Вірші Раїси Троянкер. Містичні, ліричні, еротичні;)

[olena_nekora]

Харківський період

ЗУСТРІЧ НА МОРІ

О дванадцятій, коли пароплав спить
І «клюють носами» на вахті матроси, —
Чітко видзвонює металева мить
І вечір смутний, як поранений альбатрос.

О дванадцятій чиясь постать,
Тихо од капітанської рубки —
До моєї каюти загадковим гостем:
Це я. Вийдіть, голубко.

І от ми з вами
На палубі слухаєм тишу.
Я зосереджена, як далай-лама,
Ви — як божок Вішну.

(Колись дитяча моя уява
Малювала капітана
З очима неодмінно синіми,
А у цього чорні, мов ночі на Яві,
І ще чорніші під ними тіні).

Ви розкажете мені про Суматру,
Про далеку Індію, загадково-соняшну,
— Чорної магії золоту матір,
Про страшну лихоманку, жовту, мов соняшник.

За кермом вирито яму води,
Білі чайки віщують комусь розлуку.
Білим маревом пропливає дим.
І ви стиснете мою руку.

А потім згадаємо, як уперше
Я на пароплав зійшла:
Заскиглили під ногами старі трапи,
Внизу сердито вода ревла.
Здавалось: тигрові одрубали лапу.

З капітанського містка, чужий і серйозний,
Ви накази оддавали скупо.
І я смутна, як рослинка туберкульозна,
З повагою дивилась на ваш рупор.

А потім, на палубі, засліпленій сонцем,
Ви до мене підійшли якось:
Я Вам розкажу про Токіо і японців.
Через два дні стаємо на якор.

Тоді у берега біла піна
Брюссельським мереживом сліпила очі
(Скоро і ваш будинок спочинку.
Скоро приїдете в ласкаве Сочі).

Пропливало багато плотів і барж,
Ви капітан з душею поета
(На дні моря морський цар
Лежить у труні глазетовій).

І я вам казала про мій біль.
Про вдачу мою, як норд-ост, хмуру.
І вас називали чомусь «Білль»
Замість справжнього, ласкавого «Юра».

А потім щовечора чиясь постать,
Тихо од капітанської рубки
До моєї каюти загадковим гостем:
Це я. Вийдіть, голубко.

О дванадцятій, коли пароплав спить,
І «клюють носами» на вахті матроси, —
Чітко видзвонює металева мить
І вечір смутний, як поранений альбатрос.

1929


ЗГАДКА

Рауаг Рабурові Зейлеру Жаксону
Незабутньому Леонідові Джордані

Пам'ятаєш місто маленьке
на далекій, глухій провінції,
де не чути трамвайного
                 дзенькоту,
де любов переллята за вінця.
        Пам'ятаєш —
                 маленький цирк
        і мене — укротительку звірів.
Не забути хвилин цих,
невимовне болючих і щирих...
Пам'ятаєш — притих партер,
(за першим дзвоником другий).
І ти об ноги мої тер
Шкіри своєї смуги.
Пригадай золоті сни,
Мій німий, смугастий любовнику,
Пригадай після виступу ніч,
Таку страшну й молитовну.
        Я у клітці.
        Тиша густа.
        Лапа твоя на моє стегно.
         (там і зараз, біля живота,
         Хрестик, синьо-таємний).
Пам'ятаєш:
         У цирку була
         Молода й запальня тигриця.
         Я її укротить не змогла —
         І пішла,
         Бо коритись - не личить.
Пам'ятаєш - виступ останній
І анонси — «новий укротитель».
Ти відчув те прилюдне прощання
І дивився очима розбитими.
         Грав Джордані, як завжди, тустеп,
         І од музики злий і напругий
         Ти об мене з розпукою тер
         Шкіри своєї смуги.
         Ми провели закляту гру
         (як згадаю — жахаюсь сама).
         Навіть ворог мій — комік Штрулеп
         В хвилюванні пальці ламав.
Було тихо в людській юрбі.
Наче й публіка чула кров.
Після нашого виступу вбивсь
Молодий акробат Гро.
        Я забула далеке місто
        І малесенький цирк на провінції.
        Але в пам'яті ти, когтистий, —
        І любов переллята за вінця.
Велике місто.
І в зоосаді
Мужчина коханий
         сказав —
«Глянь, он красивий тигр» —
        І так розпачливо,
                і так тьмяно
         Я закричала:
                 «Ти»
Ти впізнав, і твої вуста,
(Я відчула, мій Зеро, я знаю),
Як останнього вечора, так
Тричі сказали — «Рай-я».
То була золота гроза,
Нині складаю вірші.
Директор зоосаду писав: —
«Тигр хворий. Здоров'я гіршає».

