![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
olena_nekoraДумаю, всім зрозуміло, що визначення Симона Васильовича як бандита є для мене вкрай неприйнятним. Але якщо ви назвете його хуліганом, то я не буду це дуже активно спростовувати.
Здавалося б, ну який з Петлюри хуліган?! Адже він навіть в бурсацько-семінарські роки гребував такими традиційними хлопчачими забавками як очищення сусідських садів від зайвих яблук! Та все ж недаремно ректор Полтавської семінарії, де навчався Симон, сіпався лише від одного його прізвища. «Ах, цей іще мені Петлу-у-р-а!»
Бо хто організував бойкот походу на місце Полтавської битви — місце російської слави і тріумфу? Не якийсь хамовитий лобуряка, а це худеньке, білявеньке створіння з лагідною усмішкою і мрійливими, як у дівчини, очима. Ну, а вже після такої «мазепинщини», як запрошення до семінарії композитора Лисенка без дозволу керівництва, терпець урвався не лише ректорові, а й епископу Іларіону, який своїм «архипасторским внушением» не зміг добитися від впертого семінаріста ні каяття, ні виправлення.
Однак, потерпали від Петлюри не лише вчителі, а й учні. Та ще й разом з батьками! Поважні полтавці, радіючи успіхам своїх діточок у підготовці до гімназій та інших навчальних закладів, приязно спілкувалися з чемним щирим репетитором і самі не помічали, як їхні родини «зукраїнізовувались від малих до старих».
Тут треба відзначити, що витівки Петлюри завжди мали яскраво виражене українізаторське забарвлення.
Навіть коли доля занесла його спочатку до Петербургу, а потім до Москви, він не позбувся своїх хуліганських нахилів. Працюючи (паралельно з бухгалтерською діяльністю) у авторитетних столичних журналах, де «конкуренція страшенна, і треба просто виривати собі місце», він мав би зрусіфікуватися хоча б для того, щоб залишитись в журналістиці. Та в Симона Васильовича інші плани! «Варто взагалі зміцнити наші позиції в російській пресі і провадити свою лінію». І, дійсно, до журналу «Мир» Петлюра влаштовується, домовившись про запровадження українського відділу. Та й переглянувши його публікації в інших російських виданнях, ви не знайдете «неукраїнської» тематики.
Однак це ще не все! Беруся нахабно стверджувати, що таке явище як хохлосрач зародилось задовго до інтернету і саме завдяки відвіданню Петлюрою лекцій петербурзько-московської наукової еліти.
Ну, а як ви ще назвете наслідки хуліганства, в якому сам Симон Васильович зізнається у листі до Д. Донцова (від 12.04.1913 р.)?!
«Дуже жалкую, що Ви не живете в Москві і не маєте через це змоги особисто здибуватись з російськими професорами... Тиждень тому тут в юридичному зібранні, відбулась лекція проф. Котляревського про Балканську війну, після якої — дискусії. Виступив і я, рекомендуючи слухачам «воспринимать» уроки (науки) війни, не так, як се робить референт. Зрештою, перевів справу на обговорення українського питання, на чому і зупинив увагу докладчика... Мої уваги, що професор опортуністичну позицію займає в українському питанні і до певної міри в сьому походить на «младотурків», викликали «добрий гумор» серед авдиторії, але потім Котляревський примушений був боронитись від нападів, пояснюючи, що він, як «государственник», не може обстоювати за середню школу для українців. Справді, знаєте, є у російських лібералів «мертва точка» в головах».
Здавалося б, ну який з Петлюри хуліган?! Адже він навіть в бурсацько-семінарські роки гребував такими традиційними хлопчачими забавками як очищення сусідських садів від зайвих яблук! Та все ж недаремно ректор Полтавської семінарії, де навчався Симон, сіпався лише від одного його прізвища. «Ах, цей іще мені Петлу-у-р-а!»
Бо хто організував бойкот походу на місце Полтавської битви — місце російської слави і тріумфу? Не якийсь хамовитий лобуряка, а це худеньке, білявеньке створіння з лагідною усмішкою і мрійливими, як у дівчини, очима. Ну, а вже після такої «мазепинщини», як запрошення до семінарії композитора Лисенка без дозволу керівництва, терпець урвався не лише ректорові, а й епископу Іларіону, який своїм «архипасторским внушением» не зміг добитися від впертого семінаріста ні каяття, ні виправлення.
Однак, потерпали від Петлюри не лише вчителі, а й учні. Та ще й разом з батьками! Поважні полтавці, радіючи успіхам своїх діточок у підготовці до гімназій та інших навчальних закладів, приязно спілкувалися з чемним щирим репетитором і самі не помічали, як їхні родини «зукраїнізовувались від малих до старих».
Тут треба відзначити, що витівки Петлюри завжди мали яскраво виражене українізаторське забарвлення.
Навіть коли доля занесла його спочатку до Петербургу, а потім до Москви, він не позбувся своїх хуліганських нахилів. Працюючи (паралельно з бухгалтерською діяльністю) у авторитетних столичних журналах, де «конкуренція страшенна, і треба просто виривати собі місце», він мав би зрусіфікуватися хоча б для того, щоб залишитись в журналістиці. Та в Симона Васильовича інші плани! «Варто взагалі зміцнити наші позиції в російській пресі і провадити свою лінію». І, дійсно, до журналу «Мир» Петлюра влаштовується, домовившись про запровадження українського відділу. Та й переглянувши його публікації в інших російських виданнях, ви не знайдете «неукраїнської» тематики.
Однак це ще не все! Беруся нахабно стверджувати, що таке явище як хохлосрач зародилось задовго до інтернету і саме завдяки відвіданню Петлюрою лекцій петербурзько-московської наукової еліти.
Ну, а як ви ще назвете наслідки хуліганства, в якому сам Симон Васильович зізнається у листі до Д. Донцова (від 12.04.1913 р.)?!
«Дуже жалкую, що Ви не живете в Москві і не маєте через це змоги особисто здибуватись з російськими професорами... Тиждень тому тут в юридичному зібранні, відбулась лекція проф. Котляревського про Балканську війну, після якої — дискусії. Виступив і я, рекомендуючи слухачам «воспринимать» уроки (науки) війни, не так, як се робить референт. Зрештою, перевів справу на обговорення українського питання, на чому і зупинив увагу докладчика... Мої уваги, що професор опортуністичну позицію займає в українському питанні і до певної міри в сьому походить на «младотурків», викликали «добрий гумор» серед авдиторії, але потім Котляревський примушений був боронитись від нападів, пояснюючи, що він, як «государственник», не може обстоювати за середню школу для українців. Справді, знаєте, є у російських лібералів «мертва точка» в головах».