![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
olena_nekoraДо 70-річчя Валерія Шевчука
за сьогоднішні твори дякую![[livejournal.com profile]](https://www.dreamwidth.org/img/external/lj-userinfo.gif)
fish_ua
книжку «Панна квітів» можна прочитати/скачати на чудовому сайті ЧИТАНКА — онлайн-бібліотека дитячої літератури
ПЕРЕДМОВА
.......................
Якось підійшла до мене тоді шестирічна дочка Юліана і каже:
— Тату, ось ти письменник, а ми не знаємо який!
— Звісно, не знаєте,— відповів я,— Бо я дорослий письменник, тобто пишу для дорослих. Виростеш і прочитаєш, мої книги.
— А чому б тобі не написати книги для нас,— сказала й старша моя дочка Мирослава,— А то всі знають, який ти письменник, а ми, твої діти, й не знаємо.
Я задумався: а може, й справді узяти й написати книгу казок, адже ми, дорослі й діти, потайки тягнемося до казки: мріємо — і це казка, сподіваємося — і це також казка. Але щось мене й стримувало.
— Боюся,— сказав своїм дочкам,— Дорослим писати легше, як дітям. Дітям треба писати по-особливому.
— Хочеш, ми тобі допоможемо? — сказала Юліана,— Он у мене в зошиті вже написано кілька казок, але так — по-дитячому. Візьми й перепиши, як це письменники роблять, по-дорослому.
— І я тобі хочу допомагати,— сказала Мирослава.
Юліанин зошит зберігається в мене й досі. Його не можу перегортати без зворушення. Вона писала великими друкованими літерами, бо інакше не вміла, а ще малювала малюнки. Я уважно перечитав оті плоди дитячої фантазії, передивився малюнки, й мені подумалося: щось тут є. Отак разом вигадувати з дітьми, — може, й справді напишеться книжка?
І ми почали. Разом вигадували героїв (імена придумували дівчатка, і всі мої спроби щось і собі тут докинути відміталися категорично), разом обмірковували, як героям поводитись у тій чи іншій історії.
Поступово в моїй уяві почали вимальовуватися Бігунець та Котило, Панна квітів (до речі, цей персонаж близький до міфологічної Жінки з цвіту) із жовтим тюльпановим полем, Чотири сестри, дивне Місто, де не ростуть квіти, Дівчинка, яка шукала маму. Я захопився, і за літо, бо пишу передусім улітку в маленькій батьківській хаті в Житомирі, на околиці, де річка Кам'янка впадає в річку Тетерів, написав оцю книгу, яку дівчатка вирішили назвати «Панна квітів» (бо це так урочисто звучить!) і до якої я додав підзаголовок: «Казки моїх дочок». Потім ми читали ті казки: дещо дівчаткам подобалося, а дещо ні, адже я таки справді не дитячий, а дорослий письменник, дечим вони захоплювалися, а дещо критикували. І я подумав: все-таки страшенно важко бути дитячим письменником, значно важче, аніж дорослим... Згодом і дочки мої повиростали, в них інтереси стали інші, та й книжки інакші почали читати, і я про свої казки забув; зрештою, зайнявся іншими справами і, звісна річ, справами дорослими.
І ось тепер, переглядаючи свої рукописи, я перечитав цю книгу. Мені здалося, що все-таки вона могла б бути цікава дітям, саме тим, котрі люблять фантазувати, вигадувати, котрі бачать перед собою зелений світ не просто так, а населений найдивовижнішими істотами і найнезвичайнішими людьми. Ще тоді, коли писав оці казки, не хотів складати їх надто просто, щоб усе було розжоване і розкладене по однакових, гладко витесаних поличках. Завжди вважав і тепер уважаю: діти мудрі і часом сприймають твори глибше і тонше за дорослих. Вони мудрі, бо перед їхніми очима просторіше лягає широкий світ, вони йдуть у нього з широко розплющеними очима і з відкритими серцями. Отож, може, мені вдасться увійти в ті розкриті серця і зі своїм словом, може, вони послухають дорослого чоловіка, який захотів оповісти ще нерозказані казки, витворені далекого літа, здається, не тільки для своїх дочок, але й для Тебе, мій читачу.
АВТОР
ЗОЛОТИЙ СТІЛ
............................
