Як я повірив в братерство людей і що з того вийшло

[olena_nekora]

Не називаю автора цього фейлетону.
Взагалі, ім'я його досить відоме, але завдяки іншим галузям діяльності... Так сталося, що в певний період ім'я почало жити своїм власним життям, окремим від власника...і стало більш відомим ніж творчий доробок...

Чи можу я сказати щось путнє про автора? Не знаю...

Мені затишно у його текстах... Хоч в них нема яскравості, стилістичної вишуканості... Іноді вони здаються занадто простими... Я не можу пояснити, що мене причаровує. Так може діяти лише голос близької людини... Коли не важливо, про що говориться, а самі лише звуки голосу, відчуття присутності — дарують впевненість, захищають від травмуючої дії світу...

Ні, не можу я нічого сказати путнього. Просто я впізнаю себе в його думках, в його почуттях, в його іронії, не зважаючи на те, що нас розділяє більш ніж століття...

Примітка. Правопис оригіналу збережено.

 

 

ЯК Я ПОВІРИВ В БРАТЕРСТВО ЛЮДЕЙ
І ЩО З ТОГО ВИЙШЛО

Я не знаю, як воно й сталося.

І як би мене ще за пів години хтось почав упевняти в тому, в що я ніколи не вірив, я тричі б плюнув йому межі-очі і сказав би:

— Не може бути. Не вірю, от хоть ти тут, як знаєш, а не вірю...

Не вірю й край!

І хоть мені самому соромно признатись, але нічого не поробиш. Я повірив.

І як сталося це зо мною, цілюча благодать налляла все моє серце, зневір'я пропало і з тихими мирними думами я ліг в своє ліжко. Воно було убоге, але за то душа стала багата: вона придбала віру в людей; вона тепер вірила, що всі люде браття, близькі, дорогі одне одному браття.

І як тихий сон злетів до мене і обвіяв моє зневірене ще недавно серце цілючою благодаттю віри, я покорився йому.

Останні слова, які прошепотіли мої губи, були: “братерство”... “Так, люде — браття...” Як гарно, як любо почувати себе братом людей...

А перед тим, як засинати, я з подякою згадав Меньшикова, крівавого письменника з “Нового Времени”, за його фельєтон, в якому він писав про братерство людей і любов до “ближнихъ” і які повернули мене неймовірного на віру.

— Спасибі, брате Меньшиков!... спросоння пробубонів я... Не знаю, чи довго я спав, чи недовго, але, коли прокинувся, наді мною стояв “брат” жандар і тряс мене за плечі.

— Вставайте, господин!

— Що за свинство? — подумав я. — Меньшиков йому друг і товариш, Меньшиков пише, що всі люде — браття, значить і жандар — мені брат, — і не дивлячись на це, він мене “господином” величає.

І потім: брати не можуть так грубо трясти за плечі. Подумавши так — міркую, що ніхто не заперечить мені, що я думав нелогічно — я звернувся до жандара і сказав йому.

— Слухай, брате, ти... не того...

— Прошу безъ формальностей... — заверещав він, наче облитий окропом, і стяг з мене одіяло.

Трохи здивований, я мусів встати з ліжка і з чемности одягнути пальто. Бо справді, якось незручно і неввічливо стояти в одній білизні перед людьми, одягненими і убраними в сині мундири.

— У васъ я долженъ произвести обыскъ, — трохи вже притишеним голосом сказав мені жандар. І хоть я раніш звик до непроханих гостей, але тепер, як я повірив в братерство людей, мені дивно було, як то можуть вриватися до мене вночі і перевертати догори дном все моє помешкання браття-жандари. Через це я відповів йому.

— З дорогою душею, мій любий брате... Вас тут 8 чоловік. Щоб скоріше зробити діло, — я навіть допоможу вам.

