![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
olena_nekora«Перша умова соборности державної — це єдність, соборність нації: національна свідомість, почуття своєї єдности, високий рівень культури, організованости. І оцих умов, умов внутрішніх і глибоких, у нас — треба глянути правді в очі — ще нема. До того всього, щоб ми на всіх просторах землі, заселеної українським народом, почували себе справді єдиною нацією суцільною, монолітною — ще, на жаль, далеко».
В. Прокопович
СВЯТО НЕЗАЛЕЖНОСТИ
Стаття Прем'єр-міністра уряду УНР в екзелі В. Прокоповича в газеті «Тризуб», 25 січня 1931 року
День 22-го січня — свято державности. Воно зв'язано для нас з ясним спомином про найвизначніший факт з нашої новітньої історії — проголошення 22 січня 1918 року незалежности Української Народньої Республіки. Викликає той день і згадку про иншу визначну, подію з нашого недавнього минулого — урочисте проголошення на площі Софії в Київі — теж 22-го січня тільки 1919 року — з'єднання українських земель.
Усі ми звикли у той день святкувати дату відродження нашої держави — свято незалежности. Та частина еміграції, особливо останніми часами, саме того дня, справляючи свято державности, робить наголос не на незалежності, а на соборності.
Тут ріжниця не тільки в розумінні значіння свята, в тім що, одні привертають більше уваги до одного, другі — до другого. Річ в самій суті, в змісті свята.
Національне свято в житті народу не тільки спомин про найголовнішу подію в його існуванні — народження власної державности — але і стимул, який повинен сприяти об'єднанню в однім почутті усіх одиниць, що складають колективне тіло нації, та гуртувати і зміцняти сили їх для оборони держави. Для тих народів, які ще мети своєї не дійшли, національне свято являється разом з тим ніби зорею провідною, що нагадує їм про необхідність усіх зусиль докласти, щоб свого досягнути — бути господарем у власній хаті.
Роздивимося ж, що саме згадуємо ми того дня і що маємо святкувати.
Перше — згадуємо ми проголошення 22.1.1918 незалежности. Українська Держава народилася, існувала на рідній землі, боролася збройною рукою за своє життя і продовжує його правно і закордоном, куди, залишивши рідний край, що його посів ворог, вийшли уряд УНР, наша армія і значні кадри громадянства. Чи там на рідній землі, чи тут на чужині день той залишається для нас усіх і зостанеться для наших нащадків святом незалежности назавжди.
Друге, що згадуємо, — це проголошення з'єднання українських земель, свято соборности.
Гляньмо ж у світлі історичних фактів, що саме того дня — 22 січня 1919 року — сталося: проголошено було злуку України Наддніпрянської і Наддністрянської. Але проголошено було лише самий принцип. Зосталися дві Українські Держави, два уряди, два війська, і розбіжними шляхами незабаром пішли їх змагання забезпечити своє існування і ріжня доля судилася землякам нашим над Дніпром, і над Дністром.
Далі, соборність держави уявляє собою об'єднання в одне тіло усіх земель, що заселює певна нація на суцільній території. Таку суцільну територію має й нація українська, од Кавказу аж за Карпати.
Але хіба-ж не зосталися по-за цим урочисто проголошеним з'єднанням українських земель щиро українські частини Курщини, Вороніжчини, Донщини, що були поза межами УНР? Звісно, значна роля в нашому національному життю, особливо за давніших часів, належала Галичині, тому нашому колишньому П'ємонтові, і великі її заслуги перед усім українським народом, але хіба ж не така дорога серцеві кожного українського патріота Зелена Буковина? Хіба не така сама українська земля Хотинщина та инші, заселені українцями, повіти Бесарабії? Хіба який українець може забути про прастару землю славних князів наших — Холмщину? А далеке Кубанське Чорномор'я, де оселилися нащадки славного лицарства запорізького, чи ж то не українська земля? А на другому кінці української землі наше соняшне Закарпаття, з його багатствами природніми і його бідним населенням? А инші землі, де живе наш народ?
Де вони всі в урочистому акті 22 січня 1919 року? Чи нашим «соборникам» пече тільки доля або недоля Галичини, а до инших українських земель їм байдуже?
