![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
olena_nekora(Для тих хто вгадує ім´я та назви творів «анти-Гоголя», а також для всіх інших, хто схоче приєднатися:)
Щось я помічаю, шановне панство, дехто чомусь розгубився від наявності двох цитат.
Не лякайтесь: автор, дійсно, один:).
А що твори поміж собою різняться, то, як на мене, це тільки підвищує їхню художню цінність;).
Ну і щоб ви не нудилися до завтра, от вам ще третій шмат (з третього твору:)
Хто з двома першими впорається, може ще цей роман назвати.
Коментувати в першому пості
уривок 3
«І справді, коли мигнула знову блискавка, вирізавши із темряви Терезину постать і заплакане постаріле обличчя, а тоді вдарив і грім, у тиші, яка після того настала, в глибині дому вони почули жіночого стогона.
— То звір — не чоловік, — зашепотіла Тереза, подаючись до Теофіля. —- Не тільки задовольняє хіть, а й мучить. Чого я від нього натерпілася, соромно розповісти, отче! Тепер рада, що знайшов молодшу, сили вже терпіти нема! Боятися почала, що й на великий гріх могла б піти і зарізати його, як пса.
Теофіль здригнувся.
— Не кажи такого, — мовив твердо. — Бог таких речей не вибачає!
— Як бачиш, досі не зарізала, — сказала трагічно Тереза. — А це тому, що про Бога не забуваю, хоч я вже й на межі... Піду запалю свічку.
І справді, в покої було так темно, що речі в ньому та й сама Тереза ледве вгадувалися. Вийшла в ті ж таки двері, в яких зник корчмар, а за мить повернулась із запаленою свічкою.
— Не оповіла одного, важливого, — сказав, уже встигши заспокоїтися, Теофіль. — Помолилася перед золотим яйцем, то чи ж зникли твої рани?
— То було справдешнє чудо, — згукнула Тереза ставлячи свічку в глиняного підсвічника. — Ран тих, коли заспокоїлася й про те згадала, як не було. І ніколи більше тієї біди на голові не знала. Саме тому, отче, не забуваю Бога і молюся йому щоночі, а минулої молилася святій Терезі, бо вже не знаю, як мені жити. Ото після тієї молитви ти й прийшов.
І Теофіль знову тяжко задумався, одним вухом прислухаючись до шуму дощу за вікном, а другим —до стогонів, що все ще лунали в глибині дому, бо здалося, вся ця історія, в яку волею Божою його вплутано, більше подобає на байку, а не справжнє дійство. Але він у неї повірив, хоч, напевне, оповідаючи, щось вона прикрасила, а щось промовчала, а щось, може, подала не так. Принаймні повірив, що великої вини на цій жінці нема, бо те, що чинила, бридке, й страшне, й недобре, сіючи брехні й ведучи розпутне життя, чинила не зі своєї волі, а таки з примусу, хоч при доброму розумі могла б жити не так, не покинувши й праведного шляху. Але що може сказати їй чи порадити? Одного щодо нього досягла: він її пожалів. Пожалів зруйновану красу, її відчай і бажання влаштуватись у світі, її відчайне борсання й намагання все-таки вижити.
— Бог мене почув, — сказала Тереза, зараз була чітко освітлена вогником свічки, — і привів тебе, отче. Не відпущення в тебе прошу, бо не можеш того вчинити, не допомоги, бо як мені допоможеш? Не грошей прошу, а тільки поради. Отож, коли добрий, порадь, а коли лихий, скажи: «Згинь, кленпо!» — і я згину, бо це мені тільки й залишається, я таки справді на межі.