Мої слова, що плили з глибини серця і братньої душі, чомусь не подобались жандару і він, не відповівши мені нічого, почав робити трус. Мене це аніскілько не збентежило. Я подумав, що він певно, так само, як і я до сьогоднішнього вечора, не вірив в братерство людей, був певен, що homo homini lupus est, себто “людина людині за вовка стає”, а як він жандар, — то, значить мусить бути вовком, не тілько “за страх, а й за совість”. — А зміркувавши це, я постановив не зважати на його неввічливість і “самому честь знати”.

І я старанно показував синім гостям свої книжки; одчиняв мого коша і чемодан; з братерським почуттям виклав їм на стіл брудні сорочки, пару старих штанів, кілька рваних онуч і инше, про що якось не зручно писати. Жандар все те обдивлявся і коли нічого вже було дивитися, не то з докором, не то яхидно вимовив:

— Що ж? Почистилися? Ждали?

— Не те, щоб дуже, а так трохи. На що обтяжувати себе зайвими речами!...

— Н-да... Стреляний?

— Бувало! — незлобно відповів я йому.

— Больше ничего нѣтъ? — запитав він у “околодочного”.

Я бачив, як той уперто, наче баран, витріщився на умивальник, де поруч з щіточками до зубів стояли маненькі бляшанки з порошком для чистки зубів і для боротьби з моїми ногами, а особливо з пальцями на ногах, які хто-зна з якої причини пріли і, не вам кажучи трохи таки смерділи. Околодочний якось непевно показав на умивальник і процідив крізь зуби:

— Жесстянки.

— Для бомб? — з острахом запитав мене жандар.

— О, ні. Не максималіст. “Не занімаюсь”. В бляшанках зубний порошок і “гальманін”.

І як всі стояли нерухомо, сподіваючись, очевидячки, вибуху і наглої смерти, то я, без страху і як справжній лицар, пішов до умивальника, сміливо зняв з бляшанок покришки і дав понюхати порошки жандару.

— Да... это, дѣйствительно, порошки, — згодився він і потім, на мою думку, цілком нелогічно, об'явив мені:

— І все ж таки я вас заарештую.

— Але за що? — запитав я.

— Не ваше діло!

— Як? Мене арештують і це не моє діло? — не згодився я з ним.

— Прошу безъ разговоровъ! — рішуче відповів жандар і наказав мені одягтися і взяти з собою подушку й одіяло.

Я побачив, що одягтися справді треба. Поки натягав на себе штани і піджак, околодочний звязував ремінцями подушку з одіялом, а коли я нагадав, що туди треба покласти бляшанки з порошком до зубів і від поту, то він на диво сміливо, навіть сміливіше ніж я, взяв ці бляшанки і власними руками поклав їх в пакунок.

Як все було готово, ми рушили в похід.

Я живу недалеко від “Володимирської горки”. Коли я вийшов з братами — жандаром і околодочним — на рундук, був вже ранок, чистий здоровий ранок.

Червоне сонце випливало з за лісу. Широкі луги пишались навкруги. Сизою широкою смугою вився далеко Дніпро. Жива благодать наповняла собою природу.

Але я не думав вже про братерство людей. Мене оточила зграя поліції і за нею я не відчував ні краси природи, ні того щастя, яке навіяв на мене фельєтон Меньшикова про братерство людей.

"Брат” околодочний досить нечемно і зовсім не по братерському посадив мене на звощика, і ми вкупі з ним і поліцейським, як тепер пригадую, — бляха №37 — поїхали до Лук'янівської тюрми.

 
22 жовтня 1906 р.

(Петлюра С. Як як повірив в братерство людей і що з того вийшло// Рада, — К.,1906. — 22 жовтня.
Цит. по Петлюра С. Статті, листи, документи. / Упоряд. В. Сергійчук — К., 2006. — Т. 4. — С. 57—60)


Ще твори цього ж автора:

Про "малоросів

Помста

Ідейна боротьба з українством

Після того, як таємниця імені автора була розкрита, я додала тег з ним та посилання на джерело. Але сам пост залишила в первісному вигляді.