Для нас, що нам дорікають браком соборности, розуміння соборности охоплює всі українські землі. Нам дорогий кожен клаптик тієї землі. Однаково близькі нам і північно західній її куток — Підляшшя і далеко на півдні висунуті українські оселі в гирлах Дунаю, в Добруджі, де з часів Січі не перестає битися національний живчик.
Отже, і в той день соборности здійснено не було. І коли сьогодні того дня справляють свято соборности, то одбувається, може несвідома, підміна того, що було, тим, що хотіли б, щоб було, заміна згадки про конкретний факт мрією, ідеалом.
І для нас Цей день 22-го січня зостанеться назавжди днем світлого спомину про прекрасний момент нашої історії, момент проголошення високого принципу, про благородний ідеал соборности, від якого не може відмовитеся ніяка нація.
Ідеал той — прекрасний і безмежно далекий.
Перша умова соборности державної — це єдність, соборність нації: національна свідомість, почуття своєї єдности, високий рівень культури, організованости. І оцих умов, умов внутрішніх і глибоких, у нас — треба глянути правді в очі — ще нема. Чи треба ілюстрацій? До того всього, щоб ми на всіх просторах землі, заселеної українським народом, почували себе справді єдиною нацією суцільною, монолітною — ще, на жаль, далеко.
А далі, слід нагадати той шлях, яким ішли до об'єднання инші народи. Історія визволення й об'єднання Сербії, Італії, історичний досвід їхній у всіх перед очима. Довгий той шлях і трудний, на ньому — кров і труд поколінь, десятки і сотні років праці і боротьби. Не тому нагадуємо ми про це, що боїмося труду, крови, жертв, а на те, щоб підкреслити, що не можна одночасно ставити дві меті: самостійність і соборність.
Жертви ми несли, на ті жертви готові і далі. Але вони, оті жертви, той труд, кров і смерть повинні бути оправдані — досягненням мети. Мета та, во ім'я якої вони приносяться і приноситимуться далі, повинна бути ясна, здійснима і єдина. Вона має бути такою, якої ми можемо і повинні осягти. Та мета це незалежність України.
По-за тим дуже мало прикладів в історії, щоб яка нація досягла одночасно своєї самостійности і здійснила своє об'єднання.
Покажуть на Чехію, Польщу. Нема правила без винятку. Та те могло статися лише в часи світового конфлікту, як один з його наслідків. Всією силою своєю стала їм в діяльній допомозі Антанта, в інтересах якої було знищити Австрію, знесилите Німеччину. Сприяв тому й занепад Росії. Коли їм пощастило з того скористуватися, а нам — ні, то не треба забувати, що те попереджала довга й систематична їхня праця в Європі та в Америці, яка здолала підготувати відповідний грунт.
Хіба сучасна Німеччина з її глибокою національною свідомістю, з її надзвичайно розвиненою організованістю, яка тисячами ниток в'яже в одно суцільне німців, де б вони не перебували, Німеччина з її самовідданим-патріотизмом, для якого справді : «Deutschland, Deutschland über alles», — хіба ця Німеччина об'єднує всі німецькі землі? Хіба нема мілійонів німців в Чехії, сотень тисяч в Італії чи Польщі? Ну, скажуть, так-же її переможено і пошматовано. Добре, а Німеччина довоєнна, та наймогутніша держава Європи початку ХХ-го віку? Вона в зениті своєї величи і слави, хіба вона об'єднувала в одну імперію всіх німців? Не згадуючи вже про Австрію, хіба входили до її складу швейцарські німці? Та вони навіть і не хотіли, — хоч і не можна їм закинути браку національної свідомости, — перестати бути німцями швейцарськими та повернутися у німців германських.
Хіба Савоя, колиска італійської династії, хіба Ніцца, батьківщина Гарібальді, не належать і зараз до Франції? А проте і Німеччина, і Італія — великі держави.
Можуть бути і існують міцні і потужні самостійні держави, хоч їх кордони не покривають усієї національної території, держави самостійні, але не соборні.
Такою міцною й потужною державою буде без сумніву й Держава Українська, коли вона відновиться на визволених з-під Москви землях. Чи-ж держава з більше ніж 30-ти мілійоновим населенням, майже однорідним, з такими природніми багатствами, з таким ґеографичним положенням, як Україна, це мала сила?
