![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
olena_nekora
Оце сиджу, вухами хлопаю, а виявляється ще 25 березня у розділі «відгуки» мистецько-літературного порталу «Захід-Схід» з´явився гнівний протест проти мого нечемного поводження з чесним іменем видатного історика та громадського діяча Ілька Борщака. Через мене нагоріло й редакції порталу.
Ось відгук Юра Волощака, в якому висловлено обурення моєю негідною поведінкою:
«Як Олена Некора могла написати "большевицький писака Борщак". І як ви могли це надрукувати? У складі місії УНР [Борщак] брав участь у Паризькій мирній конференції 1919—1920 років. У Парижі він залишився на решту життя. Досліджував історію України 17—18 століть. Член Комітету дій, в 1923—1932 роках — співзасновник та член радянофільської Спілки українських громадян у Франції (СУГУФ), керівник гуртка українознавства та видавець тижневика СУГУФ — «Українські вісті» (1926—1929); член Ліги української культури (1923), організатор Товариства друзів українського кіно (1926—1927), співробітник ВУАН (Київ)»
(виділення мої – О.Н.)
Оскільки містично-історичний есей «Повернення Зилота», з якого процитовано крамольний вислів, було представлено і читачам цього журналу, можу припустити, що й у декого з вас виникло питання, сформульоване паном Волощаком, але ви з якоїсь причини не зважились його мені в коментах поставити:).
Отже,
Про що ви хотіли дізнатись та соромились спитати
Щоб відповісти на питання: «Як могла Некора назвати видатного вченого «большевицьким писакою», треба подивитись в якому контексті вона це собі дозволяє. Звертаємось до тексту, і помічаємо, що таким чином характеризує Борщака безіменний персонаж, в якому за певними ознаками читач впізнає Симона Петлюру. «Ось тобі й маєш: спочатку большевицькому писаці Борщаку всюди ввижалося моє астральне єство за питтям контрреволюційної кави, тепер — відіння у мене!» — говорить некорівський Петлюра, побачивши дивну хмарину.
На цьому місці ми визнаємо безпідставними претензії до редакторок літературного порталу і більше не набридаємо їм наївним питанням: як це вони дозволили авторові художнього твору наділяти свого героя певними поглядами на діяльність інших осіб?
Тепер розбираємося з Некорою. З якого доброго дива вона вирішила «приписати» Петлюрі це висловлювання? Визнати за нею право поводиться подібним чином ми можемо лише в двох випадках.
Перший: Некора має серйозні, документально підтверджені підстави вважати, що історичний Петлюра міг таким чином одізватись про Борщака.
Другий: літературний Петлюра за задумом автора (тобто тієї ж Некори:) не повинен відповідати Петлюрі історичному. Але такі ігри авторської уяви мають бути художньо вмотивовані. І якщо ми цієї мотивації не побачимо, приєднаємось до пана Волощака. Більше того звинуватимо авторку у дискредитації не лише І.Борщака, а й С.Петлюри.
Та не задурюйте собі голови занадто. Оскільки, я тут за Некору, то запевняю вас, що ми сміливо можемо обмежитись розглядом лише першого випадка.
Природньо, що для широкого загалу Ілько Борщак асоціюється в першу чергу зі своїми історичними працями. Не так добре знана його громадсько-політична діяльність, ще менше пов´язана з нею публіцистична творчість. Тому мало хто відразу згадає, що І.Борщак був активним дописувачем не лише українських емігрантських видань різного політичного спрямування, а й російськомовної газети «Парижский вестник», що видавалась у 1925-1926 рр. відповідно у Парижі. (Видання з такою ж назвою 1910-1914 рр. та 1942-1944 рр. до «нашого» «Парижского вестника» стосунку не мають).
На початку 20-х років більшовицький уряд, прагнучи закріпити свої мілітарні перемоги і на інформаційно-ідеологічному ґрунті, розробив систему заходів контрпропаганди. Метою останніх було: 1) нейтралізація пропагандистського впливу антибільшовицьких закордонних видань, 2) легітимізація радянської влади в очах світової спільноти, 3) розклад еміграції для блокування можливості створення єдиного антибільшовицького фронту. Контрпропагандистські заходи включали: створення системи моніторингу емігрантської антибільшовицької преси, критику її у радянських ЗМІ та поступове обмеження доступу на територію СРСР, а також створення за безпосередньої участі радянських агентів підконтрольних емігрантських видань. Саме до останніх і належить цікавий нам «Парижский вестник».
Хоча газета головним чином була розрахована на російські емігрантські кола, на її шпальтах знайшлося місце й українським справам. А основним експертом у цих справах виступив наш шановний дослідник мазепинської доби та історії дипломатичних зв´язків України з країнами Західної Європи Ілько Борщак, матеріали якого з емігрантської газети залюбки передруковували видання Радянської України.
Петлюра був змушений стати одним з постійних читачів дописів Борщака, оскільки останній постійно «незлим тихим словом» згадував не тільки самого Симона Васильовича та УНРівську частину української еміграції, а й заснований Петлюрою тижневик «Тризуб».
Коли в кінці березня 1926 р. «Парижский вестник» припинив своє існування, у «Тризубі» з´явився своєрідний некролог — фейлетон С.Петлюри «Посмертна згадка», надрукований під псевдонімом Г.Рокитний. Ось дві цитати з фейлетону:
«...співробітник і спеціяліст «Пар[ижского]. В[естника].» в українських справах, речений вище И. Борщак, мав у минулому <...> ідей багато. Але всі вони з того часу, як з'явився «Пар. В.», для нього будь-яку цінність загубили і померкли перед світлом ідей большевицької газети. Він став і неофітом і прозелітом їх, хоч перед цим брав участь в: а) монархістично-гетьманській «Хліборобській Україні», б) уенерівській «Українській Трибуні» і в) націоналістично-дрібнобуржуазному «Ділі».
Досить їсти ковбасу (з різноманітного й непевного начіння), коли можна споживати шинку! В цьому «афоризмові» є теж своя «ідея», як є вона і в змаганні бути єдиним авторитетним, поза конкуренцією, експертом щодо українських справ на сторінках «Пар. В.». Відоме «краще бути першим на селі, ніж другим у місті» А. Чехов переіначив на: «яка людина не хоче бути дияконом?» І Борщак став за першого експерта і «диякона» в «Пар. В.». Він виголошував «єктенії оглашеним», читав «возгласи вірним» і закликав «невірних», слідком за ним, хоч і з запізненням, визнати що «немає Бога, крім Бога і Магомет пророк його». Ми, що трохи знали минуле Борщака, аніскільки не здивувались новому покликанню його. Хіба можна протистояти закону еволюції? Все живе розвивається. В світі політичних ідей особливо. Хіба можна не визнавати за нову євангелію 26 томів Леніна, коли в Харкові сидить «уряд» УССР, що визнає ці томи за альфу й омегу свого світогляду <...>? Ми не знаємо, чи ставши неофітом УССР і СССР, Борщак подолав 26 томів Леніна, але він швидко засвоїв термінологію большевицького журналіста і почав менжувати нею так, що ніби він, як ще під стіл пішки ходив, то вже був большевиком. Дехто, стежачи за виступами його в «Пар. В.» навіть поважно припускав, що всі обіцяні ним n+1 історичних монографій про П. Орлика, йому прийдеться переробити в дусі нового казенного світогляду і що всі вони будуть зведені до одної: «Гетьман Пилип Орлик, як предтеча комунізму на Україні».
Ну, і для повної ясності щодо походження некорівських фантазій:
«Поінформованість репортера доходила, напр[иклад], до того, що він на власні очі бачив проф. К. Мацієвича в Парижі, коли цей перебував в Букарешті (не дурно ж є російське прислів'я: «врет как очевидец»), а С. Петлюрі приписував два єства: фізичне і астральне, при чому останнє завжди пило «контрреволюційну» каву (а що якби Петлюра пив шоколяд?)...»
Отже, ознайомившись з оцінками Петлюрою радянофільської публіцистики Борщака, питання «Як могла Некора написати «большевицький писака» від імені Симона Васильовича?», ми можемо сприймати лише в якості риторичного. Власне, на цьому можна поставити крапку.
Та, для тих, хто не надто втомився від заглиблення у минуле, невеличкий
Додаток з цитатами
Трансформація ставлення Петлюри до Борщака
Ставлення С.Петлюри до І.Борщака не завжди було таким іронічно-зневажливим, як у «Посмертній згадці». В 1923 р. у видавництві табору інтернованих вояків Щипіорно вийшла друком одна з найважливіших праць Петлюри «Сучасна українська еміграція та її завдання» — програма для вимушених емігрантів, як використати своє становище максимально продуктивно для праці на благо України. Зазирнемо до розділу «Архівні пошукування» цієї брошури. «Ми не використали б всебічно нашого перебування за кордоном, коли б не вжили відповідних заходів для ознайомлення з тими матеріялами, що маються в тутешніх архівах і бібліотеках і торкаються історії України», — стверджує автор. — «...ті наші невільні емігранти, що науковим фахом своїм мають щось спільного з інтересами науки української історії, мусять використати б слушну нагоду для висвітлення не одного явища нашої минувшости, принаймні, як вона переломлялась у свідомості колишніх наших спільників, або ворогів, або так чи інакше заінтересованих в нашій минулій боротьбі за державність міжнародніх обсерваторів».
В якості дослідника, на якого слід рівнятися іншим Петлюра називає... Кого б ви думали?
«Коли І. Борщак <...> використовує тепер своє перебування у Франції, віднаходячи в тамошніх архівах цінні матеріяли, щодо епохи гетьманів Б. Хмельницького і П. Орлика, то треба тільки побажати, щоб і інші, підготовлені до таких архівних пошукувань, члени нашої еміграції використали архіви інших країн для аналогічної мети».
Навіть, коли до Петлюри почали доходити неприємні новини щодо прорадянського характеру діяльності очолюваного Борщаком «Комітету дій», він не поспішав змінювати своє ставлення до людини, яка виконувала, на його думку, дуже важливу для української історичної науки роботу. Напевно, тут дався взнаки один з петлюрівських принципів: ми не такі багаті на культурні сили, щоб ними розкидатись.
Отже, Симон Васильович починає збирати інформацію та поки що уникає негативних висновків. З листа до М. А. Шумицького 15.09.1923 р.:
«Чи Ви підтримуєте знайомство з І. Борщаком — істориком ? Що це за людина з політичного боку? Знаю, що він приятель Галіпа, і це ніби говорить проти нього, але його історичні праці, оперті на українські дані французьких архівів, показують, що він часу не марнує і в цій галузі робить корисне діло. До речі, що собою уявляє той Action Комітет, секретарем якого маніфестує себе згаданий Борщак»?
Приїхавши у 1924 р. до Парижу, Петлюра вже особисто стикається з діями, згаданого вище «Action Комітету», тобто «Комітету дій», спрямованими на «боротьбу з петлюрівщиною». А згодом «отримує задоволення» від читання антипетлюрівських статей сумлінного дослідника української історії спочатку у львівському «Ділі», згодом у вже відомій нам, російській газеті «Парижский Вестник». Чим більше зіткнень з діяльністю Борщака, тим різкішими стають вислови.
З листа до В. Кедровського 30.12.1924 р.:
«В Парижі 3-4 січня має відбутись перша конференція тутешньої нашої еміґрації, що мусить обрати і свій комітет. Організація конференції в руках певних. Але є елементи, що бунтують, граються в опозицію і самі не знають чого хочуть. <...> Є тут і чоловіка з шість «большевиків», на чолі з Борщаком, який будучи по суті гетьманцем і взагалі морально брудною людиною, хоче виманити гроші у большевицького посольства. Але я гадаю, що морально здорова частина місцевої еміграції переможе розкладові елементи і надасть майбутній центральній (місцевій) інституції певний з національного погляду напрям».
З листа до К.Мацієвича 25.01.1925 р.:
«3-4 січня відбувся перший з´їзд місцевої еміграції. Він мав своєю метою завдання виключно організаційні. Їх пощастило здійснити, хоч деякі більшовицькі елементи — переважно галичане — і хотіли було з´їзд росколоти і зужиткувати для своїх цілей. Але цієї гидоти тут мало, та й якістю вона не визначається. За спинами у них Борщак, Галіп, але на з´їзд головні риби не відважились явитись; дрібні ж риби не здатні були добитись чогось. Зрештою більшість з´їзду — морально здорова і національно свідома — просто перейшла до порядку дня над більшовицькими виступами і обрала свій Центр — «Генеральну Раду Союза українських емігрантських організацій у Франції» з людей, що стоять на державних позиціях».
З листа до В.Садовського 1.04.1925 р.:
«Борщак, як виявилось на перевірку, є продажна бестія. Тепер він одверто стоїть на засадах більшовицької укра[їнської] державності, визнає «благодать Божу» за сучасним Харьковом і рекомендує всім «покорятись» і кинути «раз на завжди» петлюровщину. Сам він очевидно до Харькову не їде. До речи: його моральний кредіт серед тутешніх українців — низький. В «Громаді» і взагалі в українському громадському життю жодної участи не бере, коли не вважати за неї ту слюну, якою він в «Ділі» оббризкує тутешні організаційні заходи. Характерно, між иньшим, що «Діло» не надруковало спростовання, посланого генеральною Радою Союза укра[їнських] емігрантських організацій в зв´язку з інсинуаціями Борщака. Отже, це спростовання буде надруковано в черговому бюлетеню Ради і розіслано по иньших часописах. Взагалі тутешня публіка з певним застереженням ставиться до дописів «власного кореспондента» «Діла» з Парижу, уважаючи його за морально брудну фігуру».
З листа до В.Садовського 26.06.1925 р.:
«Щодо В. Пр[окоповича] — то він переказував мені, що ціми днями одпише кому слід в справі голоду. Ясна річ, що така спільна акція з Борщаком неможлива. Це брудна особа, що тепер одкрито перейшла до більшовиків і співробітничає в місцевому їхньому органі «Париж[ский] Вестник». Тіп — продажний і викликаючий огиду».
Завершити цей ряд мали б вже знайомі нам цитати з «Посмертної згадки», адже фейлетон, на який спиралась Некора, був написаний Петлюрою менш ніж за два місяці до смерті. Ніякі пізніші свідчення про те, що Симон Васильович якимось чином змінив своє ставлення до Борщака наразі невідомі.
![[identity profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/openid.png){kind=small}
(no subject)
22/5/11 16:28 (UTC)(no subject)
22/5/11 18:24 (UTC)(no subject)
22/5/11 16:35 (UTC)(no subject)
22/5/11 16:53 (UTC)(no subject)
22/5/11 18:16 (UTC)(no subject)
22/5/11 18:15 (UTC)Продовжував займатися науковою діяльністю. Підчас гітлерівської окупації Франції брав участь у русі Опору. За що був ув'язнений.
Після війни був директором Архіву української еміграції у Франції, видав перший у Франції підручник української мови. Викладав українознавство, українську мову і літературу в Національній школі живих східних мов у Парижі (до 1957)
У 1958 році його розбив параліч. 11.10.1959 р. помер.
Не можу похвалитись, що читала його праці. Відгуки спеціалістів, які доводилось чути чи читати зводяться приблизно до: у висновках багато московської ідеології, але Борщак ввів в науковий обіг дуже важливі європейські джерела, які не були відомі в Україні
(no subject)
22/5/11 19:58 (UTC)(no subject)
22/5/11 20:33 (UTC)Щодо "Зміни віх" то ця течія була дуже впливовою серед емігрантів 20-х років, коли в Україні розпочався НЕП і українізація. Багато хто повернувся, взяти хоча б того ж Грушевського... Та і сам Борщак встиг особисто подивитись на те Ельдорадо і повернутись на еміграцію.
про Борщака і Петлюру
23/5/11 07:22 (UTC)Маячня
23/5/11 07:44 (UTC)У чому заслуга Симона Петлюри більша ... ?
...є надто багато невідомих, щоб судити однозначно
Re: про Борщака і Петлюру
24/5/11 18:42 (UTC)І.
Не наша справа важити заслуги і судити
Абсолютно згодна, що не наша справа судити.
Але не розумію, якій стосунок це має до мого поста, метою якого було лише обґрунтування використання певного словосполучення у конкретному тексті.
Спробую ще раз пояснити.
За художнім задумом герой мого твору має бути схожим на Симона Петлюру. Вираз «большевицький писака Борщак» використаний в якості розпізнавального знаку. Цей вислів є ідентифікаційною ознакою Петлюри, а не оцінкою Борщака.
Замість «він подумав: большевицькому писаці Борщаку ввижалось...» я могла б використати «в нього були сірі очі», «він курив одну цигарку за іншою» або «він залишався у приміщення в лівій шкіряній рукавичці». Ставлення до Борщака як ознаку вибрано лише з тієї причини, що пов´язане з Борщаком іронічне зауваження «ввижалось моє астральне єство» з одного боку є реальною деталлю, тобто належить до історичного смислового шару твору і разом з тим гармонійно поєднується з містичним смисловим шаром.
Хороший Борщак чи поганий, дійсно він большевик чи так тільки вважає наш герой, в контексті твору НЕ МАЄ ЗНАЧЕННЯ.
Отже, пояснювальний пост доводить лише наступне
незважаючи на те, що дослівної цитати «большевицький писака Борщак» не існує
наведені цитати показують, що вклавши до вуст Петлюрі (як своєму персонажеві) такий вислів я зробила достовірну історичну реконструкцію, оскільки
а) вислів відповідає реальному ставленню реального Петлюри;
б) незважаючи на те, що ставлення до Борщака було різним в різні періоди, в день смерті воно було саме таким, що може бути висловлено виразом «большевицький писака».
От і все. Ніяких судів, ніяких присудів.
І ніяке читання творів Борщака для вирішення цієї задачі не потрібне. Предмет розгляду — не Борщак як такий, а сприйняття його Петлюрою. Обговорювалось дзеркало, а не людина, яка в ньому відображалась.
Cприйняття розглядалось лише в контексті: було таким чи іншим. Ніякі оціночні моменти: сприйняття справедливе чи несправедливе, НЕ ЗАЧІПАЛИСЬ.
З наведених цитат видно лише одне, що ставлення Петлюри змінюючись протягом певного часу на підставі певних подій, в підсумку стало таким, як я позначила в своєму творі. Що і треба було довести.
Правильно Петлюра оцінив події чи помилково наразі НЕ ОБГОВОРЮВАЛОСЬ.
Re: про Борщака і Петлюру
24/5/11 18:53 (UTC)Болбочан
Про Болбочана я починала писати статтю 2 роки тому, але облишила. Бо, по-перше, зрозуміла, що потрібно писати книгу (на що нема ні сил, ні часу), по-друге не змогла знайти цілий ряд документів, які вважаю важливими.
Та на деякі Ваші питання все ж спробую на базі тої своєї чернетки частково відповісти.
Але наголошую, що це — черновий робочий матеріал, тобто разом з ретельно перевіреними фактами тут є і взяті з вторинних джерел, які я не змогла, або не встигла перевірити.
1. хто виносив вирок
Вирок Болбочану «смертна кара через розстріл» було винесено надзвичайним військовим судом (прокуратор П.Певний) і затверджено наказом Наказного Отамана Осецького (ч. 210 від 12.06.1919 р.) Наказ підписаний також виконуючим обов´язки Начальника штабу Дієвої армії В.Тютюнником.
Коли виникли суперечки з приводу, хто має затверджувати вирок Головний Отаман чи Наказний, було скликано засідання Кабінету Міністрів. На ньому Начальник головної військово-судової управи Е.Мошинський дав роз´яснення, що затверджувати вирок повинна та влада, яка призначала склад суду. В даному випадку Наказний Отаман.
Коли говорять, що Болбочана знищив Петлюра, мається на увазі, що Петлюра не скористався своїм правом скасування вироку і взагалі відсторонився від суду.
2. за що
а) невиконання наказу,
б) незаконне захоплення командування корпусом,
в) участь у змові з метою державного перевороту
у військовий час.
На початку червня 1919 р. полковник Болбочан отримав наказ від Головного отамана Петлюри виїхати до Італії для вирішення питання українських полонених.
5.06.1919 р. Начальнику Головного Управління Генерального Штабу Шайбле надіслано доручення Головного Отамана (ч. 2344):
«Наказую Вам з одержанням цього негайно відправити полковника Болбочана в розпорядження Української торговельної Місії до Італії.
В разі згоди Італійського Королевського Правительства на формування з українських полонених військових частин, полковник Болбачан має взяти участь в формуванні військ з полонених згідно з вказівками і інструкціями, даними місії»
(Центральний архів військовий у Варшаві: Ф. 380. — Оп. 3. — Спр. 72. — Арк.11)
Але Шайбле не зміг нікого відправити, оскільки до нього Болбочан не з´явився.
Зате 7 червня в компанії С.Шемета він з´явився в іншому місці, а саме у тільки що визволеному від більшовиків Запорізьким корпусом (під командуванням Сальського) Проскурові.
Далі за одними даними в цей же день, за іншими 9.06 Болбочан за підтримки старшин Мальціва, Дубового, Пирогіва, Дяченка, Троцького, Цирулика оголосив, себе командуючим корпусом, мотивуючи це тим, що був несправедливо усунутий з цієї посади. Підтримка старшин виражалася у написанні заяви з вимогою призначити Болбочана командиром. Цю заяву було передано держінспектору Гавришку, який нібито узаконив самопризначення Болбочана.
Кажу «нібито» ось з якої причини. Деякі дослідники переконують, що саме затвердження держінспектором не дозволяє звинувачувати Болбочана у незаконному самопризначенні. Наприклад, Роман Коваль у своїй роботі «Недовге щастя полковника Болбочана» пише:
«Державний інспектор, полковник Микола Гавришко на підставі першого параграфа Закону про Державну інспектуру (від 13 травня 1919 р.) 7 червня призначив Петра Болбочана командиром Запорозької групи»
Ось він цей перший параграф:
«Надзвичайні обставини, в яких перебуває зараз Україна, вимагають, аби Державний інспекторат, з одного боку, був правою рукою і очима вищої центральної влади, а з другого боку, він не повинен зупинятися ні перед якими мірами, аби врятувати нашу армію від розпаду й деморалізації.
Через усю працю органів інспекторату повинно проходити червоною ниткою: перемога Української Народної Армії над ворогами Республіки, звідкіля б вони не прийшли і хто б вони не були — за всяку ціну».
Ви тут бачити повноваження призначати командира корпусу? Я ні. А виправдовувати порушення наказу Головного Отамана посилаючись на положення про «праву руку і очі вищої центральної влади», як на мене взагалі анекдотично. Ще веселіше у параграфі 6: «Завданням державного інспекторату є:
а) стежити за своєчасним і точним виконанням всіх наказів центральної військової влади...»
Re: про Борщака і Петлюру
17/4/13 09:29 (UTC)(взагалі, дуже зле відзивається про цю "державну інспектуру" і пише, що згодом Тютюнник, який вважав цю затію з держ.інспекторами дуже шкідливою для Армії, а назначенців некомпетентними і ненадійними, добився від Петлюри наказу із цих політичних комісарів скласти окрему бойову частину. Але практично всі вони внаслідок такого наказу дезертували).
Там ще він практично прямо звинувачує Гавришка, що той доклався до нещастя з Болбочаном (підтримав, легалізував пред"яви Болбочана на Зап.корпус).
І ще мимоходом про Гавришка, що той був свідком на процесі Петлюри в 1926 р. зі сторони совєтської. А Вікі пише, що Гавришко був заявлений, як свідок від Ш., але не свідчив (чому?). Далі Вікі пише, що Гавришко був розстріляний рад.владою у справі т.зв. Таманського путчу (що то за Таманський путч і коли він відбувся - я не знайшла).
Я ніяк не можу зрозуміти - чи мав таки право Гавришко, як держ.інспектор, призначати командирів?
Тобто чи могла бути формально (!) така легалізація?
Re: про Борщака і Петлюру
24/5/11 19:02 (UTC)Після затвердження Гавришком свого командного статусу Болбочан став вимагати від Сальського скласти повноваження.
(Можливо, різночитання щодо дат пов´язане з тим, що процес затягнувся. Наприклад 7 писалась заява старшин, а вимоги до Сальського були пред´явлені лише 9)
Тут трошки відволічемось на
події на фронті
за п´ять днів до визволення Проскурова і приїзду Болбочана
2.06
Польська Армія зайняла Тернопіль, змусивши Уряд і вище командування УНР переїхати на станцію Богданівка за 10 км від Волочиська, який перебував в руках більшовиків. Штаби і уряд опинилися перед небезпекою ліквідації державного центру.
3.06 несподіваним для більшовиків ударом українські частини зайняли Волочиськ і перейшли в наступ по всьому фронту. Цей наступ отримав назву «чуда під Волочиськом» і був настільки несподіваним для більшовиків, що вони майже без бою відступили за лінію Старокостянтинів—Проскурів. Цього ж дня українська армія форсувала Збруч і штурмом здобула Кам´янець-Подільський.
7.06 армія УНР відкинула більшовиків за Проскурів.
А в Проскурові, як ми знаємо з´явився полк. Болбочан і почав повертати собі несправедливо відібрану посаду.