Тим часом Вовк підходив до Золотого Столу. Сів за декілька кроків від нього і замиловано дивився. Бо на столі таки було все, чого він бажав: зайці, овечки, гуси й телята. Стояла там навіть корова, і сльози покотилися з вовчих очей: така чудова була та корова! Отож сидів він та плакав, і, здається, були то шоколадні сльози.
Тоді до нього підійшла Зірочка.
— Ну, чого ти плачеш, дурненький? — сказала вона, гладячи його, як цуценя,— Маєш усе, що хотів.
— Я й плачу від того,— сказав Вовк,— що маю все, що хотів.
А дівчинка з другого боку Золотого Столу так боялася, так боялася, що навіть... перестала боятися. Еге ж, ви такого не знаєте, бо коли дуже боїшся, стає так цікаво, що візьми не підійди до того Золотого Столу! І вона повільненько, обережнесенько чап-чалап, чап-чалап,— усе ближче й ближче до Столу. Думає: хоч цукеркою пригощусь, а то відучора не їла, мама завжди каже, що досить уже тих цукерок, а то зіпсує зуби... Ну, а Вовк, хай він її трохи і з'їсть, потім прийдуть мисливці і звільнять її, як Червону Шапочку, еге ж. Окрім того, вона не хоче казати неправду татові й подружкам, начебто бачила того Вовка, адже його їй і справді дуже хочеться побачити.
Вона стала по той бік Золотого Столу так, що Вовк її, а вона Вовка не бачили, і задивилася. Але на Столі тому, гм, гм... на Столі тому не було ні-чо-го! Так, зовсім голий був стіл! Дівчинка здивовано роззирнулася. Неправду казав їй тато, нічого-таки на тому Столі нема...
До неї повільно підходила Зірочка.
— Мені казав тато,— мовила дівчинка,— що на тому столі мають бути цукерки...
— Пхе,— сказала Зірочка,— ну що тобі цукерки, їх і тато може купити.
— А торт,— з відчаєм сказала дівчинка,— торт має бути!
— Пхе,— сказала Зірочка,— хіба треба казки, щоб з'явився торт? Хіба учора ти його не їла? Що таке торт, коли його й мама може купити!
Тоді на очі дівчинці вибилися сльози.
— А Вовк? — прошепотіла вона,— Вовка не купить ні мама, ні тато...
І вона побачила Вовка. Той сидів на траві, дивився на Золотий Стіл і плакав.
— Чого він плаче, Зіронько? — спитала дівчинка. Зірочка засміялася і погладила її по голові.
— Бо він такий дурненький, як і ти, дівчинко. Хоче бути справжнім вовком, а не знає як!
Тоді засвітилися радісно очі в дівчинки і вона аж у долоні сплеснула.
— Я знаю, що треба зробити,— сказала вона,— Хай він мене злякає!
Тоді Вовк зірвався на ноги. Вишкірив зуби і почав задкувати від дівчинки.
— Слухай,— закричала вона розпачливо,— не тікай від мене! Коли ти втечеш, не вийде казки!
Але Вовк таки тікав. Тоді дівчинка побігла слідом, гублячи по дорозі сльози і щосили гукаючи:
— Не тікай від мене, Вовчику-братчику! Я тебе хочу злякатися, я хочу, щоб ти став моєю казкою!
.................................
ПАННА КВІТІВ
..............................
— Чи правда, що те тюльпанове поле — перетворені у квіти люди?
— Це правда! — сказав над ними раптом громовий голос, і вони підхопилися вражено, а Мунько й Вунько перелякано залізли під грудку і аж позаплющували свої ледь помітні оченята. На стежці стояв старий Крінос. Довгі сиві вуса спускались у нього аж до грудей, які ходили задихано. В руці він мав важкий костур, а очі блищали поважно й трохи сердито.
— Це правда,— сказав він,— і я радію, що ти така турботлива, дівчинко. Ти сирітка і знаєш, що таке горе на землі. Все те тюльпанове поле — таки справді люди. Бідні, нещасні люди, яким тільки я захотів допомогти. Можливо, вони й зараз не забули свого колишнього нещастя, через те так невесело на тому полі. Але вони пізнають радість, бо вони цвітуть. Бо вони — квіти, які прикрашають землю, а не нещасні бідаки, які цю землю потворили. Я знайшов таке зілля, Зеленоочко, і чиню велике, добре діло!
