![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
olena_nekora«Покиньте ви цькувати «народного героя» Петлюру, як наддніпрянці покинули — Петрушевича; не копайте ви провалля між двома братами, нехай воно потрохи само засиплеться».
06.03.1921 Baden/Wien, Hotel “Grüner Baum”
В[исоко] п[оважаний] та дорогий п. професоре!
Давно збираюсь я написати до Вас довшого листа з приводу напрямку «У[країнського] Голосу», але все відкладав, а оце під свіжим вражінням моїх розмов з п. Ліпінським та п. Петрушевичем сів за листа. Почну здалека. Коли мене конфіновано в кінці 19 року в Перемишлі, то всі ви вважали Петлюру за генія, проти цього «святого» імені не можна було тоді й слова сказати; тепер же в ваших очах Петлюра став злим генієм України, навіть ворогом її... Тепер Ви не находите слів, щоб зганьбити, принизити його. А тим часом Петлюра і тепер такий же звичайний, середній чоловік, яким був і два роки тому, якого, як я вам казав тоді, і прирівнювати не можна до таких талановитих людей, як Грушевський, Ліпінський та Винниченко. Але Ви в засліпленню своєму тоді не зважали на мої слова, боюсь, що й тепер, коли Ви впали в другу крайність, ви теж не звернете на них потрібної уваги.
Пп. Ліпінський та Петрушевич, як і багато противників Петлюри, кажуть, що він «нікчемність», «нездара», «амбітник», який запродав 11 міліонів українського народу і т. д. і т. д.
Але, очевидно, український народ не міг в цю історичну епоху ліпшого видвигнути, бо Петлюра без всякої сили, без всякого терору став центром, коло якого тепер згуртувалось все, що бореться за свою суверенність.
Син мій, який оцінює Петлюру так само, як і я, оповідає, що селянство на Україні крівавлючись в боротьбі проти московських окупантів, возвеличило тепер Петлюру, як Ви колись, в генії; ім´я його стало гаслом в боротьбі з москалями, про нього ходять легенди, на нього тепер звернуті очі всього народу, і всіх, хто виступає тепер проти Петлюри, народ вважає за своїх ворогів. Цю опінію придбав він тільки тим, що не хитався так, як талановиті Грушевський та Винниченко, не входив в контакти з москалями, а спочатку й досі тримається ідеї української державності.
Коли син мій запитував селян, за що вони так возвеличили Петлюру, то вони відповідали, що за те, що у нього найліпша програма — Яка саме? — А та, що він і проти большевиків, і проти Денікіна, тобто проти московських централістів. Натурально, що популяризували ім´я Петлюри і самі московські окупанти, караючи народ за «петлюрівщину», за «петлюрівський язик», як колись царський уряд популяризував ім´я Грушевського, переслідуючи «язик Грушевського», як тоді казали чорносотенці.
Коло Петлюри згуртувались тепер кращі наші інтелігентні сили, як Єфремов, Ніковський (ре[дактор] «Ради), Саліковський (ре[дактор] «Українського Життя»), Прокопович, Холодний і т. і., які здавна стояли в центрі укр[аїнського руху] і негативно ставились до Петлюринського повстання, бо побачили, що коли вони не підтримають Петлюри, то підуть проти всього укр[аїнського народу], який тільки в Петлюрі бачить порятунок.
Всі ж соціалістичні елементи та мартовські українці (як 9/10 самостійників), розграбувавши тих 4½ міліардів, що залишились від Гетьмана, тепер стали в опозицію до Петлюри, бо... він тепер «нікчемність»! Одні з них шукають контакту з большевиками, другі сподіваються ласки Антанти, коли вони скинуть Петлюру, але всі оці комбінації народ на Україні вважає за зрадницькі. Мені казав Винниченко, що він хоч і ясно побачив, що большевики так, як і всі росіяне, вороги України, але все-таки мав охоту працювати з ними для наведення комуністичного ладу на Україні, але коли упевнився, що народ його за це вважає за зрадника, то, не бажаючи йти проти свого народу, виїхав за кордон. Тепер, кажуть, хоче попробувати того ж і другий талановитий чоловік — Грушевський і вже дістав запросини від большевиків. Я не вірю, щоб він сам поїхав туди, він тільки в «Борітеся — поборете» других підмовляє, бо не має Винниченкової щирости, а коли б поїхав, то впав би в очах селян на Україні ще нижче, як тепер. Селяне вже порозумнішали і всіх соціалістів та комуністів вважають за своїх ворогів, майже нарівні з москалями.
