![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
olena_nekoraС украинофильством необходимо серьезно бороться. И кому же начать борьбу с этим вредным движением, как не нам украинцам?
Ну, от і не хотіла мучити товариство архаїчною публіцистикою, але потребую допомоги. Читаючи статтю, налетіла на вище процитований заклик, і з'явилось у мене таке дивне відчуття, ніби щось подібне чула не так давно.
Коротше кажучи, просвітіть будь ласка: це мені стріху посунуло від надмірного занурення в “часи давно минулі”, чи дійсно, деякі речі настільки за 100 років не змінилися? Бо в мене враження, що якщо замінити прізвища і назви, то певні події нагадують і 2008, а не тільки 1908 рік?
Як там пишуть під картинками: “знайдіть стільки-то відмінностей” (або подібностей:).
ІДЕЙНА БОРОТЬБА З УКРАЇНСТВОМ
Українство, як процес культурно-національного відродження українського народу, приваблює останніми часами все більшу і більшу увагу до себе російського громадянства. Такі визначні факти з національно-політичного життя України, як організація українських парляментських фракцій в першій та другій Державних Думах, участь українських політичних партій в виборах, поява молодої політичної преси української, участь українських діячів в роботах різних з'їздів представників культурно-просвітніх товариств, поява і хуткий розвиток національних просвітніх товариств на Україні і т. д. — всі такі факти не могли не звернути на себе уваги російського громадянства, не могли не заінтересувати його. Російське громадянство на всіх таких фактах могло впевнитись, що українство не є чимсь видуманим, книжним, а стає явищем масовим, має свій корень в масах українського народу і відповідає внутрішнім потребам розвитку цих мас. Появу нового культурного фактора можна було тільки привітати і, ми знаємо, що українство зустріло прихильність і спочуття у поступової частини російського громадянства. Так само прихильно зустріли цю течію і за кордоном поступово-демократичні групи європейського громадянства.
Інакше поставились до українського руху реакційно-консервативні круги російського громадянства. Ще давно, як ще тільки українство нарождалось і виливалось тільки в форми культурно-просвітньої течії, ці круги побачили в ньому страшну небезпеку і забили тривогу про „сепаратизм” українців, про необхідність суворих утисків над ними. В українстві одні бачили „польську інтриґу”, інші — вигадку національних фантастів безґрунтовну і самим ходом життя засуджену на смерть. Доказувалось, що українство — безсиле, кволе, що воно не має ніякої будучности і мусить вмерти власною смертю. Той, кому доводилось переглядати ну, приміром, хоч „Московские Ведомости”, „Свет”, ,,Новое Время” і ін., консервативні часописи, за 70-90 роки минулого століття, міг не раз і не два зустріти іменно таку оцінку українства. Здавалося б, що коли українство несе само в собі зерно смерти, то нема чого й клопотатися дуже про нього. Аджеж, коли хтось вмирає, його силою не душать. Але консервативні часописи російські, оцінюючи українство, як течію мертву, неживу, разом з тим і, очевидно, ,,на всякий случай”, вимагали для українства різних утисків, обмежень для того, щоб прискорити момент смерти, зупинити силою національний живчик, що тільки починав битись в національному організмі України.
Таким чином, на зорі українського відродження, при перших кроках його розвитку, воно зустріло з боку консервативних груп російського громадянства досить вороже відношення: ідейні виразники цих груп по змозі, в міру тих злиденних знань, якими їх наділила доля, провадили з ним і „ідейну” боротьбу. Але, відчуваючи, певно, наукове убожество такої боротьби і безсилля її, „добрі приятелі” адміністрації кликали собі на підмогу „поліцая” і разом з ним, на два, так би мовити, фронти, воювали з новонародженим, безсилим, на їхню думку, ворогом. Так само виглядає та боротьба і тепер: з одного боку доказують на сторінках „Киевлянина”, „Нового Времени” „несостоятельность” ідейних змагань українського руху, з другого — кивають „поліцаєві” і кричать про „страшну” шкоду і небезпеку цього руху вимагаючи для нього спеціяльних обмежень і уздечок. Коли порівняти, до якого з цих двох методів боротьби більше звертались в своїй боротьбі вороги українства, то доведеться, звичайно, перевагу оддати другому: він більше був укоханий ними, до нього частіш звертались, за нього, як за кам'яну гору, ховались „ідейні борці" — противники українства. Сталося навіть так, що вони, вживаючи „сыска й доноса”, зовсім забули про „ідейні” способи своєї колишньої боротьби з українством і, побачивши, що українство не тільки не гине під пресом всяких утисків, а навпаки оживає, розвивається, приходять до тієї думки, що боротьба їхня з українством стане успішною тільки тоді, коли звернути більш поважну увагу на „ідейний” бік її і повести її не розрізнено, а організовано, колективними силами. Задля цього у Києві засновано навіть „Союз русских националистов”.