І коли сказав він ті слова, дивна тиша утворилася навколо. Начебто позникали птахи і позамовкали цвіркуни, пропав і вітер — листя й пелюстя позавмирало й опустилося. Чутно стало, як важко дихає Крінос і як важко дихає, дивлячись на нього, Зеленоочка.
— Велике й добре діло він чинить! — вигукнув Димко.
— Так, велике й добре,— сказав Крінос,— І було б славно, коли б і ти захотіла від мене такої ласки. Ти тоді пішла б до тих тюльпанів і пересвідчилася б, що вони таки щасливі.
— Мені снився сьогодні сон,— сказала Зеленоочка.
— Я знаю про твій сон,— відказав Крінос,— Мені оповів про те Вуж, якого я послав, щоб допоміг зібрати тобі хмиз.
— Але той Вуж не відповів моєму Сну на одне питан-ня,— сказала Зеленоочка,— На одне велике й важливе питання.
— Яке ж це питання? — спитав Крінос.
— Чи вони, ті люди, хотіли стати тюльпанами?
Тоді засміявся хрипко Крінос і заблискотів очима, аж вогники в них запахкотіли.
— А це ти повинна спитати в них сама,— сказав він,— Я ж пропоную: стань тюльпаном, і про все дізнаєшся. А не хочеш ставати тюльпаном, піди спитай у них теж. Я тим часом тут хмизу назбираю...
Він схопив Димка і поставив собі на люльку, яка вже стриміла в роті, і затанцював, завигинався Димко, притоптуючи жар, у той час як Зеленоочка дивилася широкими й незмигними очима на Кріноса. Личко її було бліде, а очі начебто й пригасли.
— Чого ж стоїш? — сказав Крінос,— Піди спитай, що їм краще: жити в холоді, голоді й бруді, помирати щодень і не померти чи цвісти в чистому полі прегарною квіткою?
Він пішов по стежці, важко гупаючи чобітьми, а Зеленоочка аж руки заломила, так важко й сумно зробилося їй на серці.
Тоді заспівав у неї над головою жайворон, і вона звела голову, бо зрозуміла, про що він співає.
— Бідна, бідна Зеленоочко,— співав той,— Бідна, гарна Зеленоочко! Що ти можеш учинити і що можеш удіяти?
Таки правду сказав Крінос: щоб пізнати горе чи щастя тюльпанів, треба самому стати тюльпаном......
ДІВЧИНКА, КОТРА ШУКАЛА МАМУ
..........................
І королева знову її відпустила, і дівчинка побігла до своєї ляльки, адже мала добре серце й не могла її забути. Але лялька там, під деревом, німа й нежива зробилася, і скільки не заговорювала до неї маленька, ані згуку у відповідь не почула.
— І нехай! — сказала вона,— Дуже ти в мене прошена!
Вона знову повернулася в хату, задерла носика, але серденько її все-таки щеміло.
Чи не тому дівчинка почала прокидатися ночами, присувалася до вікна і дивилася на облиті місячним промінням краєвиди? Тоді ставалося маленьке диво, бо по місячному промені спускався до неї Місячний хлопчик, одягнений у темну керейку, ставав на підвіконня і дивився смутно.
— Прийшов смутити мене? — спитала в нього дівчинка.
— Авжеж,— мовив тихо Місячний хлопчик. — Це мене до тебе королева Печалі послала.
— А що, не забула вона мене?
— Вона нікого не забуває,— сказав Місячний хлопчик.
— Сердиться на мене?
— Ні, але не забуває. Пусти мене до себе в серце! — попросився Місячний хлопчик.
— Ні,— сказала дівчинка. — Мені в цьому домі добре.
— А от і неправда,— сказав Місячний хлопчик. — Коли було б добре, я б до тебе не прийшов.
— Гаразд, заходь,— шепнула дівчинка. — Тільки тихо будь!
Вона впустила його до себе в серце, і він, згорнувшись там клубочком, висвистував смутненьку мелодію. На те тихо зітхала дівчинка і неспокійно переверталася з боку на бік...
..........................
Ці та інші казки з книжечки «Панна квітів» повністю тут
ще уривки з творів В.О. Шевчука
за сьогоднішні твори дякую
fish_uaкнижку «Панна квітів» можна прочитати/скачати на чудовому сайті ЧИТАНКА — онлайн-бібліотека дитячої літератури
ПЕРЕДМОВА
.......................
