Дарована богами
30/9/10 19:33![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
olena_nekora
Це мало живописно виглядати!
Людські тіла, розкидані на пустинному березі між водоростями, залишками краму, уламками кораблів, і... спокійне море. Без єдиної зморшки, не те що хвилі. Наче вода у блюдці (так буває лише біля тебе).
Якби в цієї картини був глядач, він відчув би щось схоже на легке запаморочення. Небосхил — перетин двох абсолютно однакових дзеркальних площин. Мозок лихоманить: «Небо відбивається у морі чи море в небі?»
Якщо приборкати істерію думок, змусити розум не шукати відповіді: «Де верх, де низ?», тіло, втративши звичне сприйняття простору, подарує відчуття польоту. Жодного руху, а здається: ширяєш у цій космічній єдності двох безмежних світів... Тільки не дивитись на берег!
А на березі «потопельники» починають оживати. Вони відкривають очі і, підвівшись, вирячують їх на «диво двох дзеркал».
«Небо відбивається у морі чи море у небі?» «Наснилася вчорашня ніч, оскаженілі хвилі, що трощили кораблі?» «Чи, може, сниться цей сонячний ранок, цей надприродній спокій моря?» «Ми загинули?» «Ми живі?» «Живі!!!»
І їхні груди видохнули разом, видобувши з усіх горлянок, наче з єдиної, вигук захвату: «ДАР БОЖИЙ!»
Ти отримала своє перше... своє справжнє ім´я.
Століття за століттям з вуст у вуста, з пергаменту на папір люди переноситимуть, повторюватимуть дурницю, нібито оці жалюгідні, недобиті розлюченим Посейдоном смертні заснували, побудували, створили тебе.
Я знаю, що це не так. Ти була тут завжди. Безсмертним, незримим, непроявленим Духом. І всі, хто приходив на твій берег, всі, хто будував чи руйнував тебе, насправді творили лише видиму змінну частину. Це ти змінювала, як змія шкіру, всіх засновників, володарів, завойовників, каміння і цеглу фортецій, храмів, будинків... руїн.
Ти була вічно. І коли мілетських купців, що прокляли у страшну буремну ніч свою жадобу зиску та пригод, коли їх переляканих, поламаних, пошарпаних, напівпритомних розгніване море жбурнуло на сушу, ти гоїла їхні рани, вливала в них нові сили.
Я знаю, як це було. Двадцать п´ять століть потому інше море (те, що люди називають життям) ляпнуло мною об той самий берег. І так само, як давньогрецькі купці, я вважала себе мертвою. Так само зі здивуванням відчула, як струменить в мені нове життя. Це ти входила в мої пори, вливалася в мою кров. А я розтікалась твоїм берегом, твоїми вулицями...
Дев´ять років розлуки. Лиш уривчасті фрази новин — ножем під серце, з якого тебе не викинути.
Я все пам´ятаю. Як після штормової ночі йшла зустрічати ранок тихою, майже сільською, вуличкою на Айвазовці повз річечку-канал, зарослу очеретом. А потім, задивившись на чорне клоччя хмар, що упливали вже ясним і чистим небом до Туреччини, не зауважила зразу на одязі червоних з чорними крапками жучків. Сонечка! Твій добрий жарт. Привіт з дитинства.
Пам´ятаю, як блискучий місяць посміхався, наче повновида молодиця, спливаючи вгору небесним оксамитом, а на шумній строкатій набережній ніхто не помічав цього дива. Бо ти, хитрюго, подарувала лише мені цю зустріч: «Привіт, Селено!» — «Привіт, Хелено!»
Я все пам´ятаю. Та вісті про тебе... Про твої агресивно-соціалістичні шабаші, про твої регіонські романи...
Скільки разів я хотіла, зрадлива Кафо, нагадати тобі, як була зраджена ти сама, як твої городяни відкривали ворота твоїм ворогам, радіючи твоєму падінню.
А ще більше хотіла, підступна Кефе, нагадати, як брали тебе на списи козаки Сагайдачного та Ковпака*...
Дев´ять років розлуки. Все нестерпніше туга за тобою. Все чіткіше, невідворотніше усвідомлення: не повернутись. Ніколи!
Занадто люблю, щоб воювати. Занадто, щоб вибачити.
Але сталося неможливе...
Я іду твоїми вулицями. Плямисті, наче у камуфляжі, платани змикають наді мною шатра своїх крон, і химерні мережані тіні від їхнього листя довірливо стеляться під ноги.
Я іду. Відчуваю тебе через товщу підошв. Наче босоніж... Наче нема на тобі асфальтів, бетонів, тротуарних плиток...
Відчуваю, як висмоктуєш біль з мого серця. Так вправний східний цілитель рятує від зміїної отрути, висмоктуючи її з прокушеної ранки.
