![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
olena_nekora«т. Ленін виступає на протязі цілої своєї брошюри консеквентним революціонером, вірно оцінюючим сучасний момент... Його погляд на російську революцію той самий, якого тримається кожен революційний соціаль-демократ; тому то ми з особливою охотою рекомендуємо «Побѣду кадетов и задачи рабочей партіи» читачам «Вільної України».
От, чесно скажу, якби йшлося про мої бажання, я б цю рецензію заховала подалі від людських очей:). Але як сумлінний дослідник дозволити собі цього аж ніяк не можу:)
Побѣда кадетовъ и задачи рабочей партіи — Н. Ленин. Книгоиздательство «Наша Мысль» Спб. 1906 г. Ц. 30 к. стр. 78
Брошюра тов. Леніна більш ніж потрібна для кожного, хто захотів би орієнтуватись в тій політичній сітуації, яка тепер запанувала у нас. Побіди «кадетів» на виборах запаморочили голови не лише їм, але і де якій частині соціаль-демократичних кругів. Процес зросту і пишного буяння конституційних іллюзій розвивається з надзвичайним crecendo, відбираючи можливість об´єктивної оцінки у згаданих кругів сучасного моменту і тих перспектив, які ввижаються, як конечні, і необхідні, кожному об´єктивному спостерегачу. Докладному аналізу цього моменту і тих ріжних соціальних сил, що відограють в ньому роль, і присьвячена брошюра тов. Леніна. З властивою йому льогічностю і уміннєм розбирає автор докази як кадетів, так і правого крила російської соціаль-демократії (меньшовіків) за вибори в Державну Думу і виводить на чисту воду всю їх безпідставність і мильність. Ми не будемо наводити тут цілої аргументації автора за бойкот виборів — вони досить відомі і розвивались не раз на сторінках як російської так і української соціаль-демократичної преси. Звертаємо увагу на них лише тому, що в брошюрі їх зайвий раз сістематизовано і сконцентріровано. Зупинившись на соціально-політичному значінню перших виборів, як на демонстрації населення проти уряду і вияснивши причини усьпіху кадетської виборчої кампанії, автор переходе до вияснення того, що ж в дійсности представляє собою партія «народньої свободи», або, як вірно він зауважує, «партія слов про народню свободу». Третя глава брошюри виключно присьвячена вичерпуючій відповіді на це питання і, на наш погляд, є, вкупі з гл. IV, де автор оцінює роль і значіння кадетської Думи, найліпшими в цілій брошюрі.
Вся буржуазність, контрреволюційність, нерішучість згадагої партії, або, як її називає автор «могильних гробаків революції», виступає як на лодоні після характеристики її т. Леніним. І тому то цілком льогічним висновком з цієї характеристики є той, який робе автор її: «Кадети — не партія, а сімптом. Це — не політична сила, а піна, що з´являється після конфлікту двох більш або меньш урівноважуючих одна другу «борющихся сил»; кадети не можуть вести революцію вперед, бо за ними немає «сплоченаго» і справді революційного класа» — такий остаточний засуд тов. Леніна, і з цим не може не погодитись кожен, хто лише стежив за цілою діяльністю «кадетської партії». Кадетська Дума не може бути революційною — тому то революційний народ не може тратити своїх сил і енергії на підтримування її, а мусить концентрувати все це на використовування конфлікту в самій Думі і нападів на самодержавну власть, в цілях захвату останньої в свої руки (40 стр.). Т. Ленін виступає на протязі цілої своєї брошюри консеквентним революціонером, вірно оцінюючим сучасний момент і ті взгляди, які останній може прибрати в будучім. Його погляд на російську революцію той самий, якого тримається кожен революційний соціаль-демократ; тому то ми з особливою охотою рекомендуємо «Побѣду кадетов и задачи рабочей партіи» читачам «Вільної України».
С. П—ра
(Вільна Україна*. — Спб., 1906 р. — № 4 — С. 73 — 74)
Правопис оригиналу збережено
Але навіть спільні погляди на діяльність кадетів і визнання «консеквентності революційності товариша Леніна»:) не привели до повної гармонії у стосунках між російською і українською «соціаль-демократією», бо існувало одне досить проблемне питання...