Україні, щоб здобути оту соборність, треба подолати тільки чотири держави — Росію, Польщу, Румунію та Чехословаччину. І треба далі, однявши у них зайняті ними українські території, те все в купі втримати і утримати, маючи звідусіль, з усіх боків тільки ворогів, що за ними — инші держави Європи, які стоять на сторожі договорів, які оберегають сучасний status quo.
Звісно, сучасна політична кон'юнктура не вічна: обмежений вік мають, звичайно, трактати, що встановлюють певний лад. Але чи зміна її, коли б вона і прийшла, має наблизити нас до здійснення соборности? Як її взагалі зосягти? Які у неї реальні можливості? Яким способом? Якими засобами? Адже чудес на світі не буває.
Маємо виходити з реальної ситуації і з нею рахуватися.
Ті, хто робить на святі 22-го січня наголос на соборності, — або невиправимі мрійники, або люди, які, свідомо чи несвідомо, намагаються привести націю до соборности в ярмі — в однім ярмі московськім.
Не можна перед нацією ставити, як ближчу ціль, нездійснимий сьогодня ідеал і одвертати систематично її увагу від тих шляхів, йдучи якими єдине тільки й можна досягати нашої мети — мети кожної нації — добути самостійну, не від кого незалежну державу. В політичній роботі в боротьбі за наше майбутнє мусимо розріжняти ідеал — прекрасний, але далекий, і конкретну мету, яку ми повинні осягнути.
Наша мета — незалежна Україна. Щоб здобути її, мусимо напружити всі наші сили, скупчити всю нашу волю на одному — на боротьбі з одним ворогом — Москвою. Чолом проти півночі! Щоб забезпечити своє запілля, щоб мати у тій війні вільні руки, ми повинні порозумітися з нашими західніми і південними сусідами, яким однаково загрожує той північний ворог. Для того ми й мусимо приймати, яко факт, на заході і півдні кордони такими, які встановилися міжнародніми договорами, такими, якими вони єсть. П'ять год на сторінках «Тризуба» висвітлюємо ми ці шляхи. І читальники знають наші погляди.
Нехай же про день 22 січня 1919 року зостанеться у нас ясний спомин. Нехай той спомин живе в нас завжди в душі, щоби нагадувати про далекий і нездійснимий ідеал. Нехай той спомин перетвориться в житті в дію, в чин; нехай спонукає він нас поглиблювати, розвивати й обороняти єдність і соборність нації. В цьому напрямку ще на нашій ниві багато роботи. Треба систематичної праці свідомих синів нашого народу на всіх землях, заселених українцями, щоб зникло навіки москвофільство в Галичині та на Закарпаттю, щоб забуто було раз на завжди теорію єдиного з Москвою російського народу, щоб у безвість нарешті пішли вигадки шкідливі про якийсь окремий народ карпато-руський чи лемківський, щоб розвіялися фантазії про козачу націю, щоб зійшла зі світу на Надніпрянській Україні ганебна спадщина поневолення — ота порода покручів і перевертнів —«тоже малоросів».
Так, треба ще багато праці, щоб чорноморці і лемки справді всією істотою почули себе синами єдиної нації. і разом з тим багато роботи, щоб оборонитися проти русіфікації, полонізації, чехізації та румунізації. Українські землі, до якої б держави вони не належали, були, суть і зостануться землями українськими. Ні один чоловік не повинен бути втраченим для нації. Кожен через кордони, які нас ділять, повинен почувати себе неподільною часткою єдиного тіла, одиницею, що вкупі всі вони творять собою суцільну націю, оту дійсно соборність нації.
І це буде справжнім спомином про акт злучення Галичини і Великої України, це буде справжнім служенням ідеалові соборности.
Та не соборність — суть і зміст свята державности.
Суттю ж свята 22-го січня, свята державности, єсть і зостанеться акт історичний 22-го січня 1918 року — проголошення незалежности.
Він має бути не тільки спомином про цей великий день в історії нашого народу, не тільки днем вшанування ясної нам'яти тих, хто життя своє віддав за отчизну, але він повинен бути і тим фактором, що скупчує всі сили нашого духа в однім напрямі, скеровує всі зусилля на осягнення однієї мети — самостійности України.