Третій талановитий чоловік, Ліпінський, вдарився в другу крайність. Він вважає, що тільки монарх з аристократією здатні збудувати державу, а демократія нігде на світі держави не організувала (а Швейцарія, а З´єднані Штати?) і сподівається, що панство з України (власне, москалі та поляки, бо українського панства майже нема) на чолі з Скоропадським збудують Українську Державу. Він забуває, що коли німці посадили на гетьманство Скоропадського, то він, не найшовши співчуття ні в низькоокої інтелігенції української, ні в січових стрільців, оперся на московських добровольців та чорносотенців і повів таку великопанську політику, яка довела до того, що народ однодушно приєднався до Петлюринського повстання, що підняли січові стрільці по намові соціалістів на чолі з Винниченком.
Гетьман, рятуючи свою особу, оголосив федерацію з Москвою і кинувся в обійми москалів, які розліплювали по Києву відозви, в яких доводили, що ніякого укр[аїнського] народу й язика нема, а є тільки діалекти — московський, новгородський, полтавський, волинський і т. д.
Чи можливо, щоб за цим чоловіком пішла укр[аїнська] інтелігенція та народ, у якого пани знов відберуть землю, як видерли за Скоропадського «з шкурою» в 1918 році?
Петрушевич і тутешні галичане вже стоять за федерацію з Москвою і радять замість Петлюри посадити «самостійників» — Андріївського, Макаренка та Грекова, бо Петлюрі Антанта не дасть жадного франка ні жадного патрона. Вони не хотять зрозуміти, що Антанта не помагає Петлюрі тому, що він добивається самостійної України, а отим «самостійникам», може, й дасть, бо вони підуть на федерацію, але народ не піде з ними і порядна інтелігенція також, бо що собою уявляють ці авантурники: перший — п´яниця, другий — тупиця, а третій — непевний москаль, про якого навіть Петрушевич висловився як про невдалого стратега, а Ви, здається, його вже в генії возвели. За ким же йти українському народові? Очевидно, за Петлюрою, бо ліпшого нема; не спромігся народ кращого виставити, а його возвів в свої національні герої.
А коли так, то не треба народові хоч заважати, коли ми допомогти не можемо; нехай він бореться з Москвою і, коли не виборе самостійности, то доб´ється хоч автономії. Але галичане вже тепер штовхають та агітують за федерацію з Москвою.
Це свідчить ще раз тільки про те, що ріжні історичні та політичні умови виробили у галичан та наддніпрянців ріжні психології, ріжні орієнтації і ми одні одних не розуміємо. Ми вважали Москву гіршим ворогом, як поляків, а галичани вважають за ворога тільки поляків, а з москалем готові йти на федерацію, вважають його за приятеля. Галичина здавна єдналась з Суздалем проти Київа і це привело до загибелі стару українську державу. Наш народ за багато сот літ зносин з москалями виробив приказку: «З москалем знайся, а камінь за пазухою держи; дай йому тільки пальця, — то він вхопить всю руку».
А галичане вважають його за приятеля і тепер, бо він раз у раз стремів вирвати галичан з польського ярма! Ви не хочете зрозуміти, що він хотів знищити українське гніздо, а не визволити вас. Тепер Петрушевич тішиться, що большевики признали самостійність Галичини. Тепер, після воскресіння українського народу, всі росіяне вже не хотять приєднувати Галичини, бо бояться підсилення в ній українського елементу. Большевики зреклись Галичини в дійсності на користь Польщі, бо й вони її бояться приєднати до України.
Я казав Петрушевичеві і Вам кажу і прошу Вас — добивайтесь ви самостійности Галичини, а до Наддніпрянщини не втручайтеся, бо ви її не знаєте і не розумієте. Коли ви доб´єтеся самостійности Галичини, то цим ви зробите і величезну прислугу і Наддніпрянщині,а своїм вмішуванням в українські справи ви тільки шкодите їм. На це мені Петрушевич каже, що він соборний українець і серце йому болить за Україною. Отак само серце боліло і у Коновальця за Україною, коли він два рази зашкодив укріпитись українській державності над Дніпром, але ніхто не запідозрить в щирості і відданості Українській Державі ні його, ні стрільців.
Петрушевич каже, що не повинен стояти на чолі укр[аїнської] держави чоловік, який запродав частину України полякам. Ми так само можем сказати щодо Петрушевича, бо Денікініада варта своєї дочки Варшавіади; тепер напевне можна сказати, що якби не було першої, то не було б другої. Але це вже минуло і попрікати одним других не варто, але галичане не можуть забути і свої вини хотять перекласти на других. Це все треба забути і працювати кожному для своєї ближчої батьківщини — галичанам для Галичини, а наддніпрянцям для Наддніпрянщини, то в результаті буде користь для всієї України.