Comments

[bilozerska.livejournal.com]

Не сподобалось. Причому сильно. Спробую розібрати чому.
По-перше, нагадало душевну й жалісливу кримінальну лірику системи шансон, де співається про те, який він за ґратами бідний і нещасний, і не співається про те, що за він туди потрапив. Навряд чи благородно взяв на себе провину товарища - скоріше за все, банально крав. Ще й сп’яну.

У творі не сказано, через що до героя прийшов жандар і за що його арештували. А може, він збирався кинути бомбу у губернатора? (Це ж вони потім Голодомори влаштовували). А може, просто тримав на квартирі крадене? Його поведінка, стиль мислення, навіть висміювання невідомого мені письменника не дає анітрохи йому співчувати.

По-друге (і головне), я взагалі не люблю такий стиль - дрібне підхіхікування. Якесь воно мені гиденьке трошки. Не люблю фізіологічних подробиць у художніх творах (хіба що без них по сюжету важко обійтися).

[handehoch.livejournal.com]

olena_nekora сприймає рядки, які запостила вище, в контексті — бо їй відома особа автора, погляди, поведінка, інші надбання тощо. Їй до душі цей текст, як був би до душі lj-пост близької людини, що може бути створений на бігу, може не мати блискучих літературних якостей та не сягати якихось надглибин змісту, але привертати саме тим, що є органічним проявом конкретної своєї людини.
Тобто olena_nekora дивиться на це як частку цілого, а ти — як на самостійний артефакт, і в останній якості перед нами — в цілому можу погодитися — уразливий текст... Це все я до того, що передмова і коментар до посту не закреслюють одне одного.

[bilozerska.livejournal.com]

Тут так і кортить процитувати одного близького знайомого: "В титрах напишеш!" ;))

Просто є, наприклад, талановиті літературні твори, а є твори близьких нам людей. Останні можуть бути цікаві лише тим, хто знає щось про цих людей, про їхню особистість. А всі інші оцінюють твір "у відриві від контексту".

Це так само, як фото дитини. Хтось подивиться: "Що це за фото? Таких тисячі!" і відкине набік. А якщо на фото - ні, навіть не твоя дитина, а Райнхард Гейдріх у віці 2 місяців і 5 днів?? Сенсація! :))
(І плювати на те, що 99 зі 100 взагалі не знають, хто такий Гейдріх :))

[handehoch.livejournal.com]

Нема чого заперечити. Крім єдиного зауваження: це — блог, а не книжкова серія «Бібліотека всесвітньої літератури». Тож критерії розміщення можуть бути не тільки об´єктивними, а й суб´єктивними. Хоча й на твоє право давати безкомпромісну оцінку побаченому я не зазіхаю.

[olena-nekora.livejournal.com]