Свято 22-го січня — це свято державности, свято незалежности.
Вячеслав Прокопович
(За Шульгин О. Без території. — Париж, 1934. — С. 139 — 144)
В. Прокопович
СВЯТО НЕЗАЛЕЖНОСТИ
Стаття Прем'єр-міністра уряду УНР в екзелі В. Прокоповича в газеті «Тризуб», 25 січня 1931 року
День 22-го січня — свято державности. Воно зв'язано для нас з ясним спомином про найвизначніший факт з нашої новітньої історії — проголошення 22 січня 1918 року незалежности Української Народньої Республіки. Викликає той день і згадку про иншу визначну, подію з нашого недавнього минулого — урочисте проголошення на площі Софії в Київі — теж 22-го січня тільки 1919 року — з'єднання українських земель.
Усі ми звикли у той день святкувати дату відродження нашої держави — свято незалежности. Та частина еміграції, особливо останніми часами, саме того дня, справляючи свято державности, робить наголос не на незалежності, а на соборності.
Тут ріжниця не тільки в розумінні значіння свята, в тім що, одні привертають більше уваги до одного, другі — до другого. Річ в самій суті, в змісті свята.
Національне свято в житті народу не тільки спомин про найголовнішу подію в його існуванні — народження власної державности — але і стимул, який повинен сприяти об'єднанню в однім почутті усіх одиниць, що складають колективне тіло нації, та гуртувати і зміцняти сили їх для оборони держави. Для тих народів, які ще мети своєї не дійшли, національне свято являється разом з тим ніби зорею провідною, що нагадує їм про необхідність усіх зусиль докласти, щоб свого досягнути — бути господарем у власній хаті.
Роздивимося ж, що саме згадуємо ми того дня і що маємо святкувати.
Перше — згадуємо ми проголошення 22.1.1918 незалежности. Українська Держава народилася, існувала на рідній землі, боролася збройною рукою за своє життя і продовжує його правно і закордоном, куди, залишивши рідний край, що його посів ворог, вийшли уряд УНР, наша армія і значні кадри громадянства. Чи там на рідній землі, чи тут на чужині день той залишається для нас усіх і зостанеться для наших нащадків святом незалежности назавжди.
Друге, що згадуємо, — це проголошення з'єднання українських земель, свято соборности.
Гляньмо ж у світлі історичних фактів, що саме того дня — 22 січня 1919 року — сталося: проголошено було злуку України Наддніпрянської і Наддністрянської. Але проголошено було лише самий принцип. Зосталися дві Українські Держави, два уряди, два війська, і розбіжними шляхами незабаром пішли їх змагання забезпечити своє існування і ріжня доля судилася землякам нашим над Дніпром, і над Дністром.
Далі, соборність держави уявляє собою об'єднання в одне тіло усіх земель, що заселює певна нація на суцільній території. Таку суцільну територію має й нація українська, од Кавказу аж за Карпати.
Але хіба-ж не зосталися по-за цим урочисто проголошеним з'єднанням українських земель щиро українські частини Курщини, Вороніжчини, Донщини, що були поза межами УНР? Звісно, значна роля в нашому національному життю, особливо за давніших часів, належала Галичині, тому нашому колишньому П'ємонтові, і великі її заслуги перед усім українським народом, але хіба ж не така дорога серцеві кожного українського патріота Зелена Буковина? Хіба не така сама українська земля Хотинщина та инші, заселені українцями, повіти Бесарабії? Хіба який українець може забути про прастару землю славних князів наших — Холмщину? А далеке Кубанське Чорномор'я, де оселилися нащадки славного лицарства запорізького, чи ж то не українська земля? А на другому кінці української землі наше соняшне Закарпаття, з його багатствами природніми і його бідним населенням? А инші землі, де живе наш народ?
Де вони всі в урочистому акті 22 січня 1919 року? Чи нашим «соборникам» пече тільки доля або недоля Галичини, а до инших українських земель їм байдуже?
Для нас, що нам дорікають браком соборности, розуміння соборности охоплює всі українські землі. Нам дорогий кожен клаптик тієї землі. Однаково близькі нам і північно західній її куток — Підляшшя і далеко на півдні висунуті українські оселі в гирлах Дунаю, в Добруджі, де з часів Січі не перестає битися національний живчик.