Покиньте ви цькувати «народного героя» Петлюру, як наддніпрянці покинули — Петрушевича; не копайте ви провалля між двома братами, нехай воно потрохи само засиплеться.
Ваш серцем Є. Чикаленко.
Я знов скажу: облиште ви Петлюру, він сам морально умре, коли ще перелітує в Польщі, а коли піде на Україну, то, хоч нічого не добившись, помре фізично, то ім´я його буде більшим, як Костюшка у поляків, отоді вже настане пора і на агітацію за Скоропадського, а не тепер. Ліпінський слушно каже, що на сході насовується реакція, яка нищить соціальні здобутки революції і ліпше, коли вона у нас буде під проводом Скоропадського, аніж царя; але я думаю, що буде гірше — реакція прийде з всеросійським царем на чолі і знищить не тільки соціальні, а й національні здобутки, бо ми ще не набрались державної мудрости і всі тягнемо в різні сторони, бо соціальний, матеріальний інтерес у нас ще переважає національний. Не доросли ще.
Ваш серцем Є. Чикаленко.
ЦДІАЛ. — Ф. 309. — оп. 2 — Спр.113. — Арк. 4-9 зв. Автограф.
( Чикаленко Є. Щоденник (1918-1919). У 2-х т. — К., 2004. — Т.2. — С. 226-229)
_______________________________________________________________________
Євген Чикаленко (1861-19129), поміщик-землевласник, визначний громадський діяч, публіцист, меценат, видавець, агроном, автор книжок з сільсько-господарської тематики, один з ініціаторів заснування та голова ТУПу (Товариство Українських Поступовців — нелегальна міжпартійна громадсько-політична організація, що об´єднувала українців, які стояли на платформі автономії України та конституційно-демократичного ладу). Фундатор фонду ім. Мордовця для допомоги українським письменникам та «Академічного Дому» у Львові. Фінансував видання «Русско-украинского словаря» Уманця-Комарова, журнал «Киевская Старина», єдину всеукраїнську щоденну газету «Рада».
Дмитро Ґреґолинський (1880-1944) — український громадсько-політичний діяч, педагог і журналіст. Директор Українського жіночого інституту в Перемишлі, видавець і редактор тижневика «Український голос». За політичними поглядами був близьким до діячів УСХД.
06.03.1921 Baden/Wien, Hotel “Grüner Baum”
В[исоко] п[оважаний] та дорогий п. професоре!
Давно збираюсь я написати до Вас довшого листа з приводу напрямку «У[країнського] Голосу», але все відкладав, а оце під свіжим вражінням моїх розмов з п. Ліпінським та п. Петрушевичем сів за листа. Почну здалека. Коли мене конфіновано в кінці 19 року в Перемишлі, то всі ви вважали Петлюру за генія, проти цього «святого» імені не можна було тоді й слова сказати; тепер же в ваших очах Петлюра став злим генієм України, навіть ворогом її... Тепер Ви не находите слів, щоб зганьбити, принизити його. А тим часом Петлюра і тепер такий же звичайний, середній чоловік, яким був і два роки тому, якого, як я вам казав тоді, і прирівнювати не можна до таких талановитих людей, як Грушевський, Ліпінський та Винниченко. Але Ви в засліпленню своєму тоді не зважали на мої слова, боюсь, що й тепер, коли Ви впали в другу крайність, ви теж не звернете на них потрібної уваги.
Пп. Ліпінський та Петрушевич, як і багато противників Петлюри, кажуть, що він «нікчемність», «нездара», «амбітник», який запродав 11 міліонів українського народу і т. д. і т. д.
Але, очевидно, український народ не міг в цю історичну епоху ліпшого видвигнути, бо Петлюра без всякої сили, без всякого терору став центром, коло якого тепер згуртувалось все, що бореться за свою суверенність.
Син мій, який оцінює Петлюру так само, як і я, оповідає, що селянство на Україні крівавлючись в боротьбі проти московських окупантів, возвеличило тепер Петлюру, як Ви колись, в генії; ім´я його стало гаслом в боротьбі з москалями, про нього ходять легенди, на нього тепер звернуті очі всього народу, і всіх, хто виступає тепер проти Петлюри, народ вважає за своїх ворогів. Цю опінію придбав він тільки тим, що не хитався так, як талановиті Грушевський та Винниченко, не входив в контакти з москалями, а спочатку й досі тримається ідеї української державності.