Якось підійшла до мене тоді шестирічна дочка Юліана і каже:
— Тату, ось ти письменник, а ми не знаємо який!
— Звісно, не знаєте,— відповів я,— Бо я дорослий письменник, тобто пишу для дорослих. Виростеш і прочитаєш, мої книги.
— А чому б тобі не написати книги для нас,— сказала й старша моя дочка Мирослава,— А то всі знають, який ти письменник, а ми, твої діти, й не знаємо.
Я задумався: а може, й справді узяти й написати книгу казок, адже ми, дорослі й діти, потайки тягнемося до казки: мріємо — і це казка, сподіваємося — і це також казка. Але щось мене й стримувало.
— Боюся,— сказав своїм дочкам,— Дорослим писати легше, як дітям. Дітям треба писати по-особливому.
— Хочеш, ми тобі допоможемо? — сказала Юліана,— Он у мене в зошиті вже написано кілька казок, але так — по-дитячому. Візьми й перепиши, як це письменники роблять, по-дорослому.
— І я тобі хочу допомагати,— сказала Мирослава.
Юліанин зошит зберігається в мене й досі. Його не можу перегортати без зворушення. Вона писала великими друкованими літерами, бо інакше не вміла, а ще малювала малюнки. Я уважно перечитав оті плоди дитячої фантазії, передивився малюнки, й мені подумалося: щось тут є. Отак разом вигадувати з дітьми, — може, й справді напишеться книжка?
І ми почали. Разом вигадували героїв (імена придумували дівчатка, і всі мої спроби щось і собі тут докинути відміталися категорично), разом обмірковували, як героям поводитись у тій чи іншій історії.
Поступово в моїй уяві почали вимальовуватися Бігунець та Котило, Панна квітів (до речі, цей персонаж близький до міфологічної Жінки з цвіту) із жовтим тюльпановим полем, Чотири сестри, дивне Місто, де не ростуть квіти, Дівчинка, яка шукала маму. Я захопився, і за літо, бо пишу передусім улітку в маленькій батьківській хаті в Житомирі, на околиці, де річка Кам'янка впадає в річку Тетерів, написав оцю книгу, яку дівчатка вирішили назвати «Панна квітів» (бо це так урочисто звучить!) і до якої я додав підзаголовок: «Казки моїх дочок». Потім ми читали ті казки: дещо дівчаткам подобалося, а дещо ні, адже я таки справді не дитячий, а дорослий письменник, дечим вони захоплювалися, а дещо критикували. І я подумав: все-таки страшенно важко бути дитячим письменником, значно важче, аніж дорослим... Згодом і дочки мої повиростали, в них інтереси стали інші, та й книжки інакші почали читати, і я про свої казки забув; зрештою, зайнявся іншими справами і, звісна річ, справами дорослими.
І ось тепер, переглядаючи свої рукописи, я перечитав цю книгу. Мені здалося, що все-таки вона могла б бути цікава дітям, саме тим, котрі люблять фантазувати, вигадувати, котрі бачать перед собою зелений світ не просто так, а населений найдивовижнішими істотами і найнезвичайнішими людьми. Ще тоді, коли писав оці казки, не хотів складати їх надто просто, щоб усе було розжоване і розкладене по однакових, гладко витесаних поличках. Завжди вважав і тепер уважаю: діти мудрі і часом сприймають твори глибше і тонше за дорослих. Вони мудрі, бо перед їхніми очима просторіше лягає широкий світ, вони йдуть у нього з широко розплющеними очима і з відкритими серцями. Отож, може, мені вдасться увійти в ті розкриті серця і зі своїм словом, може, вони послухають дорослого чоловіка, який захотів оповісти ще нерозказані казки, витворені далекого літа, здається, не тільки для своїх дочок, але й для Тебе, мій читачу.
АВТОР
ЗОЛОТИЙ СТІЛ
............................
Тим часом Вовк підходив до Золотого Столу. Сів за декілька кроків від нього і замиловано дивився. Бо на столі таки було все, чого він бажав: зайці, овечки, гуси й телята. Стояла там навіть корова, і сльози покотилися з вовчих очей: така чудова була та корова! Отож сидів він та плакав, і, здається, були то шоколадні сльози.
Тоді до нього підійшла Зірочка.