І чи та свічка з її вмінням творити півтони, а чи натхнення, з яким проказала ці слова, раптом учинили диво із тією жінкою: розтали й зникли зморшки, широко розплющилися і зробилися прегарними очі її, з них хлюпнуло на бідного ченця стільки зваби, болю й тепла, що не міг на неї дивитися; душа йому заскімлила, а сам аж скорчився, битий тугим бичем співчуття. Але диво було і в іншому: ніколи раніше не виникало в нього бажання допомогти бідному, битому, послідженому й ницому, бо доти, доки одяг на себе чернечий габит, був потужний тілом — вояк та мисливець, людина дії, не почуття. Отож, коли стрічав уломних цього світу, йому ставало трохи ніяково, й намагався їх обійти, відсахнутися, найшвидше забути, а не відкрити серце й рушити із тим розчиненим серцем до того, хто тягне руки. Часом кидав милостину мандрівним жебракам чи жакам-школярам, які приходили з рецитацією віршів чи маленькими виставами але то чинилося не зі щирого жалю, а більше з обов'язку та переконання, що так чинити годиться християнину. Отож він і жив, фактично не пізнавши по-справжньому радості добродійності, а добродійність, як сказав Соломон, перед яким схилявся за високого розума, є «бажання праведного», відтак людина може більше, як їжею, насичуватися добродійністю, а бере її не раз «від плоду вуст людських». Однак, коли покласти руку на серце, душа його, за Соломоном таки, не насичувалася добродійністю, бо її несвідомо від себе відсікав. Чому? А тому, що бридив потворним у світі, боявся його, а це значить, ухилявся і від зла, і від добра, хоча ще святий Іван сказав, що «хто чинить добродійність, той від Бога», а святий Павло доклав, що «кожен дістане від Господа за мірою добродійності його», а віра без добродійності мертва. З другого боку, відчував безпомічність, бо попри жаль та співчуття не відав-таки, як зарадити цій нещасній та й що порадити? Піти до монастиря, але вона від того відреклася, чіпляючись за живе життя руками та ногами. Продовжувати жити, як раніше, також не могла, бо призналася, що дійшла краю, і дорога далі — пустеля.
Був заскочений, схвильований, зворушений, але цілком безпомічний. Найлегше покинути її напризволяще, кинувши у вічі кілька гострих і безжальних слів, гримнути дверима, як робив це раніше, а отже, втекти. Але річ у тому, що останнім часом до нього частіше й частіше почала приходити чи припливати темна музика сосон».
Щось я помічаю, шановне панство, дехто чомусь розгубився від наявності двох цитат.
Не лякайтесь: автор, дійсно, один:).
А що твори поміж собою різняться, то, як на мене, це тільки підвищує їхню художню цінність;).
Ну і щоб ви не нудилися до завтра, от вам ще третій шмат (з третього твору:)
Хто з двома першими впорається, може ще цей роман назвати.
Коментувати в першому пості
уривок 3
«І справді, коли мигнула знову блискавка, вирізавши із темряви Терезину постать і заплакане постаріле обличчя, а тоді вдарив і грім, у тиші, яка після того настала, в глибині дому вони почули жіночого стогона.
— То звір — не чоловік, — зашепотіла Тереза, подаючись до Теофіля. —- Не тільки задовольняє хіть, а й мучить. Чого я від нього натерпілася, соромно розповісти, отче! Тепер рада, що знайшов молодшу, сили вже терпіти нема! Боятися почала, що й на великий гріх могла б піти і зарізати його, як пса.
Теофіль здригнувся.
— Не кажи такого, — мовив твердо. — Бог таких речей не вибачає!
— Як бачиш, досі не зарізала, — сказала трагічно Тереза. — А це тому, що про Бога не забуваю, хоч я вже й на межі... Піду запалю свічку.
І справді, в покої було так темно, що речі в ньому та й сама Тереза ледве вгадувалися. Вийшла в ті ж таки двері, в яких зник корчмар, а за мить повернулась із запаленою свічкою.
— Не оповіла одного, важливого, — сказав, уже встигши заспокоїтися, Теофіль. — Помолилася перед золотим яйцем, то чи ж зникли твої рани?
— То було справдешнє чудо, — згукнула Тереза ставлячи свічку в глиняного підсвічника. — Ран тих, коли заспокоїлася й про те згадала, як не було. І ніколи більше тієї біди на голові не знала. Саме тому, отче, не забуваю Бога і молюся йому щоночі, а минулої молилася святій Терезі, бо вже не знаю, як мені жити. Ото після тієї молитви ти й прийшов.