А втім, щоб я довго не розпатякувала, ось вам уривочкі з рецензії того ж автора:) на іншу брошуру, текст якої був спочатку надрукований як стаття в тому ж № 4 «Вільної України» за 1906 р.
М. П-ш. Автономія України в світлі «соціял-демократичної критики»
(Відповідь П. Лукашевичу. Відбиток з 4-го числа «Вільної України, С.-Петербурґ. 1906. стор. 23)
«...інтереси як матеріяльні — інтереси праці, заробітку, боротьби з капіталом, — так само і інтереси культурні, духовні і т. д. українських робітничих мас наказують не нехтувати національним питанням, як це роблять російські соціял-демократи, а розв'язувати його більш позитивно в формі забезпечення за недержавними націями певних політичних прав, щодо порядкування своїми культурно-національними та економічними справами. Та вияснюючи неминучість позитивного відношення до національного питання взагалі і до українського зокрема, автор примушений був застановитись над тією дивовижною плутаниною, яка панує в головах російських соціял-демократів...
... Автор наводить лише одну перлину з цієї плутанини, винизану ще небіжкою «Искрою», яка декретувала, що «не дело пролетариата проповедывать федерализм и автономию», — («Искра» № 33) але тих перлин така сила, що з них можна було б нанизати ціле намисто і оздобити ними хоч наймудрішого із проводирів російської соціял-демократії. Ледве чи таке намисто свідчило б про високу науковість російських ідеологів наукового соціялізму та про той дух проґнози, яким мусять характеризуватись практичні гасла і теоретичні програми прихильників історичного матеріялізму. Минаючи цю невдячну працю, автор досить уміло відкидає закиди, які робить д. Лукашевич всім тим, хто боронить автономію України, а тим самим наче збуджує «націоналістичні», «шовіністичні» та які ще там почуття серед українського народу. Не можна не погодитися з автором, коли він каже, що в такім разі треба б було плямувати як націоналістів, найвизначніших проводирів міжнароднього соціялізму, як от, приміром, Кавтський, або й цілі партії соціял-демократичні, як от приміром австрійську, бо й вони стоять на однаковому ґрунті, на однакових засадах, як і українські соціял-демократи, коли вимагають автономії для пригнічених націй. Для д. Лукашевича приклад австрійських соціялістів і висліди соціялістичних учених — ніщо, він з погордою їх відкидає і каже, що славний § програми російської с.-д. про права кожної нації „на самоопределение" і про боротьбу проти національного утиску вже вистачає для того, щоб непомильно вияснити своє відношення до національних змагань пригнічених націй. Але цей § виясняє лише неґативний, так би мовити, характер відносин до національних змагань, зформульований до того ж в формі занадто загальній, він не містить в собі нічого реального, нічого, що б характеризувало справжню позицію російських с.-д. в національному питанні. Через це таку позицію не можна не назвати опортуністичною, хоч д. П-ш, з чемности, очевидячки, і не кваліфікує її так гостро. Він лише доводить, що українська с.-д. в справі національного питання стоїть, «не тільки ближче до інтернаціональної соц.-демократії, ніж російська, навіть більше ніж вона, проводить її погляди». І з цим висновком знов таки не можна не погодитись, так само як і з кваліфікацією правничої «несостоятельности» національних пунктів програми р. с.-д. р. п. Ця «несостоятельность» знайшла собі досить гостру критику на сторінках соціял-демократичної преси, а особливо на сторінках т. зв. «бундівських» органів («Вестник Бунда», «Последние Известия», «Наше Слово» і ін.). Ми не будемо тут наводити тих поважних і впливових уваг, які зроблені були російським соціял-демократам їх же товаришами з національних соц.-дем. організацій. Найкращим доказом отого хитання отієї непевности р. с.-д. р. п. в національному питанні, що війшли «в плоть и кров» д. Лукашевича, служить те, що через місяць після того, як була написана його страшна критика національних змагань українського народу, IV з'їзд рос. соц.-дем. роб. партії висловився за автономію Польщі! Д. Лукашевич має можливість колоти очі тепер всій російській соціял-демократії за те, що вона зсунулась з тієї «непохибної», а ми б сказали, з мертвої точки, на якій вона досі стояла і, таким способом, дозволила польським робітникам, а тим самим і цілій польській нації «заниматься» національним питанням. Так саме життя, сама логіка фактів примушує доґматиків відмовлятись від академічних тез і мертвих формул!»
