(подовження вчорашнього поста)
У 1933 р. сім´я Івана Заливахи, рятуючись від голодної смерті, втікла на Далекий Схід. Опанасові тоді було 4 роки. В Україну він повернувся вже дорослою людиною у 1962 г., а у березні 1966 р. був засуджений на п´ять років таборів за розповсюдження самвидаву .
«Пригадую глей, червонястий, зернистий, він підкорився кожному моєму доторкові — м´який і теплий... і перше, що я хотів зліпити — це людську подобу, і щоб вона була схожа до мого батька, якого мені так бракувало і якого силувався пригадати. Я зліпив його, і коли мати взяла мене за руку й повела на побачення з батьком (а він тоді сидів у ДОПРі), я взяв і свій зліпок із собою, щоб показати батькові і щоб самому переконатися, що подібний. Батько потрапив під горезвісну «чистку» за те, мабуть, що служив у царській армії на Кавказі, де був тричі нагороджений «Георгієм». Згодом його випустили на волю.
Пригадую — батьки пішли в поле молотити колгоспний хліб, а мене залишили самого вдома. Раптом чую — щось так жалібно дзвенить і дзижчить, визираю у вікно — йде сліпий лірник, корбою крутить, перебирає пальцями, поруч малий хлопчина-поводир. Здається, я вийшов і дав їм чи не останню картоплину. Вони пішли далі, а попід тинами лежали мертві люди...
Батьки, рятуючи родину від голоду, втікали на Далекий Схід, аж у Приморський край. Я після виснажливої подорожі важко захворів на запалення легенів, аж ротом пішла кров. Лежав на лаві у чужих людей і помирав. Пригадую: прокинувся від сну чи від забуття — на мене двиться не мати, а вилицюватий чоловік з розкосими очимма і, посміхаючись, щось говорить на незрозумілій мені мові. Я після того оклигав і встав. Кажуть — то китаєць-знахар ходив у пошуках женьшеню. Йому сказали, що помирає дитина, він прийшов і врятував мене.
Про того китайця я згадав, коли в 69-му був у мордовських таборах...»
«Івано-Франківськ, 1965 р., кінець серпня, близько 7-ї ранку. Загримали в двері: «Вам телеграма!» Я, в самих трусах, відчиняю двері, а мені — ордер на обшук. За годину-другу знов дзвоник, тепер двері відчиняють гебісти, а на порозі... Іван Світличний власною персоною. Треба було бачити обличчя шмональників — задоволені посмішки на писках людоловів, що така особа попалась в їхні сильця. Я хотів почастувати гостя чаєм — не пустили до кухні. Нарешті нас обох посадили в «бобик» і відвезли до КГБ. Там ми з Іваном попрощались; він був, як завжди, усміхнений, спокійний. На прощання сказав: «Тримайся, Панасе!»
У 1933 р. сім´я Івана Заливахи, рятуючись від голодної смерті, втікла на Далекий Схід. Опанасові тоді було 4 роки. В Україну він повернувся вже дорослою людиною у 1962 г., а у березні 1966 р. був засуджений на п´ять років таборів за розповсюдження самвидаву .

33-й рік, 1997 р.

Колгоспні лани, 1975
День і ніч, 1992 р.
Привід комунізму, 1982 р.

У мандри
«Пригадую глей, червонястий, зернистий, він підкорився кожному моєму доторкові — м´який і теплий... і перше, що я хотів зліпити — це людську подобу, і щоб вона була схожа до мого батька, якого мені так бракувало і якого силувався пригадати. Я зліпив його, і коли мати взяла мене за руку й повела на побачення з батьком (а він тоді сидів у ДОПРі), я взяв і свій зліпок із собою, щоб показати батькові і щоб самому переконатися, що подібний. Батько потрапив під горезвісну «чистку» за те, мабуть, що служив у царській армії на Кавказі, де був тричі нагороджений «Георгієм». Згодом його випустили на волю.
Пригадую — батьки пішли в поле молотити колгоспний хліб, а мене залишили самого вдома. Раптом чую — щось так жалібно дзвенить і дзижчить, визираю у вікно — йде сліпий лірник, корбою крутить, перебирає пальцями, поруч малий хлопчина-поводир. Здається, я вийшов і дав їм чи не останню картоплину. Вони пішли далі, а попід тинами лежали мертві люди...
Батьки, рятуючи родину від голоду, втікали на Далекий Схід, аж у Приморський край. Я після виснажливої подорожі важко захворів на запалення легенів, аж ротом пішла кров. Лежав на лаві у чужих людей і помирав. Пригадую: прокинувся від сну чи від забуття — на мене двиться не мати, а вилицюватий чоловік з розкосими очимма і, посміхаючись, щось говорить на незрозумілій мені мові. Я після того оклигав і встав. Кажуть — то китаєць-знахар ходив у пошуках женьшеню. Йому сказали, що помирає дитина, він прийшов і врятував мене.
Про того китайця я згадав, коли в 69-му був у мордовських таборах...»

Чай, 1989 р.
«Івано-Франківськ, 1965 р., кінець серпня, близько 7-ї ранку. Загримали в двері: «Вам телеграма!» Я, в самих трусах, відчиняю двері, а мені — ордер на обшук. За годину-другу знов дзвоник, тепер двері відчиняють гебісти, а на порозі... Іван Світличний власною персоною. Треба було бачити обличчя шмональників — задоволені посмішки на писках людоловів, що така особа попалась в їхні сильця. Я хотів почастувати гостя чаєм — не пустили до кухні. Нарешті нас обох посадили в «бобик» і відвезли до КГБ. Там ми з Іваном попрощались; він був, як завжди, усміхнений, спокійний. На прощання сказав: «Тримайся, Панасе!»

Діалог, 1972 р.

На побаченні, 1980-і рр.

Вечір, 1987 р.

Мовчання, 1989 р.

Совки, 1973 р.
Ілюстрації О.Заливахи до книги Є.Сверстюка «Блудні сини України»
Tags:
(no subject)
27/11/10 16:55 (UTC)(no subject)
27/11/10 17:49 (UTC)(no subject)
28/11/10 23:24 (UTC)и свет - как говорил Хвилевой, "тмьяний"
Многие картины не знаю, вам большая благодарность!
Знахідки
2/1/11 17:01 (UTC)