Про «малоросів»

[olena_nekora]

 

Ось ще один текст того ж автора. Вже не такий веселий.
А персонажі такі знайомі...

ПРО «МАЛОРОСІВ»

Пригадую собі сторінки із історії нашого народу.

Вони завше викликали в душі моїй тяжкі почуття, а спомин про них гостро й пекуче краяв моє серце.

Передо мною як живий стоїть огидливий образ гетьмана Брюховецького, що за «ласощі» та за московські подарунки продавав свою Вкраїну, зневажав її честь і інтереси свого народу...

За цим запроданцем ідуть инші. Іх багато, сотні, і цілі тисячі... Як п'явки, вони висисали всі сили і всю крівавицю з живого організму народнього. Вони, як той бур'ян, глушили здорові рослини, що виростали й хотіли буяти на рідному полі. Кожний їх подих був нездоровим і мертвою отрутою був він для всього живого.

Вони, ці запроданці, зробили все, що тільки могли, аби Україну, вільний край, де панували воля й права чоловіка, повернути в страшне пекло мук і страждань...

Вони, ці іуди, залишили глибокий слід в історії нашого народу. І породили ціле покоління ще гірших запроданців, ще гірших зрадників, що тілько й живуть надіями на «ласощі», на ріжні «награди», і не перестають лизати руки і збирати крихти з-під столу «власть имущихъ».

Поміж ними більше таких, яких можна зарахувати до «безбатьківщан». Це люде «без роду, без племені».

Але є чимало і таких, що признаються до свого народу і гордо заявляють:

— Я теж українець!

Або:

— Какъ-же, и я малороссъ!

І коли я зустрічаюсь з таким «малороссомъ», мені завше пригадується один мій «знайомий» жандарський офіцер, який, забравши у мене на трусі українські «нелегальні» книжки, тепер вже дозволені, почав зо мною «щиру» розмову. Він без мила ліз в мою душу, сподіваючись, очевидячки, зустріти і з мого боку таку ж саму щирість і одвертість...

— Ех, молодий чоловік, кар'єру собі губите, будучність свою псуєте...

— Це моє діло, — відповів я йому.

— Ну, конечно, я знаю. Я тілько так... по-дружеськи...

Я витріщив очі і хотів було заявити, що «дружбы» з ним ніколи не вів, та певно й не буду.

Він зрозумів мабуть це і з таємничим видом і притишеним голосом почав мені плести:

— От у вас найдена «малорусская» література. Да... тамъ много интереснаго... Только зачѣмъ ви увлекаетесь всѣмъ этимъ?... Знаете... я вѣдъ самъ малоросъ — ще тише промовив він і зразу ж, наче перелякавшись своїх слів, — добавив:

— Только я не йду такъ далеко.

— О, добродію! Нащо ви так кажете? Ви підете дуже далеко. Всі «малоросы», такі от як ви, завше йшли дуже далеко, — відповів я йому.

Мій «щирий» жандар «малоросъ» образився і увірвав балачку.

Через півгодини він віз мене до тюрми і цілу дорогу уперто мовчав.

В тюрмі мені довелось зустрінути ще одного «тоже малороса», трохи тілько дурнішого і не такого пролазу, як «малоросъ» із жандарів. Це був начальник тюрми, старий кубанський козак, жорстокий деспот. Балакати по-російському він умів дуже кепсько, а коли вставляв якесь російське слово, то воно виходило у нього «ни къ селу ни къ городу».

— Що ж це, господине, задумали ви робити? До нашого народу підсовуєтесь? Один був народ порядний, та й той хочете споганити. Та я вас, с.с... вивішав би всіх, як наш Гонта колись вішав «жидів» та уніятів!...

— Хто його зна! Може б Гонта й не повісив мене, — процідив я крізь зуби. — А як уже вішати, то певно б, довелось раніш Гонту почепити...

— Що, Гонту? Ви мені не заговарюйте зубів. Я «тоже малоросъ»... Знаю дещо. Мій дід на Запоріжжю був.

— Дуже може бути.

— І не нас вчити таким пісклятам. Гонта... Гонта був герой, за правду стояв, а ви народ баламутите. Та ще який народ?... — з докором сказав мій «патріот» і скоса поглянув на «патріота» в жандарському убранню. Я пильно поглянув на цю оригінальну «патріотичну» кумпанію і мимоволі згадав тих запроданців, що сто літ раніш «роспинали» нашу країну і затягували петлю на шию свого ж вільного народу.