С. Петлюра
(Літературно-Науковий Вістник. — Львів, 1907. — кн. І. — С. 182.
За Петлюра С. Статті, листи, документи. — Нью-Йорк, 1956. — Т. І. — С. 17 — 19.)
* «Вільна Україна» — щомісячний журнал, орган РУП—УСДРП, виходив у Петербурзі в 1906 р. (всього чотири числа: №№1—2, 3, 4, 5—6). Серед авторів і співробітників: К. Арабажин, В. Винниченко В. Дорошенко, М. Порш, С. Петлюра, Леся Українка, М. Коцюбинський, О. Кобилянська, Христя Алчевська, С. Тагон, П. Понятенко, А. Жук та інші.
От, чесно скажу, якби йшлося про мої бажання, я б цю рецензію заховала подалі від людських очей:). Але як сумлінний дослідник дозволити собі цього аж ніяк не можу:)
Побѣда кадетовъ и задачи рабочей партіи — Н. Ленин. Книгоиздательство «Наша Мысль» Спб. 1906 г. Ц. 30 к. стр. 78
Брошюра тов. Леніна більш ніж потрібна для кожного, хто захотів би орієнтуватись в тій політичній сітуації, яка тепер запанувала у нас. Побіди «кадетів» на виборах запаморочили голови не лише їм, але і де якій частині соціаль-демократичних кругів. Процес зросту і пишного буяння конституційних іллюзій розвивається з надзвичайним crecendo, відбираючи можливість об´єктивної оцінки у згаданих кругів сучасного моменту і тих перспектив, які ввижаються, як конечні, і необхідні, кожному об´єктивному спостерегачу. Докладному аналізу цього моменту і тих ріжних соціальних сил, що відограють в ньому роль, і присьвячена брошюра тов. Леніна. З властивою йому льогічностю і уміннєм розбирає автор докази як кадетів, так і правого крила російської соціаль-демократії (меньшовіків) за вибори в Державну Думу і виводить на чисту воду всю їх безпідставність і мильність. Ми не будемо наводити тут цілої аргументації автора за бойкот виборів — вони досить відомі і розвивались не раз на сторінках як російської так і української соціаль-демократичної преси. Звертаємо увагу на них лише тому, що в брошюрі їх зайвий раз сістематизовано і сконцентріровано. Зупинившись на соціально-політичному значінню перших виборів, як на демонстрації населення проти уряду і вияснивши причини усьпіху кадетської виборчої кампанії, автор переходе до вияснення того, що ж в дійсности представляє собою партія «народньої свободи», або, як вірно він зауважує, «партія слов про народню свободу». Третя глава брошюри виключно присьвячена вичерпуючій відповіді на це питання і, на наш погляд, є, вкупі з гл. IV, де автор оцінює роль і значіння кадетської Думи, найліпшими в цілій брошюрі.
Вся буржуазність, контрреволюційність, нерішучість згадагої партії, або, як її називає автор «могильних гробаків революції», виступає як на лодоні після характеристики її т. Леніним. І тому то цілком льогічним висновком з цієї характеристики є той, який робе автор її: «Кадети — не партія, а сімптом. Це — не політична сила, а піна, що з´являється після конфлікту двох більш або меньш урівноважуючих одна другу «борющихся сил»; кадети не можуть вести революцію вперед, бо за ними немає «сплоченаго» і справді революційного класа» — такий остаточний засуд тов. Леніна, і з цим не може не погодитись кожен, хто лише стежив за цілою діяльністю «кадетської партії». Кадетська Дума не може бути революційною — тому то революційний народ не може тратити своїх сил і енергії на підтримування її, а мусить концентрувати все це на використовування конфлікту в самій Думі і нападів на самодержавну власть, в цілях захвату останньої в свої руки (40 стр.). Т. Ленін виступає на протязі цілої своєї брошюри консеквентним революціонером, вірно оцінюючим сучасний момент і ті взгляди, які останній може прибрати в будучім. Його погляд на російську революцію той самий, якого тримається кожен революційний соціаль-демократ; тому то ми з особливою охотою рекомендуємо «Побѣду кадетов и задачи рабочей партіи» читачам «Вільної України».