„В наше сумасшедшее время, — каже один із основателів цього клюбу д. Савенко, — украинофильское движение развивается и находит себе среди интеллигенции й полуинтеллигенции все более и более сторонников. Необходимо признаться, что мы проспали украинофильское движение. Вместо того, чтобы бороться с ним, мы подсмеивались над хохломанством. Ныне украинофильство настолько выросло, что с ним уже необходимо считаться и бороться” (Киевлянин, ч. 89). В „сумасшедшее время", треба думати, приходять до голови й „сумасшедшие” ідеї, так, принаймні, гадає д. Савенко. Одною із таких ідей треба, очевидно, признати і ту, за яку так завзято вчепився д. Савенко, організуючи клюб „русских националистов”. І коли вірним є те, що ,,сумасшедшее" не має ніякої будучности і таїть в собі самому зерно власної смерти, тління, то очевидно і із заходів „русских националистов" не вийде нічого втішного для них; на їхні заходи кожен, у кого здорова голова на плечах, буде дивитись, як на такі заходи, котрі наскрізь пересякли ідеєю ненормальности, внутрішньої суперечности. Та тут нас цікавить не будучність „клуба русских националистов”, а самий факт його заснування і ті причини, які спонукали ініціяторів його взятись за цю справу.
Коли з українством починають рахуватись в стані запеклих ворогів, а до того боротись організовано, засновуючи для цього спеціяльне товариство, значить, „візок наш їде", значить і для стороннього глядача видко, що українство справді стає течією поважною. І це мусить тільки радувати українців: в боротьбі виростає сила, розвивається свідомість, набирає животворної енерґії національна воля, боротьба ставить на порядок денний питання про організацію національних сил, про сталеві, міцні форми цієї організації для національних здобутків і т. д. З другого боку ідейна боротьба, хоч би навіть з реакційними групами громадянства, прочищає національну свідомість у тих, з ким боряться, допомагає скристалізуватися національним ідеалам і розмежуватися в процесі цієї боротьби поміж собою українцям різних кляс.
Грубо помилився б той, хто думав би про українство, як про щось однолите, суцільне, позбавлене різних течій і відтінків. Таку іменно грубу помилку робить д. Савенко, коли валить усе до купи і виставляє проф. Мих. Грушевського „нынешним главою украинофилов”. Ніколи таким „главою” проф. Грушевський не був і ту національну програму, яку він розвивав в своїх фейлетонних статтях, ніколи, звичайно, не можна признати за повний вислів ідейних змагань всіх груп і кляс українського громадянства: на неї не пристануть з одного боку ті з них, які стоять лівіше проф. Грушевського, — а також і ті, що стоять вправо од нього.
„С украинофильством необходимо серьезно бороться. И кому же начать борьбу с этим вредным движением, как не нам украинцам?” — д. Савенко називає себе українцем. Це може спершу показатись дивовижним і сміхотворним. Член основатель „клуба русских националистов” і в той самий час „українець”, ворог культурно-політичних ідеалів українського громадянства, — що за абсурд? Але поза внутрішньою суперечністю того, до чого додумався д. Савенко, ховається, на великий жаль, цікавий факт нової течії, що починає пробиватись серед українства. Ця течія — праве, реакційне українство, представником якого в Галичині виступають „угодовці”, чорно-жовті українці з Барвінським на чолі, — а у нас українці-антисеміти, патріоти „казенного толка” на зразок д. Демченків, окрема порода „русских патриотов-украинцев”, на зразок Єп. Парфенія, редактора перекладу Євангелії на українську мову, почесного члена подільської „Просвіти” і разом з тим щирого прихильника „Союза русского народа”. Одну з таких течій представляє „малоросс” д. Савенко з його „русским” націоналізмом. Доказувати, що ті „ідеали", з якими виступають на поле своєї діяльности такі українці, як Савенко, не відповідають інтересам і ідеалам народніх мас українських, — буде зайвим. Це й без того зрозуміло кожному, хто пригадає, як заявляли себе ці маси щодо національних прав України під час увільничого руху 1905-1906.