Київ,р. 1927


***
Труп осени в долині дотліває.
Його покриє скоро перший сніг.
І повний місяць — запашний окраєць
У довгу ніч світитиме над ним.

А білий гість почне сміятись
Холодним посміхом своїм.
І на лани впаде як вата,
Як дум розгублених рої.

З далеких гір прийдуть шакали,
Прийде стрункий самітний барс
Його поява налякає
Людей, худобу і собак.

Дитячий плач худих шакалів
Піде луною, і тоді
Вночі заскиглить сива Кальма,
Що стереже наш тихий дім.

В гірські ліси смаглява Васса
Вже не піде збирать кізіл,
І спать не можна на терасі.
Бо навіть холодно й козі.

І юний Спіро вже майструє
Хлівок маленький. О, зима.
Вона прийде і замудрує
В знайомім мареві примар.

Труп осени догнив уже в долині.
Його засипав білий, ніжний сніг,
Самітний барс, прострелений у спину,
Застигло стереже холодну ніч.

Вересень, 1929. Кабардинка,


НЕВЕЛИЧКА ПОЕМА ПРО СТАРОГО ПРОФЕСОРА

Присвячується тим, хто в перші героїчні дні революції не кидав своїх форпостів.

1
Сьогодні професор спалив найдорожче:
Купу зошитів, а між ними один
З написом —
          «Моя дисертація».
Вчора останній стілець потрощено
І більш немає за що вже взятися.
        А —
          в хаті холодно
        І —
          працювати треба.
Де ви, з золотим обрізом томики?
            Де ви?
             де?
Мозок!
           Ти ще не стомлений,
           тебе не розп'яв день?!
Самій жорстокій богині чи богові
Не приноситься такої жертви.
Як тобі —
          грубко убога!
(Після пожертви хочеться скулитись
        і... цуценям вить).
Як довго корчивсь, згинавсь
Огнем розіп'ятий Форель.
Всіх, жорстока богине,
            На!
Воронов і Мечніков — ув останній рейс.
Так треба: горіть!
Бо вночі до професора прийде коханка,
Скаже йому: — «твори!»
І серце стане рожевим, як ранок.
    Тільки —
    треба вмилосердити богиню — грубку,
    бо холодно і не можуть писать,
    не розгинаючись, закляклі руки
    того, що диктує так хутко
    в любовнім екстазі — вона —
Золота коханка — наука.
А надворі мороз на санки сів.
Синьо-червоний,
            як
увечері при заході вода Рейну.
Всіх на паливо! Знаю я,
Що цілим залишивсь —
Томик один — Штайнаха.

2
А коли неба дірявий дах
Замалює червоним сонце,
Професор підійметься і скаже — «да, —
А до чого, припустімо, сон цей?»
    Ах, чудний Валер'яне Львовичу,
    Ви хочете стати Фавстом номер два.
    Ви чуттям і розумом вловлюєте
    Велику ідею омолодження людства.
    На гігантськім екрані епох
    Геній не один вже з'являвсь.
    Але в шуканнях — таких реальних, як життя
    І містичних, як твори Едґара По,
    Вони поодинці захлинались.
І професор швиденько встане,
Побіжить з університетського дому
Туди, де чітко, немов у золотані,
Літери кажуть: —
          Упродком.
Фунт хліба. Два — картоплі.
Чвертка крупи манної.
П'ять годин чекання в черзі,
Коли —
         в животі хтось булькотить захоплено
І од голоду голова в тумані.

