Наталія Гудзій. Японська бандуристка українського походження

[olena_nekora]

Наталія Михайлівна Гудзій народилась 4 лютого 1980 року в селі Дніпропетровської області. Ще в дитинстві сім'я Наталії переїхала в місто Прип'ять.

26 квітня 1986 року в день Чорнобильської катастрофи її разом з сім'єю було евакуйовано в Київ, де вона поступила в музичну школу і почала вчитись гри на бандурі. В 1993 році, вона приєдналась до хору «Червона Калина» Київського ансамблю народної пісні, який складався переважно з чорнобильських дітей.

У складі цього хору на запрошення Фонду дітей Чорнобиля, очолюваного фотографом Руіті Хірокавою, з 1996 по 1998 рік Наталія декілька разів приїжджала до Японії.

Її виступи привернули особливу увагу і вона здійснила ще 29 сольних виступів протягом березня-червня 1999 року того, щоб зібрати гроші для постраждалих від радіації. За концерти було виручено 12 мільйонів єн, які пішли на лікування дітей з раком щитовидної залози.

За рекомендацією Руіті Хірокави Наталія прийняла рішення залишитися в Японії та зайнятися музикою.

В 1999 році один з волонтерів неурядовій організації Фонд дітей Чорнобиля, познайомив Наталію з Тамае Міятою, яка пізніше стала її вчителем вокалу.

Зараз Наталія Гудзій проживає в Токіо.
(Вікіпедія)

DAILY YOMINIURI

25 November 2000

Співаючи для жертв Чорнобиля

Високим, кришталевим голосом Наталя Гудзій співає українські народні пісні слухачам у концертних залах по всій Японії. Називаючись просто Наталя, Гудзій збирає гроші для жертв Чорнобильської аварії, що сталась у 1986 році. Пісні Наталі відбивають трагізм катастрофи та її впливу на її батьківщину та сім’ю.

Розслаблена атмосфера в Токійському кондомініумі вмить наповнилась, коли двадцятирічна Наталя та її вчитель з вокалу Тамае Міята почали заняття. Перед уроком у вітальні Міяти вони спокійно обговорили японською мовою розклад концертів. Але після того, як Наталя проспівала гами, Міята зробила зауваження своїй учениці. “Співай з більшою силою, ще раз”, – скомандувала вона. Наталя не могла взяти високі ноти через біль в горлі, спричинений легкою простудою. Хоч її японська покращилась настільки, що вона може розуміти телевійзійні програми, їй було важко пояснити Міяті дискомфорт, який вона відчувала,і , здавалось, вона хвилювалась про концерт у Нагасакі, що мав відбутись наступного дня.

Один з друзів Міяти, залучений до волонтерської діяльності в неурядовій організації Фонд дітей Чорнобиля, розташованій в Токіо (Японія), познайомив Наталю з Міятою у 1999 році, коли Наталя давала серію соло концертів, щоб зібрати гроші для постраждалих від радіації. “Наталя практично самостійно вчилась в Україні. Вона потребує професійного навчання і важливо, щоб я час від часу перевіряла її голос, аби він був сильним і чистим”, – каже Міята. Наталя також покладається на Міяту щодо порад у повсякденному житті. “Міята є дорадником місцевої общини, так що розмови з нею допомагають”, – зауважаує Наталя.

Від пекла до раю – міста Прип’яті, де жила Наталя зі своєю сім’єю – батьками і двома сестрами – відстань складає десь 3,5 кілометри на північний захід від Чорнобиля. В Прип’яті, оточеній хвойними і березовими лісами, росло багато яблунь і вишень.Її мати завжди співала для неї і сестри українські народні пісні. Батько, який працював на атомній електростанції, завжди знаходив час, щоб погратись з ними. 26 червня 1986 року вони з сестрою збирались піти в ляльковий театр, що приїхав з Києва. Але раптом мати сказала, що плани змінились. “Нікуди не йдіть з дому”, – наказала вона. Наталі на той час було лише 6 років, вона не розуміла, що сталось і розстроїлась, що їй не вдасться подивитись виступ театру. Пізніше, мати сказала дітям, що деякі правила поведінки змінились. “Ніколи більше не беріть яблука в садку як це було раніше”, – навчала вона. Після аварії батько залишився розчищати завали, а решта родини була евакуйована. Нічого не взявши з собою, вони переїхали в будинок бабусі в Прип’яті. Наталі сказали, що вони скоро повернуться, але це був останній день, коли вона бачила своє рідне місто.