Отже, і в той день соборности здійснено не було. І коли сьогодні того дня справляють свято соборности, то одбувається, може несвідома, підміна того, що було, тим, що хотіли б, щоб було, заміна згадки про конкретний факт мрією, ідеалом.
І для нас Цей день 22-го січня зостанеться назавжди днем світлого спомину про прекрасний момент нашої історії, момент проголошення високого принципу, про благородний ідеал соборности, від якого не може відмовитеся ніяка нація.
Ідеал той — прекрасний і безмежно далекий.
Перша умова соборности державної — це єдність, соборність нації: національна свідомість, почуття своєї єдности, високий рівень культури, організованости. І оцих умов, умов внутрішніх і глибоких, у нас — треба глянути правді в очі — ще нема. Чи треба ілюстрацій? До того всього, щоб ми на всіх просторах землі, заселеної українським народом, почували себе справді єдиною нацією суцільною, монолітною — ще, на жаль, далеко.
А далі, слід нагадати той шлях, яким ішли до об'єднання инші народи. Історія визволення й об'єднання Сербії, Італії, історичний досвід їхній у всіх перед очима. Довгий той шлях і трудний, на ньому — кров і труд поколінь, десятки і сотні років праці і боротьби. Не тому нагадуємо ми про це, що боїмося труду, крови, жертв, а на те, щоб підкреслити, що не можна одночасно ставити дві меті: самостійність і соборність.
Жертви ми несли, на ті жертви готові і далі. Але вони, оті жертви, той труд, кров і смерть повинні бути оправдані — досягненням мети. Мета та, во ім'я якої вони приносяться і приноситимуться далі, повинна бути ясна, здійснима і єдина. Вона має бути такою, якої ми можемо і повинні осягти. Та мета це незалежність України.
По-за тим дуже мало прикладів в історії, щоб яка нація досягла одночасно своєї самостійности і здійснила своє об'єднання.
Покажуть на Чехію, Польщу. Нема правила без винятку. Та те могло статися лише в часи світового конфлікту, як один з його наслідків. Всією силою своєю стала їм в діяльній допомозі Антанта, в інтересах якої було знищити Австрію, знесилите Німеччину. Сприяв тому й занепад Росії. Коли їм пощастило з того скористуватися, а нам — ні, то не треба забувати, що те попереджала довга й систематична їхня праця в Європі та в Америці, яка здолала підготувати відповідний грунт.
Хіба сучасна Німеччина з її глибокою національною свідомістю, з її надзвичайно розвиненою організованістю, яка тисячами ниток в'яже в одно суцільне німців, де б вони не перебували, Німеччина з її самовідданим-патріотизмом, для якого справді : «Deutschland, Deutschland über alles», — хіба ця Німеччина об'єднує всі німецькі землі? Хіба нема мілійонів німців в Чехії, сотень тисяч в Італії чи Польщі? Ну, скажуть, так-же її переможено і пошматовано. Добре, а Німеччина довоєнна, та наймогутніша держава Європи початку ХХ-го віку? Вона в зениті своєї величи і слави, хіба вона об'єднувала в одну імперію всіх німців? Не згадуючи вже про Австрію, хіба входили до її складу швейцарські німці? Та вони навіть і не хотіли, — хоч і не можна їм закинути браку національної свідомости, — перестати бути німцями швейцарськими та повернутися у німців германських.
Хіба Савоя, колиска італійської династії, хіба Ніцца, батьківщина Гарібальді, не належать і зараз до Франції? А проте і Німеччина, і Італія — великі держави.
Можуть бути і існують міцні і потужні самостійні держави, хоч їх кордони не покривають усієї національної території, держави самостійні, але не соборні.
Такою міцною й потужною державою буде без сумніву й Держава Українська, коли вона відновиться на визволених з-під Москви землях. Чи-ж держава з більше ніж 30-ти мілійоновим населенням, майже однорідним, з такими природніми багатствами, з таким ґеографичним положенням, як Україна, це мала сила?