З
Тихо й урочисто у великих лябораторіях.
Заклякла і вгрузла в повітря тиша.
Професор поволі підіймається вгору,
І стіни кажуть — будь ласка, тихше.
Трохи пахне військовим
           шпиталем.
Стояли білі. А зараз будинок тихий.
Чому? Відомо: — Немає палива
Та ще й червоні недавно приїхали.
А там у професора,
           в маленькій кімнаті,
в голодній стумі зустрічають ранки
         двоє —
таких беззахисних, чудних і волохатих,
         двоє —
          орангутангів.
Ех ви, чудні низьколобі створіння,
Ви не знаєте, за що б'ються комуністи.
Ви не знаєте романтики доби військової
та її горіння —
ВИ ПРОСТО ХОЧЕТЕ ЇСТИ.
Це ж для вас години в черзі.
(Один - хліба і два — картоплі).
Це ж для вас хочеться жить
І серце старе молодіє захопленням.
Ех, Фавсте! Кімнати простір
         і ліжка пустка.
В тебе цингою вагітні ясна.
Ти кров'ю фарбуєш, як вивіску, хустку
І для тебе одне тільки ясно:
- Помру з голоду - нікому тужить.
Помру, як лицар во ім'я коханки.
Ну, а вам необхідно жить
   О —
         ранґ—
           утанги.
Ах, професоре, дослід за тебе
До кінця доведуть інші.
Пересадка залоз — і ще треба
Зробити багато іншого.
І од голоду тіло старе
і од творчого екстазу —
в корчах.
   А —
          мавпи їдять
           і
радісно морщаться.
А потім тіло в небуття синь — о
Таку ліричну, як вірші Гайне.
Знайдуть мавп і зошит синій:
— «Спосіб омолодження. Частково по
            Штайнаху».

***
   Знаю:
         з'явиться на екрані епох той,
         що зможе убити старість.

Року рев. ХІ-го


(Ну, а цей вірш найвідоміший, фактично, візитна картка — О.Н.)

***
Трава прив'ялена і заніміла осінь...
Сьогодні сталось. Що це? Я жива?..
В траві заплутались, розвіялися коси,
в гарячці тіло й голова.

Зім'ята сукня. На обличчі мука.
Червоні плями в лєнтах комбіне...
І пада вечір у безодню круком,
І кличе вечір впасти і мене.

На серці якось важко і тривожно.
І ти, ніяковий, не можеш приласкать...
І те, що сталось, повернуть не можна.
І серце холодом стиска...

Ти так молив — сьогодні стань моєю...
І сталось. О закон буття!
Ми у траві забули томик Гейне, —
його листки од вітру шелестять.

І якось чудно. Хоч усю вже бачив —
соромлюсь при тобі панчоху підв'язать.
І так іду. І ми чужі неначе,
і в мене мимохіть жемчужиться сльоза.

О, не вернуть! Не стать такою, як учора,
Нічим не змить із уст палючих плям!
А день такий звичайний і бадьорий,
така спокійна стомлена земля...


Леніградський період

ИЛЬЕ САДОФЬЕВУ

Я не могу уйти от этих стен,
От крепких рук угрюмого мужчины.
Я словно продана в тяжелый сладкий плен,
Где радость и тепло от беспокойства стынут.
Я не могу уйти от этих стен.

Мне дорог лоб. Густых бровей изгибы.
Но мне враждебен темный, злобный взгляд
Мне страшно думать, что любовь погибла,
Но час от часу веселит разлад.
Мне дорог лоб. Густых бровей изгибы.

Я с ним не сплю. Я ухожу к ребенку.
Но, встретясь ночью, нас бросает в жар.
Он говорит: «Я позабыл гребенку»,
Но знаю я: он мог забыть кинжал.
Я с ним не сплю. Я ухожу к ребенку.

Его стихов уверенная прочность
Дороже лирики напевного огня.
Но губит жизнь размеренная точность,
И тщусь напрасно что-нибудь понять.
Его стихов уверенная прочность.

Я не могу уйти от этих стен.
Где времени высокое дыханье.
О, если б встать на собственную тень,
Рассеяв горький воздух расставанья.
Я не могу уйти от этих стен.

1934


Мурманський період (несуровая лирика:)

***
Бывают дни
Прозрачней хрусталя,
Понятней явь
И прошлое виднее,
И ближе небо,
И верней земля,
И самый воздух,
Кажется нежнее.
В такие дни,
Прозрачней хрусталя.
так мне вчера
прозрачно и светло
Вдруг на душе
Отчаявшейся стало.
Твои глаза
И твой высокий лоб,
И радость встречи
На лице усталом
Вдруг дал мне
Прозрачность и тепло.

