського, тодішнього всевладного міністра внутрішніх справ, щоб якось полекшувати долю і земств і земських діячів.

Про здійснення тих широких проектів, що заініціовані були Петлюрою, не могло бути й мови.

III.

Наступив листопад місяць 1918 року. Діяльність Національного Союзу була вже в повному розвитку, і стінам Земського Союзу довелося на кілька днів знову побачити свого Голову.

Але перед тим нагадаю ще один епізод, надзвичайно характерний, як покажчик того, до якого рівня зросла популярність Петлюри за час сидіння його в тюрмі. Незадовго перед його визволенням святкувався ювілей 40-літньої діяльности письменника і громадського діяча, старого Д. Марковича. Святкування відбувалося в Українському Клюбові при величезному натовпі народу. Першим вітав ювілянта представник Національного Союзу, який тоді став в центрі нашого політичного життя. Привітання й промову було стрінуто однодушними оплесками, але коли представники Земського Союзу і Губерніяльної Управи з перших слів нагадали, що вони тут репрезентують відсутнього, — хто цей відсутній, не було й названо, — то вся заля встала і зробила таку овацію Симонові Петлюрі, що здавалося начебто всі ці люди тільки й чекали приводу, щоб однодушно і вселюдно заманіфестувати свою відданість, свою любов до тієї людини, що призначалася наперед вождем всенароднього руху, який мав ось-ось вибухнути.

Через кільки днів Петлюра на ультіматум міністрів українців на чолі з небіжчиком А. Вязловим, що тоді був міністром юстиції, нарешті був визволений. Але у Києві йому довелося перебути лише кілька днів. Він був, здається на одному засіданню Національного Союзу, призначив також і засідання Управи Земського Союзу, прибув на нього, але зараз мусів його перервати, бо прибули до нього на нараду військові, з якими він і перейшов до другої кімнати. Коли я через якийсь час зайшов до них, то вони вже прощалися. Петлюра їм сказав на прощання:

— Так згода! Коли остання спроба Національного Союзу не вдасться, ми починаємо і покладаємо надії на вас...

— Можете бути певним, пане Отамане, що ми наш обов'язок виконаємо..., одповіли йому військові.

Другого дня мала відбутися авдієнція у Скоропадського представників центральних груп Національного Союзу, яка ставила метою уговорити гетьмана дати національне міністерство і відмовитися від маніфесту про федерацію з Росією.

— А Ви мене повідомите про наслідки авдієнції.

Здається це були його останні слова і останнє розпорядження, зроблене в Земстві, бо того ж дня він виїхав до Білої Церкви.

Другого дня пізно вночі через його осавула я передав йому, що маніфест гетьман підписав, і на чолі уряду поставлено Гербеля і Кістяковського, а команду військ у Києві перейняв граф Келлер.

Вранці того ж дня полки Української Народної Республіки, на чолі з Симоном Петлюрою, рушили на Фастів проти «федеративного» гетьмана Павла Скоропадського.

————————————
Через кілька днів і я мусив залишити Київ, як член делегації Національного Союзу до Румунії.

Виходячи востаннє з помешкання Земського Союзу, я побачив на дворі купку дітей, які старанно заглядаючи до сшитків, щось співали...

— Що то за діти і що вони співають, питаюсь у нашого кур'єра.

А то «наші земські», себто наших службовців, кур'єрів, сторожів, а співають вони «Ще не вмерла Україна», щоб зустрінути Петлюру, коли він повернеться до Києва»...



(Мацієвич К. На земській роботі // Збірник пам´яти Симона Петлюри (1879-1926). — Прага, 1930. — С. 195-202.)

Правопис оригіналу збрежено