«...із-під підлог свідомости худі щури сумління вилазять гризти черстві буханці душ»

[olena_nekora]

Щось потягло мене на Нью-Йоркську Групу:)
(Хоча Емма Андієвська досить умовно до цієї групи відноситься, як вона сама казала: «Ніколи не належала до НЙГ. Що мене туди зараховували — кожному своє»:)

Юрій Тарнавський

ЗИМА
Приходить зима з дощами
і з теплим воском відлиг,
і вже гумовими полами, а не крилом
б´є ніч у шибку вікна.

І не виписують вже кроки луною
прямокутньої каліграфії міських вулиць,
тільки серця, немов цибулі, пускають
паростки між іржавим корінням матраців.

І коли, спухлі дріжджами снів,
ростуть у черепах мозки, неначе тепле тісто,
із-під підлог свідомости худі щури сумління
вилазять гризти черстві буханці душ.


УКРАЇНА
Не степами і не горами
простяглася твоя географія, —
на півкулях сердець
і крізь невидимі простори пісень.

Не створила тебе історія,
а туга за твоєю красою.
Ти народилася в душах, як поезія,
і твоє поняття звучить, як метафора.

— Країно зі стогонів і молитов,
важливий продуценте смерти,
недаром своєю формою
нагадуєш розжоване серце.

27.І.1965


В КІМНАТАХ
Я люблю вигідну географію
архіпелагів моїх кімнат,
монотонні краєвиди стін
і середземноморський клімат ванн.

Люблю лежати в білій тіні стель
і слухати, як ростуть годинники
і як меблі пускають коріння
у вовняний гумус килимів.

Плекаю я в своїх кімнатах
слухняні клюмби порядку,
а під теплими листвами ребер
серце, пласке, як блошиця.


ВІРШ ПРО ПАРИЖ
Чого ти ще досі шукаєш
на синьому паризькому бруку,
серед його невидимих фіялок,
скошених довгою косою вечора?

Від´їзд, зодягнений в уніформу дати,
вже давно постукав у твої двері,
і блідий слуга його пополудня
вже поніс з собою важкий багаж твого плачу.

Тобі вже не дозволено скрутити
у заборонені вулички учора,
не дозволено набувати морфіну ностальгії,
і не дозволено бути щасливим.

30.XI.1958

НОКТЮРН I
Ноче, котрий це вже раз
тебе чує на собі біла шкіра паперу:
чорну віспу твоїх трьох літер
і незчисленні щеплення твоїх відмінків.

Але знову і знову непритомніє місто
від твоїх постійних епідемій,
і знову вірші густими плямами
виступають на щоках карток.

— Може, це правда, що ти розводишся
у льохах і у темних помешканнях,
і що тебе розносять чорним одягом погребники,
і негри своїми хворими на тебе обличчями!

НОКТЮРН II
Роздирається дня завіса над містом,
плещуть серця в м´яких фотелях крови,
і тоді ніч хрипким жіночим голосом
відкриває дике ревю на своїй темній сцені.

Починає скрипіти оркестра ліжок,
і чоловіки сопуть німе сольо.
Хор задиханих жінок скандує сороміцькі слова,
впершись босими стопами об стелю неба.

Та нараз усе затихає,
і виростає тоді над дахами
постать негра, що рве пекучі струни
на чорнім інструменті, який має форму Африки.