С. П—ра
(Вільна Україна*. — Спб., 1906 р. — № 4 — С. 73 — 74)
Правопис оригиналу збережено
Але навіть спільні погляди на діяльність кадетів і визнання «консеквентності революційності товариша Леніна»:) не привели до повної гармонії у стосунках між російською і українською «соціаль-демократією», бо існувало одне досить проблемне питання...
А втім, щоб я довго не розпатякувала, ось вам уривочкі з рецензії того ж автора:) на іншу брошуру, текст якої був спочатку надрукований як стаття в тому ж № 4 «Вільної України» за 1906 р.
М. П-ш. Автономія України в світлі «соціял-демократичної критики»
(Відповідь П. Лукашевичу. Відбиток з 4-го числа «Вільної України, С.-Петербурґ. 1906. стор. 23)
«...інтереси як матеріяльні — інтереси праці, заробітку, боротьби з капіталом, — так само і інтереси культурні, духовні і т. д. українських робітничих мас наказують не нехтувати національним питанням, як це роблять російські соціял-демократи, а розв'язувати його більш позитивно в формі забезпечення за недержавними націями певних політичних прав, щодо порядкування своїми культурно-національними та економічними справами. Та вияснюючи неминучість позитивного відношення до національного питання взагалі і до українського зокрема, автор примушений був застановитись над тією дивовижною плутаниною, яка панує в головах російських соціял-демократів...
... Автор наводить лише одну перлину з цієї плутанини, винизану ще небіжкою «Искрою», яка декретувала, що «не дело пролетариата проповедывать федерализм и автономию», — («Искра» № 33) але тих перлин така сила, що з них можна було б нанизати ціле намисто і оздобити ними хоч наймудрішого із проводирів російської соціял-демократії. Ледве чи таке намисто свідчило б про високу науковість російських ідеологів наукового соціялізму та про той дух проґнози, яким мусять характеризуватись практичні гасла і теоретичні програми прихильників історичного матеріялізму. Минаючи цю невдячну працю, автор досить уміло відкидає закиди, які робить д. Лукашевич всім тим, хто боронить автономію України, а тим самим наче збуджує «націоналістичні», «шовіністичні» та які ще там почуття серед українського народу. Не можна не погодитися з автором, коли він каже, що в такім разі треба б було плямувати як націоналістів, найвизначніших проводирів міжнароднього соціялізму, як от, приміром, Кавтський, або й цілі партії соціял-демократичні, як от приміром австрійську, бо й вони стоять на однаковому ґрунті, на однакових засадах, як і українські соціял-демократи, коли вимагають автономії для пригнічених націй. Для д. Лукашевича приклад австрійських соціялістів і висліди соціялістичних учених — ніщо, він з погордою їх відкидає і каже, що славний § програми російської с.-д. про права кожної нації „на самоопределение" і про боротьбу проти національного утиску вже вистачає для того, щоб непомильно вияснити своє відношення до національних змагань пригнічених націй. Але цей § виясняє лише неґативний, так би мовити, характер відносин до національних змагань, зформульований до того ж в формі занадто загальній, він не містить в собі нічого реального, нічого, що б характеризувало справжню позицію російських с.-д. в національному питанні. Через це таку позицію не можна не назвати опортуністичною, хоч д. П-ш, з чемности, очевидячки, і не кваліфікує її так гостро. Він лише доводить, що українська с.-д. в справі національного питання стоїть, «не тільки ближче до інтернаціональної соц.