А як ви щодо Анти-Гоголя?
6/4/09 19:12![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
olena_nekora(трохи балаканини+літературна загадка+шматочки соковитого тексту:)
З усіх боків несеться: «Ах, Гоголь! Ох, Гоголь!» Ясна річ — ювілей у класика.
Природньо, багато хто твори перечитує, дочитує, або, навіть, і вперше читає.
А я от, після того, як з´явився в моєму житті цей письменник, Миколу Васильовича перечитувати не зважуюсь. Може, вам це і дурним здасться, але боюся розчаруватися.
Сам же цей письменник на порівння його з Гоголем відповідає, що він швидше «анти-Гоголь».
Це ж підтверджують і деякі критики.
Приміром, Марко Павлишин, стверджуює, що Гоголь у жанрі химерного роману вніс своїми Вечорами у суспільну свідомість «ототожнення українськості з провінційністю», на відміну від Котляревського, «арґументом Енеїди» якого були «життєздатність і леґітимність автономної української культури».
«Вже сама мова Гоголя, очевидно, була мовою «столичною», російською, а публіка, до якої спрямовані його твори — всеімперською. Коли сміх Котляревського — це сміх разом із самовпевненими троянцями-козаками, сміх Гоголя — це сміх над українською народною сільською стихією. Химерний роман, хоч і написаний українською мовою, по-гоголівському вкладається в імперський контекст. Він асоціює українськість з нібито барвистою, привабливою «народною» стихією, яка, однак, існує тільки в тотально безпрестижному культурному контексті: в селі. Таким чином, химерний роман аргументує, в більшості випадків, мабуть, і несвідомо, відсталість, несуттєвість, марґінальність і смішність українського. Химерний роман демонструє своєму читачеві, що українська культура — це антитеза культури міської, новітньої, актуальної».
Внесок же згадного мною письменника у розвиток жанру химерного роману М. Павлишин вбачає в наступному.
«...виходить, що химерний роман, який на перший погляд міг би фігурувати як український «національний» жанр, у дійсності є арґументом проти української літератури як самобутнього явища. Це ще один засіб підривання престижу української культури, асоціюючи її з стихією сільською, відсталою, безперспективною. Проти цієї аргументації — очевидно, не відверто в полемічній формі, але самою своєю суттю — виступає *** [назва одного з романів нашого героя —О. Н.]. Національні засоби химерного роману — фолкльор, козаччина, фантастика — з'являються в ньому, але з зовсім новими функціями, звільнені передусім від тієї набридливої смішности —- в дійсності, кепкування — яке визначає «химерну» тональність. Позаміський простір в *** [в нашого героя —О. Н.] — це не село, не провінція, а краєвид, майже абстрактний, в якому розташовані символічні місця й речі (гора, дорога, ріка, мряка, захід сонця). Історія — це не те музейне минуле, окремі елементи якого продовжують забавляти своєю мальовничістю, а тло, що відчужує, перед яким роман розглядає різні передсучасні пізнавальні можливості. Козаччина — це не так географічно-хронологічне, як філософське місце. Етнографічний елемент включно з народно-поетичною фантастикою — це зовсім не засіб для підкреслення місцевого кольориту, а засіб, який звільняє фабулу від реалістичної відображальности й відкриває роман для широкого спектруму читань і інтерпретацій. Отже, *** [роман] *** [нашого героя] недвозначно сигналізує свою участь в українській культурній традиції, але різко відмовляється від саморуйнівного трактування цієї традиції, такого характеристичного для хімерного роману. Натомість у романі традиція використовується як живий ґрунт для самовизначених літературних завдань. Таким чином *** [роман] стає аргументом про життєздатність, природність, нормальність і рівноправність української літератури».
Я це все не до того, щоб сперечатися «кто болєє матєрі-історії ценєн». Скажу більше: не у всьому з критиком погоджуюсь. Але пригадався мені «уривочек з екскурсії», що піймала якось краєчком вуха у Лаврі.
«У нас залишилась могила Столипіна і Трапезна церква. Пропоную почати з Трапезної, бо вона через 15 хвилин зачиняється, а Столипін від нас нікуди не втече».
Оце думаю: Микола Васильович, він же начебто, як Столипін... А «анти-Гоголю» 20-го серпня — 70 років.
То як ви щодо сучасників?
Нижче дві цитати з різних романів цього письменника. Один з цих романів згадує М. Павлишин.
Хто цей письменник? З яких романів уривки?
Відповіді не ховаю. В обговорення не втручаюся:) (хіба, хтось враженнями від текстів поділиться, то може й влізу:).
Питання про Крим, Севастополь, Булгакова, Толстого, всесвітню революцію та інше, що до нашої теми не стосується раджу ігнорувати;)
Правильна відповідь і уривки з автобіографії героя — в середу.