Передо мною пишались, так мовити б, спілі груші з старого дерева українського зрадництва, запроданства і національного каліцтва. Тим часом «славних прадідів великих правнуки погані» не вгавали. Жандар почав признаватись, що він — з Катеринославщини і що дуже любить українські пісні, а начальник тюрми оповідав, як він укупі з Кухаренком рубав черкесів і як Шевченко любив Кухаренка.

— Чуєте? — звернувся він до мене: — так любивъ, що здѣлавъ йому посвященіе Кобзаря і сказавъ у тому посвященіи: «друже мій єдиний»... А за що? За то, що Кухаренко вѣрою и правдою служывъ на служби, не робывъ того, що вы робыте — и за свою службу дослужывся до генеральского чына... Отъ і я вже статськый совітныкъ — додав він з гордо.

— Ще б пак, — зауважив я. — Хиба даром черкесів рубали... Я от кажу і офіцеру жандармському, що він теж далеко піде.

Особа «тоже малоросса» із начальників тюрми пригадалась мені, як читав я в «Кіевлянині» промову якогось д. Баришнікова на зібранню «Союза русскихъ людей».

Д. Баришніков (певно раніш прозивався просто Баришником) радив зграї чорносотенців додержувати тієї ж самої тактики, якої колись тримались запорожці.

Мені нема чого виводити на чисту воду брехні д. Баришника і ті перекручування, які він робив з поводження і звичаїв запорожців. Як небо від землі, так ріжняться колишні лицарі і оборонці свободи від «истинно-русскихъ» погромників. Мені хочеться лише підкреслити характерний факт участи в огидливих вчинках ворогів свободи і наших «землячків». Ви їх зустрінете скрізь; ціла маса шпіонів-«земляків», провокаторів, погромників набирається із темних елементів нашого народу. І коли ви може іноді не осудите їх і зумієте инколи простити їх, бо часто ці елементи «не знають, що творять», то «малороси», як от мій знайомий жандар або начальник тюрми, можуть тілько викликати в душі вашій глибоке обурення і болючі почуття за ту націю, яка породила оттаку гидоту.

«Я тоже малоросс!» — Як це стало гидко чути! Такі слова вириваються у бездушних, денаціоналізованих запроданців; вони стали ознакою не тілько повного недбальства до інтересів нації, до інтересів пригнобленого люду, але ознакою ренегатства і злочинства проти того народу, ім'я якого так зневажають і обкидають грязюкою оці вилюдки, коли називають себе «тоже малороссами».

"Рада" (Київ). - 1906. - 15 жовтня.

(Петлюра С. Статті, листи, документи. / Упоряд. В. Сергійчук — К., 2006. — Т. 4. — С. 53—57)

Інші твори цього автора:

Як я повірив у братерство людей і що з того вийшло

Помста

Ідейна боротьба з українством




Після того, як таємниця імені автора була розкрита, я додала тег з ним. Але сам пост залишила в первісному вигляді.

Comments

[olena-nekora.livejournal.com]

А в Україні вистачає людей, які з початку “отстаньтє со своєй мовой”, а потім “ми украінци — государство нам должно”:)
Але мене більш непокоїть “патріотична” публіка на кшталт цього начальника тюрми, яка свій патриотизм бачить у “рубанні черкесів” і “вішанні жидів”. Може трохи згодом поставлю 1-2 статті цього автора про зрощення “галушкового патріотизму” з чорносотенством.
Хоча за іронією (чи може сарказмом) долі його власне ім’я через 20 років після написання цих статей і вже майже до сьогоднішнього дня у масовій свідомості буде пов’язане якраз з радикальним націоналізмом та тим самим “галушковим патріотизмом”, якому він досить активно протистояв у різних галузях своєї діяльності.

[bilozerska.livejournal.com]

Цей начальник тюрми - звичайнісінький приклад дурня і хама, якому нічого довести не можна - він усе краще знає :)

Але читати прикольно. Бо в цьому творі, на відміну від попереднього, є інформація, видно, хто є хто, є історичний контекст, є подробиці. У подробицях сила :)

Якщо людина розхитувала імперію задля незалежності своєї нації - це позитивний персонаж. А якщо заради комун, колгоспів, трудових армій і поневолення світу - то мерзотник.