І Теофіль знову тяжко задумався, одним вухом прислухаючись до шуму дощу за вікном, а другим —до стогонів, що все ще лунали в глибині дому, бо здалося, вся ця історія, в яку волею Божою його вплутано, більше подобає на байку, а не справжнє дійство. Але він у неї повірив, хоч, напевне, оповідаючи, щось вона прикрасила, а щось промовчала, а щось, може, подала не так. Принаймні повірив, що великої вини на цій жінці нема, бо те, що чинила, бридке, й страшне, й недобре, сіючи брехні й ведучи розпутне життя, чинила не зі своєї волі, а таки з примусу, хоч при доброму розумі могла б жити не так, не покинувши й праведного шляху. Але що може сказати їй чи порадити? Одного щодо нього досягла: він її пожалів. Пожалів зруйновану красу, її відчай і бажання влаштуватись у світі, її відчайне борсання й намагання все-таки вижити.
— Бог мене почув, — сказала Тереза, зараз була чітко освітлена вогником свічки, — і привів тебе, отче. Не відпущення в тебе прошу, бо не можеш того вчинити, не допомоги, бо як мені допоможеш? Не грошей прошу, а тільки поради. Отож, коли добрий, порадь, а коли лихий, скажи: «Згинь, кленпо!» — і я згину, бо це мені тільки й залишається, я таки справді на межі.
І чи та свічка з її вмінням творити півтони, а чи натхнення, з яким проказала ці слова, раптом учинили диво із тією жінкою: розтали й зникли зморшки, широко розплющилися і зробилися прегарними очі її, з них хлюпнуло на бідного ченця стільки зваби, болю й тепла, що не міг на неї дивитися; душа йому заскімлила, а сам аж скорчився, битий тугим бичем співчуття. Але диво було і в іншому: ніколи раніше не виникало в нього бажання допомогти бідному, битому, послідженому й ницому, бо доти, доки одяг на себе чернечий габит, був потужний тілом — вояк та мисливець, людина дії, не почуття. Отож, коли стрічав уломних цього світу, йому ставало трохи ніяково, й намагався їх обійти, відсахнутися, найшвидше забути, а не відкрити серце й рушити із тим розчиненим серцем до того, хто тягне руки. Часом кидав милостину мандрівним жебракам чи жакам-школярам, які приходили з рецитацією віршів чи маленькими виставами але то чинилося не зі щирого жалю, а більше з обов'язку та переконання, що так чинити годиться християнину. Отож він і жив, фактично не пізнавши по-справжньому радості добродійності, а добродійність, як сказав Соломон, перед яким схилявся за високого розума, є «бажання праведного», відтак людина може більше, як їжею, насичуватися добродійністю, а бере її не раз «від плоду вуст людських». Однак, коли покласти руку на серце, душа його, за Соломоном таки, не насичувалася добродійністю, бо її несвідомо від себе відсікав. Чому? А тому, що бридив потворним у світі, боявся його, а це значить, ухилявся і від зла, і від добра, хоча ще святий Іван сказав, що «хто чинить добродійність, той від Бога», а святий Павло доклав, що «кожен дістане від Господа за мірою добродійності його», а віра без добродійності мертва. З другого боку, відчував безпомічність, бо попри жаль та співчуття не відав-таки, як зарадити цій нещасній та й що порадити? Піти до монастиря, але вона від того відреклася, чіпляючись за живе життя руками та ногами. Продовжувати жити, як раніше, також не могла, бо призналася, що дійшла краю, і дорога далі — пустеля.
Був заскочений, схвильований, зворушений, але цілком безпомічний. Найлегше покинути її напризволяще, кинувши у вічі кілька гострих і безжальних слів, гримнути дверима, як робив це раніше, а отже, втекти. Але річ у тому, що останнім часом до нього частіше й частіше почала приходити чи припливати темна музика сосон».
Tags: