Образ Алли Горської та її смерті у творчості друзів і чоловіка

[olena_nekora]

Опанас ЗАЛИВАХА

Пам’яті Алли Горської, 1970
картина написана в ніч після похорону

З листа О.Заливахи Ірині Жиленко: «...І сум, і страх, і сором, і «чорне навколо». І невмирущість Людини, її духу, і жертовне очищення, жорстокість і жовті спалахи до Бога, де щем і безкінечність, відчай власного безсилля, випадковість і невмолимість. А дух Людини виявив себе, як ніколи, переповнено, до відчутного тернового болю. Голосіння, щем і незбагненність. Алли мертвої я не бачив, я бачив лише живий і сильний дух Людини й жінки, що заповнила собою всіх нас, те вічне життя!»

Галина СЕВРУК

Трембітарі, 1971

Цю картину Г. Севрук написала через кілька місяців після смерті Горської під впливом вражень від гуцульського похорону з трембітами.

Аліса ЗАБОЙ

Пієта ХХ ст. (На смерть Алли Горської), 1970

«...Ми були вагітними та корчилися з болю, немовби родили ми вітер, ми спасіння землі не вчинили, і мешканці всесвіту не народились (Ісайя 26, 18)»

Борис ПЛАКСІЙ

Портрет Алли Горської, 2000

Ця робота на відміну від робіт попередніх авторів було написана не відразу після трагедії, а через 30 років. Це вже спогад, а не свіже відчуття втрати. Та в мемуарному начерку про Горську («Людина без страху») Борис Плаксій згадує, як одного разу писав Аллу з натури. Можливо, та робота якимось чином вплинула і на посмертний портрет.

«Ні Віктор, ні Алла, ні я не збирались писати одне одного. Жодного разу з натури не працювали. Але одного разу я попросив Аллу, щоб вона попозувала — невеличкий задум у мене був. Вона охоче погодилася — може, просто буде цікаво. В мене тоді був експерементальний період з домішкою такого аналізу. Я не пам´ятаю, як вона сприйняла той портрет. Але саме тоді, коли я писав, я відчував трагічність її натури. І чому — не знаю. Може, тому, що сиділа мовчки і заглибилась у себе. Форми в тому портреті геть далекі від реальності, я намагався вловити щось внутрішнє».

Віктор ЗАРЕЦЬКИЙ

Безумовно, найболючішим ударом загибель Алли стала для найближчих — батька, чоловіка і сина.

Жах невідомості, біль від подвійної врати, пригнічення від арешту і звинувачень у вбивстві, все, що нестерпно переслідувало в ті страшні дні Віктор Зарецький вилив в роботі 1977 р. «Автопортрет. Зустріч із жахом»

Автопортрет. Зустріч із жахом, 1977

Оскільки Сверстюк і Світлична, крім світлого волосся і загальних обрисів нічого не встигли розгледіти, а сам Віктор Зарецький не бачив дружину мертвою (упізнання не було проведене), він почав марити, що ніякого тіла у льосі не було взагалі.

О.Зарецький: «Психологічно батько ніби розпадався на частини. Він повторював: «мені прикололи до пальта калину, я її з´їв, Алла жива». Він страшенно мучився думкою: чи вірить дід Сашко, що дід Іван вбив Аллу. Батько прийшов до відносної норми лише через кілька місяців. Спокійно говорити на цю тему він не міг до самої своєї смерті в 1990 році».

Робота врятувала Зарецького від божевілля. А згодом творчість почала загоювати рани. По мірі того як відходив біль, образ загиблої дружини, що виливався на полотна, змінювався від деформованої голови у кривавому ореолі до світлого Духа та осяйної постаті.

Алла Горська, 1971



Метафоричне відіння, 1971



Світлий спогад (Автопортрет з дружиною), 1976



Жінка. Відіння, 1979



Смуток, журба, туга. Пам'яті Алли Горської — Дух відлетів. 1970-і



Світла душа. Пам’яті Алли Горської, 1989



Душа піднімається на небо (Вознесіння), 1971-1989

Цю картину Віктор почав невдовзі після смерті Алли, а закінчив за рік до своєї власної. У 1971 р. на полотні з´явилися лише будинок і дерево — символи трагедії, образ Алли і янгола, що прикриває її від кривавих відблисків Зарецький дописав у 1989 р.

«А ми ж тую калину тай піднімемо», 1990

Василь СТУС



З виступу на похороні Горської 7.12.1970

Сьогодні – ти. А завтра – я,
і пустить нас Господь до пекла,
де нам на вічний біль – утекла,
в смерть перелякана земля.
І тільки горстка нас. Щопта
для молитов і сподівання,
усім нам смерть судилася зарання,
бо пізня суджена мета.


пізніше ці рядки перетворяться на

ЯРІЙ, ДУШЕ

Ярій, душе. Ярій, а не ридай.
У білій стужі сонце України.
А ти шукай – червону тінь калини,
На чорних водах – тінь її шукай,
де горстка нас. Малесенька шопта
лише для молитов і сподівання.
Усім нам смерть судилася зарання,
бо калинова кров – така ж крута,
вона така ж терпка, як в наших жилах.
У сивій завірюсі голосінь
ці грона болю, що падуть в глибінь,
безсмертною бідою окошились.


ПАМ’ЯТІ АЛЛИ ГОРСЬКОЇ

Бентежністю вивищена до неба.
Ти прочинила двері і ввійшла
У вертикальний склеп, куди живущим
Заказано ходити… Надто легко
Ти увійшла в той склеп, де синій посмерк
І калинові тіні – ярих грон
Оплилі набризки – гойдає стогін,
Тих, що створили болю материк.
Там кришталеві скелі голосінь
І розпачу западини, мов вирви,
Усе малі для себе, сланцюваті
Пухкі надії – все пойняте небом,
Що пряжить холодом, немов вогнем.
Бо кожен завинив, що світ почався
од нього збоку. І доби міграцій
Ніхто не спостеріг. Осклілий погляд,
Від малку зосереджений в собі,
Утративши чуття самодовіри,
Навпомацки пускається в світи,
Мов равлик, схований у власній близні.
Ті душі, наче вивітрені гори,
І каменем лежать і тяжко вірять:
Колись пісок, уже занадто мертвий,
Прокинеться і житом і зелом…
А пам’ятаєш вавилонську вежу
Чекань, іще не названих своїми,
Які сусідували – поруч серця
Невідволоданного на душі,
А подумів, нічних прозрінь губами
Торкаючись? Оце твій стовбур літ,
Уперше бачений, уже в одміні,
Бо київські сполохані горби
Возносяться, мов лебеді, угору.
О, довге відділяння від душі!
Вогонь, що стиглих вуст запричастився,
Ще бився – крильми. І прозорий плач
Трипільських голосільниць тонкоруких
Вже світ засяг перед сп’янілим зором,
Яріла в вітрі стрічка фіолету
І довго твердла, мов здимілий мармур.
І темрява глибока залягла,
Коли напруга м’язів скам’яніла
Перед дерзким, як звільнення, стрибком
До вічності. І тіло одмінилось:
Куріла в спогадах душа одлегла,
Возносячись, неначе рвана хмара,
Під нею йшли обличчя, дерева,
Машини, сквери, площі, автостради,
Свистіло небо, під схололі груди
Рушали демонстрації людей,
А ти вивищувалася над ними,
І віддалялася. І брила мрій,
Обмерзлих вічністю, рушала вгору –
Аж до зірок у найпевнішу ніч,
В ту геть залиту чорнотою вічність,
Котру дарма одбілюють живущі
Очима серць, долонь, очей і вуст.
І висів тяглий свист над небокраєм,
Нерадий волі, висів тяглий свист
Над небокраєм. І нерадий волі,
Над небокраєм висів тяглий свист.
Той день рябим радінням усміхався
По чорних васильківських калюжах –
Обабіч мене в довгі два потоки
Пливли слова, сигнали, поїзди,
Шугало вороння і капотіли
Важкі, неначе ртуть, і сонні краплі
Із головіття молодих дерев,
Ще зовсім саженців. Яке століття?
Яка земля? І що то був за люд,
Що никав між ослизлими горбами,
Що за дорога радости кривава,
І що то був за дім червоноцеглий,
Неначе рвана рана, в передболю
Осяяння, сліпучого, як смерть?
І що за день – весь сірий, наче мрець,
Острішком остраху оброслий, наче мрець,
І що за сірі постаті мерців
Пливли – гріховні неспокійні лиця?
Їм загусала ув очах вода,
Як ніч розтоплена, з острішком криги
Змертвілого чекання? Що за світ
Уперше був очам моїм явився –
З посивілими яблунями саду
І покотьолом шепотів людських,
Що вже ставали кроною і листям
І трутним овочем? І бризка світла
Пірнула в смерк, і вже тяжка труна –
Із ґронами калини – з-під ножа
Дереворубів, різьбярів, майстрів
Своєї смерті, як кора вишнева
Одмолоділої під весну барви.
І сльози саду сизі, як скляні,
Її оплакували на безлюдді –
Подалі жалібниць і стихлих друзів,
Бо горе вірить тільки самоті.
О, самото незграбна, що уперше
Збудилася між довгих корпусів
Театру горя і театру смерті,
Де стільки тьмавих зазубнів обтятих
І затяжних туманів заосінніх
І видутої вічності в вікні!
О, ці гримаси горя, що не знає
Ні простору для великодніх сліз,
Ні часу, щоб лишитись наодинці
І, ухопивши лиця між долонь,
Умерти раз, умерти два і тричі,
І тільки так очищення знайти
Для свого серця – в плямах узвичаєнь.
О, господарство горя: ритуал
І жалюгідна спроба – обік себе
Пройти і розминутися. Щоб серце –
Троянди чорної нечулий бубон –
Враз не розпуклось пелюстками диму,
Котрий валує ребрами всіма.
Гримаси віри, болю, круглі більма,
Чіткий малюнок самокатувань
На негативі людської надії –
Оце ви й є, дороги життьові.
Нам ряд утрачено. Раптових спроб
Зазубрені шпилі – ото єдине,
Що вирвалося з самозаборон,
Які дарують небеса щедротні,
Щоб ми до них повік не возмоглись.
Нам ряд утрачено. Отерплих душ
Не відволодати вовіки-віку
Нам ряд утрачено. Вовіки-віку
Не відволодати отерплих душ.
Під світом і життям і трохи збоку
Існуючи, неначе скраю себе,
Ми прагнемо посередині стати –
Півмертві, півживі. Держить нас тільки
Минулого нерозпізнанний крик –
Єдина віри нашої спромога.
Забуті Богом і забуті світом,
Ми заселяєм голу порожнечу
Якимись духами, для нас чужими,
Щоб настромитись на впізнанний біль.
Вигадуємо все, що над землею.
Рельєф надії – то рельєф землі,
Обіцяної в сні, котрий присниться
І, власною настрашений явою
У сто очей втікає стрімголов.
Нам ряд утрачено. В космічній стужі
Відігріває нас лише вогонь
Від самоспалення – скажи ж, Вітчизно,
Ти, земле, вимови, – хто ви єсте.
Хто б вимовив би, куди вона пішла,
не озираючись? Немов левиця,
вивищена бентежністю? Сказав
про певність повертання з довгих мандрів
тим вертикальним склепом? Хто збагнув
оці дороги – без кінця і краю
самоподовжені? І хто прорік,
що вертикаль цього дерзкого лету
ще стане стовбуром? Хто б зміг пройти
межи двома смертями і лишитись
живішим від живих. Так, сестро, так:
штурмуймо небо, вкрадене справіку –
ще довге навертання до душі.

1972-1979 рр.


***
Заходить чорне сонце дня,
І трудно серце колобродить.
При узголов’ї привід бродить.
Це сон, ява чи маяччя?
Це ти. Це ти. Це справді ти –
Пройшла вельможною ходою
І гнівно блиснула бровою.
Не вистояли ми. Прости.
Прости. Не вистояли ми,
Малі для власного розп’яття.
Але не спосилай прокляття,
Хто за державними дверми –
Свари. Але не спосилай
На нас клятьби, що знов Голгота
Осквернена. Але і потай
по нас по грішних, не ридай.


***
Самого спогаду на дні,
як зірка у криниці,
Вона з’являється мені –
і світить, і святиться.
Із темряви, з безодні літ,
із забуття і тиші
Вона зродилася на світ,
неначе доля віща,
І все ячала, все росла,
болила і боліла,
Допоки в тебе увійшла,
аж дух пірвався з тіла.
І зайнялась мені зоря,
і обняла півнеба
Громовим гуком Кобзаря
і сурмами погреба.


***
Зворохобилися айстри
Приосіннім сонцелетом,
Проминальною порою,
Падолистом деручким.
Бозна звідки ждати ранку,
Може, зазимок раптовний,
Може, дощ, а може, вітер –
Стій – немов на чолопку.
Кружеляє понад ними
Вечір, крила розкриливши,
впав на горлицю із неба
Стонасторчений коршак.
Скоро ходором заходить
Щирим злотом кута брама
Лісу, пралісу, узлісся –
І розтане Благовість.
Але квітам досить миті,
Досить долі, досить часу,
Досить їм життя і смерті –
Всього Бог їм дав сповна.
Тож під листя кругопадом
В урочистості вечірній
Мріють сині-сині айстри
Без радіння і журби.




Сергій БІЛОКІНЬ


СОНЕТ
Аллі Горській,
Іванові Світличному

Мовчання обертається ганьбою.
Той зрадив, хто сьогодні ще живий.
Бо кожен абсолютно неправий,
Хто думає залишиться собою.
Живуть лише злочинці після бою
Чи смерті друга. Хоч на місяць вий,
Не вернеться. Є те, що ти живий.
І те, що ти не з ним, – він не з тобою.
А переможець ордена би дав,
Якби ти встав і всім отак сказав.
Твій біль йому не випаде бідою.
Поводитись, як вчили нас діди?
Чи цілувати Пієві сліди?
Ми інший вибір зробимо з тобою.

1981



Іван СВІТЛИЧНИЙ


ГОЛОВИ
Аллі Горській

Неслухняні голови наголо стинають.
Зітнуть – і ходи-но без голови.
Голови стинають – шиї – не питають.
Кажуть: «Так і треба, ґав не лови».

Що за безголів’я, що життя не має
Неслухняним головам ніколи і ніде?
Хто пильнує голову, той її не має,
А хто має голову – на плаху кладе.

Голову покласти – ще не значить впасти,
Горда й з пліч не падає нижче трави.
Гірше, як на плаху нічого покласти,
Гірше, браття, жити без голови.



Ірина ЖИЛЕНКО

ЗА ЗОЛОТИМИ ВІКНАМИ ЗІРОК

В земному Києві нема для мене весен.
По осені – мій кожен день і крок.
А як у вас там, в Києві небеснім,
за золотими вікнами зірок?

В земному Києві така стара я стала.
А вам Господь років не добавля.
Така ж яскрава посмішка у Алли!
Такий же чорний чуб у Василя!

В земному Києві безмірність самоти.
Куди піти, коли нема Івана?
А там, за тим віконцем золотим,
де є Іван, – там дім обітований.

Там вірші, чай і дим від сигарет.
Куди спішить? Їм вічність вікувати.
Зарецький знов малює мій портрет.
А Стусові і вічність тіснувата...

Про щось земне замислився Кушнір.
Здригнулась чашка з недопитим чаєм.
Вони нам смерті не бажають, ні.
Але їм дуже нас не вистачає...

Як там Лукаш? Все грає в доміно?
Було щось в нім розгублено-дитяче.
А ти, Валерик? Чи тобі чутно,
як мама плаче?

Хоч уві сні для неї оживи...
В земному Києві, повитому в жалобу,
тепер уже нема таких, як ви, –
о лицарі печальної подоби!

Нема весни. Ніщо не процвіта –
крім лицарів неситої утроби.
І хоч потилиця у них крута –
я не зроблюсь ніколи мізантропом.

Бо ви були! А отже, все було:
любов і подвиг, хрест і воскресіння!
Хай вічно світить лампа над столом
в небеснім Києві, в небесній Україні.

Хай береже спочинок ваш – Господь
всю довгу-довгу, всю небесну вічність.
А я віршую... Бо казав Світличний:
«Іриночко, без віршів не приходь...»

серпень 1996






———————————————————————————————
Використані джерела

Алла Горська. Червона тінь калини: листи, спогади статті /Упор. О.Зарецький, М.Маричевський, - К., 1996

Алла! Алла! Алилуя!/ Упор. Л. Огнєва – Донецьк, 2007

Comments

[olena-nekora.livejournal.com]

А Ви бачили мої попередні пости про Горську?
http://olena-nekora.livejournal.com/114058.html
http://olena-nekora.livejournal.com/116555.html

Я хочу ще викласти її листування з Заливахою з розгорнутими коментарями. Правда, вийшов такий обємний матеріал, що я в ньому трохи втопилася:) й може в цьому році вже не розгребуся. Ну нічого, буде пізніше.

[impudent-squaw.livejournal.com]

Спасибо, Олена, очень интересно - и ага, меня стихи на украинском начали догонять, наконец) Вот до сих пор не фига - вроде и ловишь ритм, и о чем, но не доходило. Видимо, кол-во переходит в качество.

[nazavzhdy.livejournal.com]

дякую.
дуже цікаво.