Потім вони переїхали в Київ, що за 120 кілометрів від Чорнобиля, у квартирний комплекс для постраждалих. Наталя пішла в початкову школу. До обіду у школі входило багато фруктів, щоб збільшити надходження вітамінів та сприяти здоровому харчуванню. Учні також проходили періодичні медичні обстеження. Однак Наталя та більшість її однокласників не знали причини всіх цих незвичайних змін. “Я не знала, чому нам забезпечували особливий догляд”, – каже Наталя. Проте невідвортно наближався день, коли вона зрозуміла, що трапилось, і усвідомила в якій небезпеці вона перебувала. Коли їй було 8 років, один з однокласників з Прип’яті помер від раку. Діти з Прип’яті хворіли один за одним, і багато з її друзів померло як той хлопчик. Наталя вступила в місцеву музичну школу і почала вчитись грати на бандурі, восьмикілограмовому народному музичному інструменті з 61 струною. У 1993 році, вона приєдналась до хору Червона Калина, який складався переважно з чорнобильських дітей. Калина – дерево, що високо цінується в Україні через лікувальні властивості. Назва відображає бажання вилікувати дітей, постраждалих від аварії. Наталя майже весь час проводила за навчанням музиці. “З часу, як я ще жила у Прип’яті, я мріяла стати співачкою. Моя сестра займалась бандурою, тож природно, що і я почала грати на цьому інструменті”, – зазначає вона. Наталя, сенсація сьогодення, відвідала Японію у 1996 та 1998 роках у складі Червоної Калини, що давала концерти на запрошення Фонду дітей Чорнобиля, очолюваного фотографом Руічі Хірокавою. Вона справила величезне враження і здійснила ще 29 сольних виступів протягом березня-червня 1999 року. За концерти було виручено 12 мільйонів йєн, які пішли на лікування дітей з раком щитовидної залози. За рекомендацією Хірокави, Наталя вирішила залишитись в Токіо на два роки, і живе в місті з минулого грудня.

“Мотивація мого приїзду в Японію, полягала в бажанні продовжувати вивчати музику. Після закінчення середньої школи, більшість моїх однокласників вступила до університету, а я працювала, тому що мій батько захворів і мав залишити роботу на атомному підприємстві. Він одужує дома в Києві. Моя зарплата була дуже низькою, і половина з неї йшла на проїзд на роботу і з неї.”

“Коли я вперше почула, що поїду в Японію, я відчула себе щасливою, тому що це був ще один шанс здійснити мрію, яку я вважала втраченою. Я також можу звернутись за допомогою до японців через власні концерти”, – каже Наталя.

Весь тиждень проводиться у вивченні японської мови у токійські школі, уроках з вокалу та репетиціях концертів, що проходять на вихідних. Минулого року, Наталя випустила компакт-диск, на якому є 11, здебільшого українських народних, пісень та японська дитяча пісенька “Фурусато” (“Батьківщина”). “ У піснях жаль та біль дітей, що страждають від наслідків катастрофи, передаються через сюжети про кохання чи образ перелітніх пташок”, – каже вона. “Але пісні також про надію і мрії на майбутнє”. Наталя планує дати 8 коцертів у префектурах Токіо, Осаки та Хіого, починаючи з кінця цього місяця до наступного березня. Співак Токіко Като звернув увагу на Наталю з часу, коли вона співала з Червоною Калиною у 1996 році. “Като каже мені: “Співай не лише для себе, а й для слухачів. Спілкуйся подумки з аудиторією”,- зауважує вона. У Наталі, яка назавжди втратила свою рідну домівку, ще проявляться симптоми радіаційного враження, однак вона вже зараз відчуває, що вона є більш схильною до захворювань. “Я простуджуюсь частіше і у мене часто буває головний біль”, – каже вона. Наталя чула від Хірокави, який часто буває місцях атомних аварій, де він робить фотозйомки, і зрозуміла з його фотографій, що її домівки у Прип’яті вже давно нема. Зелені ліси, в яких вона гралась, коли була маленькою, перетворились у мертву зону і були вирубані, а весь регіон похований урядом під шаром піску. “Навіть зараз я люблю свою домівку, але не хочу повертатись, тому що я б не хотіла побачити ці докорінні зміни”. Обличчя Наталі похмурніє, коли вона думає про катастрофу та її тривалі смертоносні наслідки. “Смертність збільшується з року в рік. Особливо серед дітей та ліквідаторів. Через економічні труднощі уряд України не може надати постраждалим фінансової підтримки”, – каже вона.

Як зазначається у звіті ООН за квітень цього року, Чорнобильська аварія позначилась більш ніж на 7 мільйонах населення України, Білорусі та Росії. Серед них 600 тисяч ліквідаторів та 3 мільйони дітей.

“Постраждалі від аварії часто втрачають надію, коли їх стан ускладнюється”, - наголошує Хірокава. “Тому, до медичного догляду ще необхідна емоційна підтримка”. “Я б хотів вірити, що люди пам’ятатимуть такі трагедії”, - каже Наталя. “Але віднедавна люди відвертають очі, не бажаючи торкатись цієї проблеми. І якщо вони забудуть урок, який вони отримали від аварії…”


Какуйя Ішіда

http://www.brama.com/survey/messages/4113.html

Comments

[iglusha.livejournal.com]

Класна виокнавиця:)

[olena-nekora.livejournal.com]

Ага. На жаль, в Україні її мало хто знає.