— Ну, чого ти плачеш, дурненький? — сказала вона, гладячи його, як цуценя,— Маєш усе, що хотів.
— Я й плачу від того,— сказав Вовк,— що маю все, що хотів.
А дівчинка з другого боку Золотого Столу так боялася, так боялася, що навіть... перестала боятися. Еге ж, ви такого не знаєте, бо коли дуже боїшся, стає так цікаво, що візьми не підійди до того Золотого Столу! І вона повільненько, обережнесенько чап-чалап, чап-чалап,— усе ближче й ближче до Столу. Думає: хоч цукеркою пригощусь, а то відучора не їла, мама завжди каже, що досить уже тих цукерок, а то зіпсує зуби... Ну, а Вовк, хай він її трохи і з'їсть, потім прийдуть мисливці і звільнять її, як Червону Шапочку, еге ж. Окрім того, вона не хоче казати неправду татові й подружкам, начебто бачила того Вовка, адже його їй і справді дуже хочеться побачити.
Вона стала по той бік Золотого Столу так, що Вовк її, а вона Вовка не бачили, і задивилася. Але на Столі тому, гм, гм... на Столі тому не було ні-чо-го! Так, зовсім голий був стіл! Дівчинка здивовано роззирнулася. Неправду казав їй тато, нічого-таки на тому Столі нема...
До неї повільно підходила Зірочка.
— Мені казав тато,— мовила дівчинка,— що на тому столі мають бути цукерки...
— Пхе,— сказала Зірочка,— ну що тобі цукерки, їх і тато може купити.
— А торт,— з відчаєм сказала дівчинка,— торт має бути!
— Пхе,— сказала Зірочка,— хіба треба казки, щоб з'явився торт? Хіба учора ти його не їла? Що таке торт, коли його й мама може купити!
Тоді на очі дівчинці вибилися сльози.
— А Вовк? — прошепотіла вона,— Вовка не купить ні мама, ні тато...
І вона побачила Вовка. Той сидів на траві, дивився на Золотий Стіл і плакав.
— Чого він плаче, Зіронько? — спитала дівчинка. Зірочка засміялася і погладила її по голові.
— Бо він такий дурненький, як і ти, дівчинко. Хоче бути справжнім вовком, а не знає як!
Тоді засвітилися радісно очі в дівчинки і вона аж у долоні сплеснула.
— Я знаю, що треба зробити,— сказала вона,— Хай він мене злякає!
Тоді Вовк зірвався на ноги. Вишкірив зуби і почав задкувати від дівчинки.
— Слухай,— закричала вона розпачливо,— не тікай від мене! Коли ти втечеш, не вийде казки!
Але Вовк таки тікав. Тоді дівчинка побігла слідом, гублячи по дорозі сльози і щосили гукаючи:
— Не тікай від мене, Вовчику-братчику! Я тебе хочу злякатися, я хочу, щоб ти став моєю казкою!
.................................
ПАННА КВІТІВ
..............................
— Чи правда, що те тюльпанове поле — перетворені у квіти люди?
— Це правда! — сказав над ними раптом громовий голос, і вони підхопилися вражено, а Мунько й Вунько перелякано залізли під грудку і аж позаплющували свої ледь помітні оченята. На стежці стояв старий Крінос. Довгі сиві вуса спускались у нього аж до грудей, які ходили задихано. В руці він мав важкий костур, а очі блищали поважно й трохи сердито.
— Це правда,— сказав він,— і я радію, що ти така турботлива, дівчинко. Ти сирітка і знаєш, що таке горе на землі. Все те тюльпанове поле — таки справді люди. Бідні, нещасні люди, яким тільки я захотів допомогти. Можливо, вони й зараз не забули свого колишнього нещастя, через те так невесело на тому полі. Але вони пізнають радість, бо вони цвітуть. Бо вони — квіти, які прикрашають землю, а не нещасні бідаки, які цю землю потворили. Я знайшов таке зілля, Зеленоочко, і чиню велике, добре діло!
І коли сказав він ті слова, дивна тиша утворилася навколо. Начебто позникали птахи і позамовкали цвіркуни, пропав і вітер — листя й пелюстя позавмирало й опустилося. Чутно стало, як важко дихає Крінос і як важко дихає, дивлячись на нього, Зеленоочка.
— Велике й добре діло він чинить! — вигукнув Димко.