Україні, щоб здобути оту соборність, треба подолати тільки чотири держави — Росію, Польщу, Румунію та Чехословаччину. І треба далі, однявши у них зайняті ними українські території, те все в купі втримати і утримати, маючи звідусіль, з усіх боків тільки ворогів, що за ними — инші держави Європи, які стоять на сторожі договорів, які оберегають сучасний status quo.
Звісно, сучасна політична кон'юнктура не вічна: обмежений вік мають, звичайно, трактати, що встановлюють певний лад. Але чи зміна її, коли б вона і прийшла, має наблизити нас до здійснення соборности? Як її взагалі зосягти? Які у неї реальні можливості? Яким способом? Якими засобами? Адже чудес на світі не буває.
Маємо виходити з реальної ситуації і з нею рахуватися.
Ті, хто робить на святі 22-го січня наголос на соборності, — або невиправимі мрійники, або люди, які, свідомо чи несвідомо, намагаються привести націю до соборности в ярмі — в однім ярмі московськім.
Не можна перед нацією ставити, як ближчу ціль, нездійснимий сьогодня ідеал і одвертати систематично її увагу від тих шляхів, йдучи якими єдине тільки й можна досягати нашої мети — мети кожної нації — добути самостійну, не від кого незалежну державу. В політичній роботі в боротьбі за наше майбутнє мусимо розріжняти ідеал — прекрасний, але далекий, і конкретну мету, яку ми повинні осягнути.
Наша мета — незалежна Україна. Щоб здобути її, мусимо напружити всі наші сили, скупчити всю нашу волю на одному — на боротьбі з одним ворогом — Москвою. Чолом проти півночі! Щоб забезпечити своє запілля, щоб мати у тій війні вільні руки, ми повинні порозумітися з нашими західніми і південними сусідами, яким однаково загрожує той північний ворог. Для того ми й мусимо приймати, яко факт, на заході і півдні кордони такими, які встановилися міжнародніми договорами, такими, якими вони єсть. П'ять год на сторінках «Тризуба» висвітлюємо ми ці шляхи. І читальники знають наші погляди.
Нехай же про день 22 січня 1919 року зостанеться у нас ясний спомин. Нехай той спомин живе в нас завжди в душі, щоби нагадувати про далекий і нездійснимий ідеал. Нехай той спомин перетвориться в житті в дію, в чин; нехай спонукає він нас поглиблювати, розвивати й обороняти єдність і соборність нації. В цьому напрямку ще на нашій ниві багато роботи. Треба систематичної праці свідомих синів нашого народу на всіх землях, заселених українцями, щоб зникло навіки москвофільство в Галичині та на Закарпаттю, щоб забуто було раз на завжди теорію єдиного з Москвою російського народу, щоб у безвість нарешті пішли вигадки шкідливі про якийсь окремий народ карпато-руський чи лемківський, щоб розвіялися фантазії про козачу націю, щоб зійшла зі світу на Надніпрянській Україні ганебна спадщина поневолення — ота порода покручів і перевертнів —«тоже малоросів».
Так, треба ще багато праці, щоб чорноморці і лемки справді всією істотою почули себе синами єдиної нації. і разом з тим багато роботи, щоб оборонитися проти русіфікації, полонізації, чехізації та румунізації. Українські землі, до якої б держави вони не належали, були, суть і зостануться землями українськими. Ні один чоловік не повинен бути втраченим для нації. Кожен через кордони, які нас ділять, повинен почувати себе неподільною часткою єдиного тіла, одиницею, що вкупі всі вони творять собою суцільну націю, оту дійсно соборність нації.
І це буде справжнім спомином про акт злучення Галичини і Великої України, це буде справжнім служенням ідеалові соборности.
Та не соборність — суть і зміст свята державности.
Суттю ж свята 22-го січня, свята державности, єсть і зостанеться акт історичний 22-го січня 1918 року — проголошення незалежности.
Він має бути не тільки спомином про цей великий день в історії нашого народу, не тільки днем вшанування ясної нам'яти тих, хто життя своє віддав за отчизну, але він повинен бути і тим фактором, що скупчує всі сили нашого духа в однім напрямі, скеровує всі зусилля на осягнення однієї мети — самостійности України.
Свято 22-го січня — це свято державности, свято незалежности.
Вячеслав Прокопович
(За Шульгин О. Без території. — Париж, 1934. — С. 139 — 144)