-демократії, ніж російська, навіть більше ніж вона, проводить її погляди». І з цим висновком знов таки не можна не погодитись, так само як і з кваліфікацією правничої «несостоятельности» національних пунктів програми р. с.-д. р. п. Ця «несостоятельность» знайшла собі досить гостру критику на сторінках соціял-демократичної преси, а особливо на сторінках т. зв. «бундівських» органів («Вестник Бунда», «Последние Известия», «Наше Слово» і ін.). Ми не будемо тут наводити тих поважних і впливових уваг, які зроблені були російським соціял-демократам їх же товаришами з національних соц.-дем. організацій. Найкращим доказом отого хитання отієї непевности р. с.-д. р. п. в національному питанні, що війшли «в плоть и кров» д. Лукашевича, служить те, що через місяць після того, як була написана його страшна критика національних змагань українського народу, IV з'їзд рос. соц.-дем. роб. партії висловився за автономію Польщі! Д. Лукашевич має можливість колоти очі тепер всій російській соціял-демократії за те, що вона зсунулась з тієї «непохибної», а ми б сказали, з мертвої точки, на якій вона досі стояла і, таким способом, дозволила польським робітникам, а тим самим і цілій польській нації «заниматься» національним питанням. Так саме життя, сама логіка фактів примушує доґматиків відмовлятись від академічних тез і мертвих формул!»
С. Петлюра
(Літературно-Науковий Вістник. — Львів, 1907. — кн. І. — С. 182.
За Петлюра С. Статті, листи, документи. — Нью-Йорк, 1956. — Т. І. — С. 17 — 19.)
* «Вільна Україна» — щомісячний журнал, орган РУП—УСДРП, виходив у Петербурзі в 1906 р. (всього чотири числа: №№1—2, 3, 4, 5—6). Серед авторів і співробітників: К. Арабажин, В. Винниченко В. Дорошенко, М. Порш, С. Петлюра, Леся Українка, М. Коцюбинський, О. Кобилянська, Христя Алчевська, С. Тагон, П. Понятенко, А. Жук та інші.
![[identity profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/openid.png){kind=small}
(no subject)
13/4/09 16:57 (UTC)А після другої: нє, "тамбовский волк таким товарищам товарищ":)
Це ж треба при таких марксистських переконаннях і такий буржуазний націоналізм!:)
(no subject)
13/4/09 17:12 (UTC)Мені з марксистського періоду найбільше подобається, як "миле дитятко" бештало винниченкові "Щаблі життя":)
(no subject)
13/4/09 17:23 (UTC)Але у мене чогось залишилось враження, не знаю наскільки воно адекватне, наче Петлюра намагається з жіночої точки зору подивитись на проблему.
Не певен, що це так і є. Але у мене таке дивне відчуття залишилось.
(no subject)
13/4/09 17:48 (UTC)Хоча, думаю, тут справа не стільки жіноче-чоловіче, просто співпало (оскільки специфічні послуги:). Думаю, що точніше у Винниченка споживацький погляд: праця - це задовільнення чиїхось потреб, за що отримується винагорода для задовільнення своїх. І в цьому сенсі якраз дуже гуманістично прирівняти проституцію до інших професій.
А для Петлюри праця - самоцінна, вільна творча праця, що "сама є джерело всіх утіх". Тому він, дійсно, з боку проституток заходить зі своєю ціннісної шкалою, і приходить до висновку, що проституція, може бути лише "джерелом страждань", бо в такій діяльності відсутня свобода і особистісна реалізація. Фактично він, може й підсвідомо, говорить про проституцію в широкому розумінні.
(no subject)
13/4/09 16:59 (UTC)(no subject)
13/4/09 17:09 (UTC)Мені теж цікаво, що це за конспірація.
Правда, в першому номері (№1-2), де ще статей його нема, в списку тих, хто згодився писати він є і як одна людина Петлюра С. (Тагон С.). А далі - Винниченко (Деде), Жук (Батуринський) і т. д., а Петлюра і Тагон окремо.
Може, якось пов'язано з тим, що в Галичині його знали тільки як Тагона?