1942


***
Мне очень нужно жить.
Любить тебя безмерно.
И ждать тебя.
С тобой счастливой быть.
Мне очень нужно жить.
Самой в себя поверить.
И все твое
доверье заслужить.
Мне очень нужно жить.
Еще увидеть море,
Услышать леса
первозданный спор,
Увидеть степь,
еще взойти на горы,
Еще затеять
с ветром разговор.
Мне очень нужно жить.
Чтобы на книжной полке
Стояли книги
избранной семьей.
Чтоб сын родился.
Ты ведь хочешь Тольку,
А я бы назвала
его — Ильей.

1941
Городская больница


Ну і сюди ж додам
вірші Іллі Садофьєва, присвячені Раїсі Троянкер


РАЙКЕ-ЛЮБКЕ

За бедный софиевский домик,
За радость на тонком мысу,
За песен оранжевый томик,
За все, что я в сердце несу,
Бесслезно, в последние дни...
Сегодня меня помяни.

Ленинград, 1934 г.


* **
Не всякий может увязать
Судьбу и чувственность обычную.
Бывают: страстные глаза
Ведут строителя назад
Кровей........* отличными
И кожи холеной привычками.

И, классовый костяк хрустя.
Кривится на ходу застенчиво.
И дни, как пьяницы в гостях,
Уже, предательствуя, мстят
Крутого времени разведчику,
Чужим теплом красивой женщины.

А, ты, чужая иль своя,
Уже смешно теперь допрашивать,
Я знаю: молодость твоя,
Твоя судьба в строю стоят,
Уже по-нашему окрашены,
Выравнивая шаг по-нашему.

Солгут и масть, и паспорта,
Подменой ловкой и бесславною,
Но вот подъемов высота,
И вот характера черта —
Походка твердая и плавная,
Как над стихом строка заглавная.

Теперь поэму наших лет
Нельзя лениво перелистывать.
Когда на лестнице примет
Скрипит анкет сухой скелет.
И прочной выправкою истовой
И вражьей трусостью батистовой.

И потому не крутит ус
Старье, расплавленное в олово,
И твоего наследья груз,
На цвет проверен и на вкус
И не боясь упрека голого,
Строитель поднимает голову.

И мир дрожит, лукав и прост.
Он перепуган перестройкою.
И вижу я знакомый рост,
Перелицовку до волос,
Когда в строю дорогой бойкою
Идешь, красивая и стойкая.


*На скільки я розумію, там нічого нецензурного:) просто пропуск. Оскільки це з архіву Олени та Олександри Турган, а не з журнальної публікації, можливо рукопис пошкоджено, або це чернетка і Садофьєв недописав слово, чи закреслив.

Из книги «Неугомонь»

ГДЕ ТЫ?

Волна на скалы
Идет войною.
В горах шакалы
Тоскливо воют.
Уныло свесясь
Ночным покоем,
Утонет месяц
У водопоя.
И даже ветер
Тоской окрашен.
Родная, где ты,
Никто не скажет,
И путь мой странен,
И ты — далеко.
Быть может, наша
Любовь поблекла?
Но и в скитаньях,
На раздорожьях
Еще желанней,
Еще дороже.
Волна на скалы
Идет войною.
В горах шакалы
Тоскливо воют.

Ленинград

НА СЕВЕРНОМ ВЕТРУ

Волна, как-будто невзначай
Качалася лениво.
И ветер северный скучал
На отмелях залива.
А ты спокойно и легко
Развертывала весла.
И синий берег далеко
до вечера отослан.
И мимо плыли облака
И вечер шел навстречу
И грузом падали слова
На сгорбленные плечи.
«И мне, любимый, нелегка
Далекая дорога.
И даже розовый закат
Доверчиво растроган.
И облака идут опять
По огненному краю.
И жизнь, любимый, как закат,
Печально догорает».
Не говори — характер крут
И неспокоен голос.
Еще на северном ветру
Любовь не раскололась.

Ленинград

Ще твори Р.Троянкер
Материнська тема
«Суровая лирика» та інш. з мурманського періоду
Збірник з різних тем