Коли син мій запитував селян, за що вони так возвеличили Петлюру, то вони відповідали, що за те, що у нього найліпша програма — Яка саме? — А та, що він і проти большевиків, і проти Денікіна, тобто проти московських централістів. Натурально, що популяризували ім´я Петлюри і самі московські окупанти, караючи народ за «петлюрівщину», за «петлюрівський язик», як колись царський уряд популяризував ім´я Грушевського, переслідуючи «язик Грушевського», як тоді казали чорносотенці.
Коло Петлюри згуртувались тепер кращі наші інтелігентні сили, як Єфремов, Ніковський (ре[дактор] «Ради), Саліковський (ре[дактор] «Українського Життя»), Прокопович, Холодний і т. і., які здавна стояли в центрі укр[аїнського руху] і негативно ставились до Петлюринського повстання, бо побачили, що коли вони не підтримають Петлюри, то підуть проти всього укр[аїнського народу], який тільки в Петлюрі бачить порятунок.
Всі ж соціалістичні елементи та мартовські українці (як 9/10 самостійників), розграбувавши тих 4½ міліардів, що залишились від Гетьмана, тепер стали в опозицію до Петлюри, бо... він тепер «нікчемність»! Одні з них шукають контакту з большевиками, другі сподіваються ласки Антанти, коли вони скинуть Петлюру, але всі оці комбінації народ на Україні вважає за зрадницькі. Мені казав Винниченко, що він хоч і ясно побачив, що большевики так, як і всі росіяне, вороги України, але все-таки мав охоту працювати з ними для наведення комуністичного ладу на Україні, але коли упевнився, що народ його за це вважає за зрадника, то, не бажаючи йти проти свого народу, виїхав за кордон. Тепер, кажуть, хоче попробувати того ж і другий талановитий чоловік — Грушевський і вже дістав запросини від большевиків. Я не вірю, щоб він сам поїхав туди, він тільки в «Борітеся — поборете» других підмовляє, бо не має Винниченкової щирости, а коли б поїхав, то впав би в очах селян на Україні ще нижче, як тепер. Селяне вже порозумнішали і всіх соціалістів та комуністів вважають за своїх ворогів, майже нарівні з москалями.
Третій талановитий чоловік, Ліпінський, вдарився в другу крайність. Він вважає, що тільки монарх з аристократією здатні збудувати державу, а демократія нігде на світі держави не організувала (а Швейцарія, а З´єднані Штати?) і сподівається, що панство з України (власне, москалі та поляки, бо українського панства майже нема) на чолі з Скоропадським збудують Українську Державу. Він забуває, що коли німці посадили на гетьманство Скоропадського, то він, не найшовши співчуття ні в низькоокої інтелігенції української, ні в січових стрільців, оперся на московських добровольців та чорносотенців і повів таку великопанську політику, яка довела до того, що народ однодушно приєднався до Петлюринського повстання, що підняли січові стрільці по намові соціалістів на чолі з Винниченком.
Гетьман, рятуючи свою особу, оголосив федерацію з Москвою і кинувся в обійми москалів, які розліплювали по Києву відозви, в яких доводили, що ніякого укр[аїнського] народу й язика нема, а є тільки діалекти — московський, новгородський, полтавський, волинський і т. д.
Чи можливо, щоб за цим чоловіком пішла укр[аїнська] інтелігенція та народ, у якого пани знов відберуть землю, як видерли за Скоропадського «з шкурою» в 1918 році?
Петрушевич і тутешні галичане вже стоять за федерацію з Москвою і радять замість Петлюри посадити «самостійників» — Андріївського, Макаренка та Грекова, бо Петлюрі Антанта не дасть жадного франка ні жадного патрона. Вони не хотять зрозуміти, що Антанта не помагає Петлюрі тому, що він добивається самостійної України, а отим «самостійникам», може, й дасть, бо вони підуть на федерацію, але народ не піде з ними і порядна інтелігенція також, бо що собою уявляють ці авантурники: перший — п´яниця, другий — тупиця, а третій — непевний москаль, про якого навіть Петрушевич висловився як про невдалого стратега, а Ви, здається, його вже в генії возвели. За ким же йти українському народові? Очевидно, за Петлюрою, бо ліпшого нема; не спромігся народ кращого виставити, а його возвів в свої національні герої.
А коли так, то не треба народові хоч заважати, коли ми допомогти не можемо; нехай він бореться з Москвою і, коли не виборе самостійности, то доб´ється хоч автономії. Але галичане вже тепер штовхають та агітують за федерацію з Москвою.