8.06 до більшовіків підійшло підкріплення до 2000 багнетів. Це підкріплення та три бронепотяги сильної конструкції з пішою підмогою вирушили до ст. Богданівці, загрожуючи Проскурову. Не маючи змоги стримати наступ Запорізького корпусу під командуванням отамана Сальського від Проскурова на Жмеринку більшовики зосередили дві ударні групи в районі Заслав—Шепетівка та Шумськ—Катербурґ з метою зробити одночасний напад з півночі й заходу на тили Запорізької групи й опанувати Проскурів, одночасно Жмеринською групою, підсиленою до 2 500 багнетів, наступати в напрямку на Проскурів, щоб прикувати частини Запоріжців на цьому відрізку.
9.06 Сальський, який, як ми бачимо, був зайнятий вирішенням серйозним бойових задач, отримав категоричну вимогу поступитися командуванням Болбочанові. І негайно сповістив у Ставку Головного отамана про заколот.
Отримавши це повідомлення, Петлюра наказав окремій частині під командуванням Романа Сушка атакувати Штаб Запоріжців. Але старшини, що підтримали Болбочана забрали свою заяву назад, тому замість штурму:) були вислані лише Головний держінспектор Кедровський та його помічник Романченко. На вимогу Кедровського скасувати своє незаконне самопризначення Болбочан відповів відмовою. Довідавшись про це козаки з Дорошенківського полку в ніч з 9 на 10 червня допомогли начальнику розвідкі Штабу Дієвої Армії Коваленку і його помічнику Чоботарьову арештувати Болбочана і Гавришка.
Є.Коновалець згадував:
«...я поїхав негайно в Чорний Острів. Там я довідався від начальника генерального штабу, отамана Мельника про такі подробиці «болбочанщини».
Арешт Болбочана провів начальник розвідки штабу дійової армії Коваленко зі своїм помічником Чоботарьовим у Проскурові, при допомозі самих запорожців. Цікаво, що отаман Болбочан не стрінув ніякої підтримки з боку тих частин Запорізького корпусу, на які він сам найбільше покладався. Навіть 7-ма запорізька дивізія заявилася однодушне за отамана Сальського. Роз'ярення проти Болбочана було в Проскурові таке велике, що тільки з трудом вдалося врятувати його перед самосудом гарячих елементів з-поміж схвильованих запорожців, які вище поставили добро і цілісність свого корпусу від замірів одної амбітної людини».
Re: про Борщака і Петлюру
24/5/11 19:04 (UTC)Трохи про події, що передували самопризначенню Болбочана.
Коновалець:
«...я перебував увесь час на фронті і нічого не знав про дальшу долю отамана Болбочана аж до травня 1919 року. Тоді я приїхав на два дні до Станіславова в справах до начальної команди Галицької армії. Я зустрівся з отаманом Болбочаном цілком випадково, на вулиці, і зразу пізнав по його поведінці, що він не має найменшого бажання відновлювати наше колишнє знайомство. Він удав, що мене не бачить, то й я до нього не підступив та з ним не розмовляв. Наступного дня прийшов до мене пан Льонгін Цегельський з пропозицією влаштувати мою й Болбочана зустріч та наше «примирення». Я згодився, бо з отаманом Болбочаном ніколи не ворогував і тоді не бачив до цього причини. Ми зустрілися в одному ресторані. Присутніми були теж пан Цегельський і Сергій Шемет. Мене запитали в розмові м. ін. і про становище січових стрільців на випадок, коли б отаман Болбочан повернувся до командування запорізького корпусу. Я відповів, що ця справа взагалі не торкається січових стрільців, але я особисто щиро повітав би отамана Болбочана за його поворот до активної праці на Україні, якщо це буде за згодою головного командування. У Станіславові був тоді й пан В. Липинський. У зв'язку з одним фактом, про котрий розкажу зараз, можна гадати, що вже тоді партія хліборобів планувала використати отамана Болбочана для якоїсь своєї політичної комбінації, — якою й виявилася болбочанівська авантюра згодом — у Проскурові (7 червня 1919 року), дарма, що В. Липинський писав до уряду УНР в жовтні 1919 року, що прочитав, «очам своїм не вірячи», про розстріл отамана Болбочана «за намір перевороту, організованого самостійниками та хліборобами-демократами» (формулювання урядового «огляду стратегічного і політичного становища України» від 26.VІ.1919 року).
Зі Станіславова я повернувся до штабу корпусу СС, в містечко Теофіполь. З початком червня цілком нежданно приїхав туди С. Шемет як «делегат Червоного Хреста» чи з якоюсь подібною офіціальною місією. Сердечність добродія Шемета до мене зразу видалася мені підозрілою, і я пильно слухав його слова; тому-то докладно пригадую собі нашу розмову. Добродій Шемет нарікав на тодішній політичний режим, натякав на потребу якоїсь зміни в ньому, а врешті спитав, як я поставився б, якщо Болбочан перейняв би команду в запорізькому корпусі, сусідуючому на фронті з корпусом січових стрільців. Я відповів знову більш-менш те саме що й у своїй попередній розмові з ним, у Станіславові. А саме, що я особисто не маю й не можу мати нічого проти, але, на мою думку, годі сподіватися, щоби сталося це легальне, по згоді з головним командуванням, а всі інші заходи в цьому напрямі привели б до нової авантюри, котра знову відбилася б деморалізуюче на фронті. Добродій С. Шемет з тим і поїхав.