Байдуже, що отрута твоя, гадюко. Байдуже, що укус твій, зраднице. Лікуй мене від себе, загоюй мої рани, як тільки ти вмієш! Хіба можу не простити тобі навіть те, що не вибачила б нікому іншому?!
А ти граєш зі мною зваблива, підступна. Знаючи всі мої слабкості, підморгуєш самотніми мальвами у таємничому затінку дворів, вабиш зграями осінніх метеликів у заростях чорнобривців.
І я, замилувавшись забавками дітей у затишній занедбаності Морсада, думаю не про приниження Насті Лісовської, коли тут, на цьому місці — на Кафському невільничому ринку — продавали її наче худобу. Я думаю про те, що звідси вирушила вона — легендарна Роксолана — до нового життя — життя могутньої султанші і валіде.
О, як же ти вмієш повертати людські шляхи, змінювати долі!
Вдихаю твоє повітря... Відлітають у безвість привиди греків, татар, козаків, генуезців... А за ними й сучасні «герої»...
Залишається тільки любов Ованеса**. Любов, яку неможливо не розділити.
Знов і знов розтікаюсь від очеретів на Айвазовці до теплих руїн Карантина. І більше не кличу тебе ні Кафою, ні Кефе, а тільки тим іменем, що дали тобі купці із Мілета; тим іменем, що вигукує кожен кинутий на твій благословенний берег:
ДАР БОЖИЙ — ФЕОДОСІЯ!
———————————
*Це не Сидір Артемович:), а Опанас Федорович
**Ованес Айвазян (більш відомий як художник-мариніст Іван Айвазовський).
Значну частину своїх статків витрачав на потреби рідної Феодосії. Зокрема, подарував місту 50 тис. ведер питної води щодобово, проклавши водопровід зі свого маєтку Су-баш, побудував власним коштом приміщення для Музея старожитностей, фінансував будівництво залізниці та морського порту, заснував картинну галерею, яку заповів місту.
З феодосійського фольклору (кінець ХІХ-початок ХХ ст.):
«Айвазовский поставил фонтан
Из мрамора чистого,
Айвазовский воду провел в фонтан
Из своего источника быстрого.
Посмотрите, как вода бежит,
Послушайте, как струя журчит,
Выпейте воды, пожалуйста,
Вспомните Ивана Константиновича...»
За життя мецената в центрі фонтану (над краном) знаходився срібний кухлик з написом «Выпейте за здоровье Ивана Константиновича и его семьи».
![[identity profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/openid.png){kind=small}
(no subject)
30/9/10 16:54 (UTC)якби моя воля, я б двічі на рік їздила до криму.
(no subject)
30/9/10 18:09 (UTC)Власне, мене кузен взяв за компанию на три дні до Коктебеля на ось цей захід http://olena-nekora.livejournal.com/101078.html
Але він не був раніше у Феодосії, а я б збожеволіла, якби, перебуваючи так близько, обійшлася лише приїздом-від'їздом:) Тому ми на день підірвалися.
Пропустили пленер й ще дещо цікавого. Але мене це набагато менше засмутило, ніж варіант "пропустити" Феодосію:).
(no subject)
2/10/10 10:21 (UTC)Шкода, що козаки Ковпака здобували Кафу (як і інші козаки Крим взагалі) для матушкі імпєратріци, яка їм за це і віддячила знищенням Січі.
(no subject)
3/10/10 18:41 (UTC)(no subject)
11/10/10 07:14 (UTC)У меня, кстати, есть френд - theodosian (переводчик с французского Анатолий Лучка), который тоже влюблён в Феодосию и не раз писал о ней очень горячо.Запомнилось из его одного поста: "Уезжать из Феодосии - всё равно, что разлучаться с любимой женщиной"(примерно так он писал). Правда, сам он как раз из тех, кто "замолчал в ЖЖ", иначе познакомила бы вас :)
(no subject)
11/10/10 08:28 (UTC)А что вызывает диссонанс между текстом и фотографиями? (Если это, конечно, можно объяснить) Вообще-то текст писался после возвращения и фотографии не планировались как иллюстрации, но для меня нет противоречия.
Может быть только не хватает могилы Айвазовского или его фонтана и какой-нибудь дореволюционной фотографии Музея древностей на горе Митридат.
(no subject)
11/10/10 08:41 (UTC)Эссе приподнятое, лирическое, а эти фотки - о другом, в основном.
(no subject)
16/10/10 23:25 (UTC)Дуже гарно.
Була б я на місці мера Феодосії обов'язково випросила у вас дозвіл на публікацію на сайті міськради, як візитівку міста.
(no subject)
16/10/10 23:31 (UTC)