Це свідчить ще раз тільки про те, що ріжні історичні та політичні умови виробили у галичан та наддніпрянців ріжні психології, ріжні орієнтації і ми одні одних не розуміємо. Ми вважали Москву гіршим ворогом, як поляків, а галичани вважають за ворога тільки поляків, а з москалем готові йти на федерацію, вважають його за приятеля. Галичина здавна єдналась з Суздалем проти Київа і це привело до загибелі стару українську державу. Наш народ за багато сот літ зносин з москалями виробив приказку: «З москалем знайся, а камінь за пазухою держи; дай йому тільки пальця, — то він вхопить всю руку».
А галичане вважають його за приятеля і тепер, бо він раз у раз стремів вирвати галичан з польського ярма! Ви не хочете зрозуміти, що він хотів знищити українське гніздо, а не визволити вас. Тепер Петрушевич тішиться, що большевики признали самостійність Галичини. Тепер, після воскресіння українського народу, всі росіяне вже не хотять приєднувати Галичини, бо бояться підсилення в ній українського елементу. Большевики зреклись Галичини в дійсності на користь Польщі, бо й вони її бояться приєднати до України.
Я казав Петрушевичеві і Вам кажу і прошу Вас — добивайтесь ви самостійности Галичини, а до Наддніпрянщини не втручайтеся, бо ви її не знаєте і не розумієте. Коли ви доб´єтеся самостійности Галичини, то цим ви зробите і величезну прислугу і Наддніпрянщині,а своїм вмішуванням в українські справи ви тільки шкодите їм. На це мені Петрушевич каже, що він соборний українець і серце йому болить за Україною. Отак само серце боліло і у Коновальця за Україною, коли він два рази зашкодив укріпитись українській державності над Дніпром, але ніхто не запідозрить в щирості і відданості Українській Державі ні його, ні стрільців.
Петрушевич каже, що не повинен стояти на чолі укр[аїнської] держави чоловік, який запродав частину України полякам. Ми так само можем сказати щодо Петрушевича, бо Денікініада варта своєї дочки Варшавіади; тепер напевне можна сказати, що якби не було першої, то не було б другої. Але це вже минуло і попрікати одним других не варто, але галичане не можуть забути і свої вини хотять перекласти на других. Це все треба забути і працювати кожному для своєї ближчої батьківщини — галичанам для Галичини, а наддніпрянцям для Наддніпрянщини, то в результаті буде користь для всієї України.
Покиньте ви цькувати «народного героя» Петлюру, як наддніпрянці покинули — Петрушевича; не копайте ви провалля між двома братами, нехай воно потрохи само засиплеться.
Ваш серцем Є. Чикаленко.
Я знов скажу: облиште ви Петлюру, він сам морально умре, коли ще перелітує в Польщі, а коли піде на Україну, то, хоч нічого не добившись, помре фізично, то ім´я його буде більшим, як Костюшка у поляків, отоді вже настане пора і на агітацію за Скоропадського, а не тепер. Ліпінський слушно каже, що на сході насовується реакція, яка нищить соціальні здобутки революції і ліпше, коли вона у нас буде під проводом Скоропадського, аніж царя; але я думаю, що буде гірше — реакція прийде з всеросійським царем на чолі і знищить не тільки соціальні, а й національні здобутки, бо ми ще не набрались державної мудрости і всі тягнемо в різні сторони, бо соціальний, матеріальний інтерес у нас ще переважає національний. Не доросли ще.
Ваш серцем Є. Чикаленко.
ЦДІАЛ. — Ф. 309. — оп. 2 — Спр.113. — Арк. 4-9 зв. Автограф.
( Чикаленко Є. Щоденник (1918-1919). У 2-х т. — К., 2004. — Т.2. — С. 226-229)
_______________________________________________________________________
Євген Чикаленко (1861-19129), поміщик-землевласник, визначний громадський діяч, публіцист, меценат, видавець, агроном, автор книжок з сільсько-господарської тематики, один з ініціаторів заснування та голова ТУПу (Товариство Українських Поступовців — нелегальна міжпартійна громадсько-політична організація, що об´єднувала українців, які стояли на платформі автономії України та конституційно-демократичного ладу). Фундатор фонду ім. Мордовця для допомоги українським письменникам та «Академічного Дому» у Львові. Фінансував видання «Русско-украинского словаря» Уманця-Комарова, журнал «Киевская Старина», єдину всеукраїнську щоденну газету «Рада».
Дмитро Ґреґолинський (1880-1944) — український громадсько-політичний діяч, педагог і журналіст. Директор Українського жіночого інституту в Перемишлі, видавець і редактор тижневика «Український голос». За політичними поглядами був близьким до діячів УСХД.
![[identity profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/openid.png){kind=small}
(no subject)
4/2/12 09:40 (UTC)(no subject)
12/4/12 09:33 (UTC)(no subject)
28/4/12 04:56 (UTC)