Раптом, через якісь три дні після вищепереданої розмови, повідомлено мене по телефону з Чорного Острова з штабу головного командування, що отаман Болбочан самочинно проголосив себе у Проскурові комендантом запорізького корпусу...»
«... З самих Болбочанових відозв, розкинених по Проскурові, показалося, що виступ Болбочана мав далеко глибшу підставу та поважніші заміри, ніж тільки одне перейняття командування в Запорізькому корпусі. Не могло бути сумніву, що за отаманом Болбочаном стоїть група політиків із своїми планами політичного характеру»
(Коновалець Є. Спомини і уваги. Причинки до історії української революції // Історія Січових Стрільців 1917—1921. Воєнно-історичний нарис. — К. 1992 — С. 328—329, 330
На сьогодні зупинимось на цьому. Я трохи відпочину, а Ви подивіться чи для Вас така інформація корисна і чи варто продовжувати:).
(no subject)
24/5/11 19:10 (UTC)http://olena-nekora.livejournal.com/140232.html?thread=444616#t444616
Про московську ідеологію, схоже, ляпнула дурницю. Але я ж чесно зізналася, що це з чужих слів:), (які, як виявилось, я ще й хибно зрозуміла:)
(no subject)
24/5/11 19:44 (UTC)Того ж Грушевського, що дріб'язково спокусився посадою президента АН, уже тримали до кінця.
(no subject)
22/5/11 20:19 (UTC)За родом своєї діяльності (історія періоду Мазепи) я давно і дуже часто стикаюсь із роботами Ілька Борщака, а коли опинився у Франції моя зацікавленість цією особою тільки збільшилась.
Поза усяким сумнівом, Борщак є однією із найяскравіших і неоднозначних постатей української еміграції у Франції.
Він завжди ідеологічно тяжів до лівих поглядів, тому середині 20-х років став одним з провідних діячів українського аналогу "зміновіхівства", тобто спроби еміграції примиритись із радянською владою.
Це призвело до різкого конфлікту з Петлюрою і його оточенням. Приїхавши до Парижа восени 1924 року, Петлюра певний час вважав Борщака найнебезпечнішим своїм конкурентом у боротьбі за вплив на українську громаду. Більше того, деякий час оточення Головного Отамана вважало його одним із винуватців вбивства Петлюри! Це все відбиває гостроту політичної боротьби в середовищі еміграції, і ажніяк не дійсні погляди Борщака. Його можна вважати ким завгодно, тілки не "москвофілом". Мені траплялись данні, що він на короткий час, повернувся до України в кінці 20-х років, але те що він там побачив, очевидно, йому не сподобалось і йому дивом вдалось повернутись у Францію.
Щодо наукового доробку, то й досьогодні Борщак залишається найбільш плодовитим автором, який будь-коли писав про історію України французською мовою (буквально сотні статей і монографій, які залишаються маловідомими в Україні).
Після війни, завдяки своїй участі в русі Опору, він став поважною особою та зайняв значні посади в академічних колах, зокрема очолював українській відділ в Інституті Слов'янознавства в Парижі. Його підручники з історії української мови та літератури використовуються досьогодні.
Але є і велика проблема. Очевидно він був дуже честолюбним і іноді "знаходив" у французських архівах та потім публікував неіснуючі історичні документи. Саме завдяки Борщаку українське "мазепознавство" все ще використовує велику кількість апокрифів, як то "Вивід прав України" (нібито текст угоди Мазепи і Карла ХІІ), "лист" Жана Балюза (який нібито описує Мазепу і його Батуринську резиденцію в 1704 р.) або його "підтвердження" міфу про участь Б.Хмельницького і І. Сірка в осаді Дюнкерка в 1645 р. тощо.
Нема чого стидатися
23/5/11 00:40 (UTC)Взагалі, важко знайти неоднозначних історичних персонажей. Сталін теж дещо зробив для України.
Re: Нема чого стидатися
23/5/11 01:35 (UTC)З початку 30-тих і аж до кінця 80-х рр. він був заборонений, як і всі діяспорні історики, за "український буржуазний націоналізм", і як той же, наприклад, Грушевський, що повернувся і СРСР з еміграції. А те що, на середину 20-х років у нього склались дуже пагані стосунки з Петлюрою, - так не в нього ж одного. Політичні розходження сприймались тоді дуже гостро, згадайте Вінниченка, Грушевського, або з іншого флангу Коновальця (гризня українських діячів 20-х років чимось до болю нагадує сучасні розборки Віті і Юлі).
Re: Нема чого стидатися
23/5/11 07:33 (UTC)ОГО (Оточення Головного Отамана) - ГО
23/5/11 04:11 (UTC)Цур Вам і пек, шановний пане Алі !