Ну, не скажу "вбила", але поранила в саме серце:)
Відповідаю за "авторський базар":).
скоріше за все, банально крав. Ще й сп’яну.
Тут можу поручитися:): ніякої "уголовщини" — чиста політика: зберігання забороненої літератури, написання "неправильних" статей і т. ін. Про інший арешт можна почитати тут http://olena-nekora.livejournal.com/8197.html#cutid1
А може, він збирався кинути бомбу у губернатора?
Сказано ж тобі: "Не максималіст. “Не занімаюсь”:)
Про його ставлення до терору частково тут http://olena-nekora.livejournal.com/8583.html#cutid1
Це ж вони потім Голодомори влаштовували
Він таки лівий, але не більшовик. Ті, хто "Голодомори влаштовували" ним дітей лякали:) та ще й обзивали "буржуазним націоналістом":)
По-друге (і головне), я взагалі не люблю такий стиль - дрібне підхіхікування.
Боже, а якже ти мої пости виносиш:)? Я коли на цей текст наштовхнулась (раніше у нього трохи інше читала: листування і таке, що можна умовно назвати "політичні маніфести"), подумала: "Ну все тепер всі подумають, що це я його наслідую". Може з боку інакше виглядає, та мені весь час здається, що ми дуже схожі, але це — не наслідування, а співпадіння.
Стосовно паралелей з блатною лірикою, думаю це від редакційної політики "демократичного видання" засуджувати свавілля царату у будь-яких проявах:), себто твої висновки не безпідставні (хоча я й не погоджуюсь:). В цьому сенсі мені "підхіхікування" здається найбільш оптимальною формою. Мене б швидче відвернуло від пафосних звинувачень: "душителі свободи вкотре безпідставно арештовують демократично налаштовану інтелігенцію лише через так звану політичну неблагонадійність. Ганьба злочинній владі!!!"
А взагалі стосовно цього автора в мене ситуація "закохана жінка не може бути об'єктивною":) Тобто я чудово розумію, що тексти недосконалі, періодично навіть виникає бажання, щось поредагувати, але попри все я ним, вірніше його манерою висловлюватись, причарована. "Мені затишно у його текстах" — це не метафора, а дуже натуралістичний опис моїх відчуттів. Я його текстами користуюсь як знеболювальним, при чому таким текстом може бути, наприклад, лист до зовсім невідомої мені людини з приводу зовсім невідомих мені подій.
Отакі в мені збочені захоплення:)

[bilozerska.livejournal.com]

Так, я дійсно оцінила цей текст у відриві від особистості автора і, що гірше, у відриві від історичного контексту, бо цього контексту у творі не видно.


Того, наприклад, що ця людина зберігала недозволену проукраїнську літературу, з твору абсолютно не видно. По тексту зрозуміло лише, що це не той випадок, коли по людину прийшли "нізащо". Він дійсно робив щось недозволене і встиг це сховати, у чому відверто зізнається, що виглядає як знущання з "жандарів". "Жандари" при цьому не звірствують, їхню поведінку не можна порівняти не лише зі сталінськими часами, але й з сучасною Україною. То за що співчувати герою??


У тебе гумор не жалюгідний. Не "жалкєнькій" тобто.


Пародія на пафос вийшла круто, я теж іноді люблю так стібатись з пафосних заяв :)
Пафос я теж дуже не люблю. Але менше, ніж оте дрібне "умнічання". Бо з пафосом все зрозуміло: за ним стоїть криса, яка хоче тебе використати і набити собі кишені. А з "умнічанням" все складніше :)
Я люблю, коли все просто, чітко, ясно і на логічних аргументах :)


У мене теж таких повно. Були і є. Друга людина в СС після Гіммлера тому найкращий доказ і приклад :)

[olena-nekora.livejournal.com]

Оце надибала трошки цитаток з Михаіла Осиповича Меньшикова, тобто "невідомого тобі письменника" (мені до речі теж не дуже:), над яким підсміюється автор фейлетону.

“Мы, русские долго спали, убаюканные своим могуществом и славой, — но вот ударил один гром небесный за другим, и мы проснулись и увидели себя в осаде — и извне, и изнутри. Мы видим многочисленные колонии евреев и других инородцев, постепенно захватывающих не только равноправие с нами, но и господство над нами, причем наградой за подчинение наше служит их презрение и злоба против всего русского”.

“Если они хотят оставаться евреями, поляками, латышами и т. д. на нашем народном теле, то долой их, и чем скорее, тем лучше... Допуская иноплеменников как иностранцев... мы вовсе не хотим быть подстилкою для целого рода маленьких национальностей, желающих на нашем теле размножаться и захватывать над нами власть. Мы не хотим чужого, но наша — Русская — земля должна быть нашей”.

[bilozerska.livejournal.com]

У-у, як сьогодні писалося! З якого інкубатору вони беруться, такі однакові? :))

[olena-nekora.livejournal.com]

Та кажуть є такий спецінкубатор у місті Санкт-Петербург Ленінградської області:)