— Так, велике й добре,— сказав Крінос,— І було б славно, коли б і ти захотіла від мене такої ласки. Ти тоді пішла б до тих тюльпанів і пересвідчилася б, що вони таки щасливі.
— Мені снився сьогодні сон,— сказала Зеленоочка.
— Я знаю про твій сон,— відказав Крінос,— Мені оповів про те Вуж, якого я послав, щоб допоміг зібрати тобі хмиз.
— Але той Вуж не відповів моєму Сну на одне питан-ня,— сказала Зеленоочка,— На одне велике й важливе питання.
— Яке ж це питання? — спитав Крінос.
— Чи вони, ті люди, хотіли стати тюльпанами?
Тоді засміявся хрипко Крінос і заблискотів очима, аж вогники в них запахкотіли.
— А це ти повинна спитати в них сама,— сказав він,— Я ж пропоную: стань тюльпаном, і про все дізнаєшся. А не хочеш ставати тюльпаном, піди спитай у них теж. Я тим часом тут хмизу назбираю...
Він схопив Димка і поставив собі на люльку, яка вже стриміла в роті, і затанцював, завигинався Димко, притоптуючи жар, у той час як Зеленоочка дивилася широкими й незмигними очима на Кріноса. Личко її було бліде, а очі начебто й пригасли.
— Чого ж стоїш? — сказав Крінос,— Піди спитай, що їм краще: жити в холоді, голоді й бруді, помирати щодень і не померти чи цвісти в чистому полі прегарною квіткою?
Він пішов по стежці, важко гупаючи чобітьми, а Зеленоочка аж руки заломила, так важко й сумно зробилося їй на серці.
Тоді заспівав у неї над головою жайворон, і вона звела голову, бо зрозуміла, про що він співає.
— Бідна, бідна Зеленоочко,— співав той,— Бідна, гарна Зеленоочко! Що ти можеш учинити і що можеш удіяти?
Таки правду сказав Крінос: щоб пізнати горе чи щастя тюльпанів, треба самому стати тюльпаном......
ДІВЧИНКА, КОТРА ШУКАЛА МАМУ
..........................
І королева знову її відпустила, і дівчинка побігла до своєї ляльки, адже мала добре серце й не могла її забути. Але лялька там, під деревом, німа й нежива зробилася, і скільки не заговорювала до неї маленька, ані згуку у відповідь не почула.
— І нехай! — сказала вона,— Дуже ти в мене прошена!
Вона знову повернулася в хату, задерла носика, але серденько її все-таки щеміло.
Чи не тому дівчинка почала прокидатися ночами, присувалася до вікна і дивилася на облиті місячним промінням краєвиди? Тоді ставалося маленьке диво, бо по місячному промені спускався до неї Місячний хлопчик, одягнений у темну керейку, ставав на підвіконня і дивився смутно.
— Прийшов смутити мене? — спитала в нього дівчинка.
— Авжеж,— мовив тихо Місячний хлопчик. — Це мене до тебе королева Печалі послала.
— А що, не забула вона мене?
— Вона нікого не забуває,— сказав Місячний хлопчик.
— Сердиться на мене?
— Ні, але не забуває. Пусти мене до себе в серце! — попросився Місячний хлопчик.
— Ні,— сказала дівчинка. — Мені в цьому домі добре.
— А от і неправда,— сказав Місячний хлопчик. — Коли було б добре, я б до тебе не прийшов.
— Гаразд, заходь,— шепнула дівчинка. — Тільки тихо будь!
Вона впустила його до себе в серце, і він, згорнувшись там клубочком, висвистував смутненьку мелодію. На те тихо зітхала дівчинка і неспокійно переверталася з боку на бік...
..........................
Ці та інші казки з книжечки «Панна квітів» повністю тут
ще уривки з творів В.О. Шевчука
Tags:
![[identity profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/openid.png){kind=small}
(no subject)
8/8/09 17:21 (UTC)(no subject)
8/8/09 21:31 (UTC)«Вчера я грозно нахмурил брови, Ромка захныкал. Лерка, 3 годика, вступилась за братика:
- Отстань от ребенка! Ты че, не видишь? Не мешай ему бояться!»(©) (http://community.livejournal.com/govoryat_deti/2006886.html)
(no subject)
9/8/09 16:27 (UTC)