Те, що пан Борщак причетний до вбивства С.П – не маю найменьшого сумніву. А також пан Галіп і Ко. Нагадаю Вам опінію французької контр-розвідки щодо цього пансьтва : їх повинно було вислати за більшовицьку пропаґанду. Дуже "на часі" вислати, але це вже инша історія.
Про те що вбивця спілкувався із цією групою маємо прямий доказ – перелік знайдених речей після арешту, в комісаріаті. Про це у Дю Ґаске. Примірник чи не першого номера «Українських вістей», українською. Мовою, яку Шварцбард не знає (володіє мовами їдіш, російською і так-сяк французькою). Про українську мову див. «Окуляри для Ґійом Теля».
Розкажете, як там у вас проходять «Петлюрівські Дні» ?
Успіхів і гараздів Вам !
Re: ОГО (Оточення Головного Отамана) - ГО
23/5/11 11:36 (UTC)Гм, за браком документальних свідчень, виключати цього повністю не можна, але я бачу в цій версії деякі протиріччя. Основна претензія до Борщака полягає в тому, що він тусувався з Галіпом (що є безсумнівним) та був близьким до совітськї амбасади. З іншого боку, якщо він був агентом типу Миколи Глущенка ("Яреми") (http://dt.ua/articles/21625) то з архівів СБУ поки що нічого про це не випливало. Якщо взяти його історичні праці, то від них Москві було більше ідеологічної шкоди ніж користі, імхо. Та й німці його випустили з тюрми в 1943, хоч у них на руках були знамениті документи французської контррозвідки. Ще більш дивним виглядає тоді його післявоєнна співпраця з Олександром Шульгіним в рамках Міжнародної Вільної Академії.
Тут би було цікаво прослідкувати що потім трапилось з тим Галіпом, але де ж його тепер шукати?
Розкажете, як там у вас проходять «Петлюрівські Дні» ?
Буду на Монпарнасі 25-го, тоді щось напишу :)
Галіп, Дзіковський, Борщак та инша наволоч
25/5/11 08:38 (UTC)Яковлів : «»
Що компілятор Литвин подає як «»
А тоді, вже посилаючись на де Ґаске, згадавши німецьку ноту («вбивство за вказівкою Галіпа»), пише : «»
Коротко кажучи, СУГУФ – дочірня організація ОҐПУ, а хто які саме функції виконує великого значення не має. Лишень додам родзинку : не забуваймо, що Галіп – креатура Моркотуна. Отже...
Арґумент щодо невиявлених документів відкидаю відразу. Ба більше, принагідно захищатиму російські спец.служби :) Їх ніяк не можна звинувачувати в тому, що з цієї справи не знімають секретність. Адже операція «Чорна борода» триває понині ! Жиючи у Франції це неможливо не зауважити. Те що відповідні документи відібрали з українських архівів – самозрозуміло. В цьому питанні надіятися можно хібащо на нехлюйство. На трафунок. Щось знайти в шпаринах. Як це було з документами про візит Ш. в 1936, які знайшов Савченко в архівах одеської СБУ.
«» Всяке буває.
«» Так. Але ж відомо, що без брому ніяк :)
Знова ж таки гараздів Вам. Чекаю на Ваші пости про "Петлюрівські Дні". Ви ж підете на Кіпіані ?
Re: Галіп, Дзіковський, Борщак та инша наволоч
26/5/11 08:27 (UTC)Хай йому грець! Виходить ОГПУ і м..и? Цікаво було б прослідкувати приналежність Борщака та і всієї тієї компашки.
Арґумент щодо невиявлених документів відкидаю відразу.
То був навіть не аргумент, а так - роздуми. Поки московські архіви закриті, залишаються переважно спекуляції.
Чекаю на Ваші пости про "Петлюрівські Дні". Ви ж підете на Кіпіані ?
Вчора був на панахиді. Пані директорка дала розклад суботньої конференції: Кіпіані, Алла Лазарева, Госейко, пан Дуніковський - гріх буде пропустити такі речі.
(no subject)
22/5/11 20:30 (UTC)Взагалі, коли можна доступитися до історичних документів, зразу все стає на свої місця. Інакше можна до безтями сперечатися та битися між собою, вирішивши потім, що все це дуже «суб’єктивно» та залишившись за своєю барикадою. А жити «як партія розсудить». Практика ховання, знищення та підробки документів осудна, "слава" російської імперії та совка,НМД, на тому побудовані.
(no subject)
23/5/11 07:30 (UTC)В есеї згадка про Борщака виконує функцію розпізнавального знаку. Я не називаю героя, але хочу викликати у читача асоціацію з Петлюрою. Тому й об'єктом мого дослідження був не сам Борщак, а ставлення до нього Петлюри.
Оскільки відомі на сьогодні джерела підтверджують, що на той момент, коли мій літературний Петлюра вживає вираз "большевицький писака", це ставлення було саме таким, значить я своє власне завдання успішно виконала:).
Щирі поривання Волощака захистити честь Борщака мені дуже симпатичні, але його обурення зовсім не за адресою.
Щодо мого особистого ставлення. Я не вважаю ставлення Петлюри істиною в останній інстанції, але те що в Симона Васильовича були серйозні підстави теж заперечувати неможна.
(no subject)
25/5/11 17:16 (UTC)