olena_nekora. Голодомор і радянська дійсність очима О.І.Заливахи

(подовження вчорашнього поста)

У 1933 р. сім´я Івана Заливахи, рятуючись від голодної смерті, втікла на Далекий Схід. Опанасові тоді було 4 роки. В Україну він повернувся вже дорослою людиною у 1962 г., а у березні 1966 р. був засуджений на п´ять років таборів за розповсюдження самвидаву .

Опанас Заливаха
33-й рік, 1997 р.

Опанас Заливаха
Колгоспні лани, 1975

День і ніч, 1992 р.

Привід комунізму, 1982 р.

Опанас Заливаха
У мандри

«Пригадую глей, червонястий, зернистий, він підкорився кожному моєму доторкові — м´який і теплий... і перше, що я хотів зліпити — це людську подобу, і щоб вона була схожа до мого батька, якого мені так бракувало і якого силувався пригадати. Я зліпив його, і коли мати взяла мене за руку й повела на побачення з батьком (а він тоді сидів у ДОПРі), я взяв і свій зліпок із собою, щоб показати батькові і щоб самому переконатися, що подібний. Батько потрапив під горезвісну «чистку» за те, мабуть, що служив у царській армії на Кавказі, де був тричі нагороджений «Георгієм». Згодом його випустили на волю.

Пригадую — батьки пішли в поле молотити колгоспний хліб, а мене залишили самого вдома. Раптом чую — щось так жалібно дзвенить і дзижчить, визираю у вікно — йде сліпий лірник, корбою крутить, перебирає пальцями, поруч малий хлопчина-поводир. Здається, я вийшов і дав їм чи не останню картоплину. Вони пішли далі, а попід тинами лежали мертві люди...

Батьки, рятуючи родину від голоду, втікали на Далекий Схід, аж у Приморський край. Я після виснажливої подорожі важко захворів на запалення легенів, аж ротом пішла кров. Лежав на лаві у чужих людей і помирав. Пригадую: прокинувся від сну чи від забуття — на мене двиться не мати, а вилицюватий чоловік з розкосими очимма і, посміхаючись, щось говорить на незрозумілій мені мові. Я після того оклигав і встав. Кажуть — то китаєць-знахар ходив у пошуках женьшеню. Йому сказали, що помирає дитина, він прийшов і врятував мене.

Про того китайця я згадав, коли в 69-му був у мордовських таборах...»

Опанас Заливаха
Чай, 1989 р.

«Івано-Франківськ, 1965 р., кінець серпня, близько 7-ї ранку. Загримали в двері: «Вам телеграма!» Я, в самих трусах, відчиняю двері, а мені — ордер на обшук. За годину-другу знов дзвоник, тепер двері відчиняють гебісти, а на порозі... Іван Світличний власною персоною. Треба було бачити обличчя шмональників — задоволені посмішки на писках людоловів, що така особа попалась в їхні сильця. Я хотів почастувати гостя чаєм — не пустили до кухні. Нарешті нас обох посадили в «бобик» і відвезли до КГБ. Там ми з Іваном попрощались; він був, як завжди, усміхнений, спокійний. На прощання сказав: «Тримайся, Панасе!»

Опанас Заливаха
Діалог, 1972 р.