Але разом з тим не можна і цілком нехтувати нової течії серед українського громадянства. В деяких частинах його вона безумовно знайде собі прихильників і може недовгий той час, коли ми побачимо там чимало всякого чиновництва, попівства і ін., які гармонійно будуть сполучати „своє” українство з російським шовіністично-державним націоналізмом. Ми мало віримо д. Савенкові, коли він заявляє, що його однодумці мають на увазі боротись з українством „ідейно" шляхом пропаґанди „русского национализма” на українському ґрунті. В історії боротьби „русского" державного націоналізму з ідеалами недержавних націй Росії ідеологи цього націоналізму ніколи не додержували ідейної об'єктивности і їх „ідейна” боротьба завше прибирала форми „сыска и доноса”. „Русские националисты” з „Нового Времени”, рідним братом котрих на українському ґрунті є д. Савенко, вживаючи „ідейних” способів боротьби з українцями, разом з тим одверто вимагали од адміністрації репресій для українських культурно-просвітніх товариств („Просвіти”) і, як ми знаємо досягали своєї мети. Певна річ, що слідком за своїми „старшими” братами з „Нового Времени” та „Московских Ведомостей” підуть і новороджені українці з клюбу „русских националистов” у Києві. За це каже і давня традиція „русского” націоналізму і та політична програма, яку ісповідують д. Савенки і на сам кінець, звичай „русских” шовіністів звертатись до запомоги „участка”, замість культурних способів боротьби з своїми ідейними супротивниками. Та хоч би й сталася така неймовірність, як та, про яку пише д. Савенко, її стане не надовго і рано чи пізніш „ідейні” борці проти українства підуть тим самим шляхом, яким іде „Русское Знамя”, нацьковуючи росіян на інородців та сіючи національну ворожнечу поміж різними націями Росії. Як в першому разі, так і в другому українцям не „стать привыкать”: на тернистому шляху свого розвитку вони зазнали чимало різних утисків, обмежень, зустрічали всякі „ідейні” напади на свою „безидейность, узость”, вислухували різні пророкування про близьку „природну” смерть і т. і. Все це одначе не спинило розвитку українства і не завадило йому стати явищем масовим, прибрати більш виразні форми, пустити глибоке коріння в народі і стати природним висловом національного я українського народу. Нова „ідейна” боротьба проти українства, яку російські націоналісти української формації починають вести організованими силами на нових аванпостах, мусить тільки викликати живіший рух серед української демократії і допомогти їй організуватись, щоб одбити ті “напади”, з якими йдуть проти неї російські націоналісти.
Статтю цитовано за (Петлюра С. Статті, листи, документи. — Нью-Йорк, 1956. — Т. 1. — С. 84—88.)
Ще статті цього автора
Як як повірив в братерство людей і що з того вийшло
Після того, як таємниця імені автора була розкрита, я додала тег з ним. Але сам пост залишила в первісному вигляді.
![[identity profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/openid.png){kind=small}
(no subject)
23/7/08 18:55 (UTC)(no subject)
23/7/08 19:51 (UTC);-)
(no subject)
23/7/08 20:39 (UTC)(no subject)
25/7/08 16:32 (UTC)(no subject)
25/7/08 16:51 (UTC)(no subject)
25/7/08 16:33 (UTC)(no subject)
25/7/08 16:31 (UTC)Ну, читает народ в метро очень популярную газетку, принадлежащую одному восточно-украинскому бизнесмену, в которой периодически проскальзывают мысли о том, что Украины-то и нет, а все настоящие украинцы всегда мечтали максимум об автономии в составе Великой России. А те, которые мечтали о всяких глупостях типа независимости, они-то, как раз предатели и позор нации. Но, это все ерунда. Потому что много других газет, отличии опять таки от некоторых других городов. Ну, говорят некоторые сограждане, считающие себя суперкоренными: "говори на нормальном языке. Из какого вы села понаехали?" Так в моем городе эта публика, хоть и бывает агрессивной, но в отличии от некоторых других (могу предположить, что даже вашего родного Харькова, где моих друзей еще в прошлом году отказались обслужить в магазине по причине "ненормальности языка") в таком меньшинстве, что объяснить им, что из села приехала не я, а мои прадедушка с прабабушкой в конце ХІХ века не составляет труда.
Правда, в моем городе не очень давно произошла весьма забавная история, при которой я,увы, не присутствовала, но подозреваю некоторых своих френдов в непосредственном участии:). Собственно вопрос мой был в основном к ним и адресован: не вызывает ли у них эта статья каких-либо ассоциаций?
Насколько мне известно, дело было примерно так. Одна группа граждан совершала богоугодное дело ввиде крестного хода, с символикой соседнего государства и призывами к нарушению территориальной целостности того, на территории которого они и находились. А другая группа граждан с символикой "местного государства" пыталась им объяснить, что богоугодные дела лучше совершать без политических лозунгов. Когда к дискуссии подключились представители правоохранительных органов, граждане из второй группы, полагая, что представители этих самых органов являются представителями государства, попросили содействия в воспитательной работе, уверяя, что предоставят гражданам из первой группы возможность реализовывать свое законное право свободы вероисповедания, сразу же после того, как эти граждане избавятся от политической символики. После чего представители правоохранительных органов погрузили граждан из второй группы в специально оборудованные транспортные средства с решетками на окнах и дали возможность гражданам из первой группы продолжать свое шествие, потому как только Господу известно, что ему угодно.
Правда граждане из второй группы в дальнейшем этот опыт учли, и теперь свои акции, направленные на сохранение территориальной целостности местного государства, проводят с хоругвями, священослужителями и прочими атрибутами богоугодности. Так что „візок наш їде":)