Оновлення 8.04.09 р. відповідь тут
Уривок 1
«..де чорт не пройде, пусти бабу»
«— Не зарікайся, дяче, — сумно мовив візниця. — У нас баб по сім за цибулю, а де чорт, сам, певне, відаєш, там і баба. Бувають і такі, що біля неї й по десять чортів сидить та ще й на дванадцять сідал гуляють. І коли мало, пане дяче, скажу ще й таке: біда бабу породила, а біду чортова мати..
— А чи не б'є тебе жінка, чоловіче? — прозірливо спитав дяк. На те чоловік сплюнув і сказав загадково:
— Жінка поб'є, а свиня з'їсть — все рівно! Але не зважай! Коли не слабкий до цього плоду, то й боятися нічого, хоча зароку на душу не бери. З нашим братом, мужем, усяке може приключитися!
То було вчасне остереження і по-своєму чесне, і коли б таке трапилось улітку, дяк би те Одудяче напевне б обминув, але жупанець, що йому віддала з плеча покійного чоловіка Хвенна, грів мало, тож дяк устиг добряче змерзнути. Тому махнув рукою й подумав: цей візниця, мабуть, од білих голів чимось тяжко уражений, отож про них не так розум його говорить, як ураза. А ще вимітив у мові візниці: надто часто згадує чорта, отож пильно озирнув його ззаду: а чи не до чорта підсів, адже відомо, що чорти й на дуду грають, і на скрипицю, і до жіночок ласо підтоптуються, не завжди й без успіху, тож радо того городчика ратичками й толочать. Але, сказати по правді, дяк не був аж такий забобонний, щоб у кожному візниці та дудареві бачити чорта, та й пильний розгляд у спину нічого на поміту не приніс.
Отак він прибув в Одудяче з візницею — звали його Максим Дударчук, бо й півсела тут були Дударчуки, а ще півсела — Дуди, і Дудники, і Дударі, а кілька родин — Дудчаки, отож тільки він один, потрапивши в те посілля, не носив подібного прізвища. Із тим візницею навіть потоваришував, бо Максим згодився навчити його мистецтва дудати, а Григорій — своєї пісні про комара та муху, бо, як виявилося, тільки в цьому селі її не знали, і це, мабуть, тому, що жили надто замкнутим, самодостатнім життям, навіть дівчат не приводили із сусідніх сіл, а шлюбилися тільки поміж себе. І це тому, що жінки тут складали ніби осібну громаду, так само й чоловіки, начебто колись, бозна-коли, тут зійшлося два племені: чоловіче, схильне не так до роботи, як до дудання й чаркування, а друге — жіноче, схильне і до роботи, й до корпоративних жіночих сходин, про що оповів дяку Комарницькому Максим Дударчук, ще й суворо застеріг, щоб дяк і не намагався щось про ті сходини вивідувати, а тим більше на них потрапляти, бо жінки можуть признати в ньому «прісну душу», а це, сказати б, вельми небезпечно.
— Що ж можуть учинити? — спитав здивовано дяк.
— Те, що кнуру, аби в нього м'ясо та сало сечею не відгонило політично сказав Максим, ще й ліве око примружив. — А коли тобі дуже заскалить жилу, — повідав далі цей навчитель і доброзичливець у перерві між гранням та дяковим співанням то на тих чортиць не кидайся — котрась із них сама тебе знайде, бо, коли таке з чоловіком трапляється, вони чуткі стають. Коли ж знайде, не дуже опирайся, бо з'їдять — лихі вельми робляться.
Це не вельми захопило дяка Комарницького, і він, подумки постановивши, що пробуде тут тільки до тепла (бо кому хочеться, щоб його з'їли?), обережно поцікавився: чому був прогнаний його попередник-дяк, хоч на це Максим уже йому нібито відповідь давав. Скажемо, що цю розмову вели вони за чаркою.
— А тому й вигнали, — значуще сказав Максим, — бо він, нехайний бувши, поліз одній удовиці під спідниці, а в нас звичаї суворі й за перелюбство карають не через суд, а громадою.
Григорій Комарницький при цьому зауважив, що раніше прогнаний дяк звинувачувався у пияцтві (при тому, що всі чоловіки тут пияки) і заводіяцтві (оскарження доволі непевне).
— Стривай, — сказав дяк Григорій. — Але ж сам сказав: коли котра мене знайде, щоб не опирався.
— Бачиш, — спокійно пояснив Максим. — Коли вже якась захоче тебе, то так усе обставить, що ніяка старшина вас не знайде й не викриє. За перелюбство в нас хапають тільки тоді, коли ти хочеш, а вона ні, а ти до неї ще й набиваєшся. А коли сама захоче, те діло інакше, сам знаєш: де чорт не пройде, пусти бабу.
І хоча дяк і вивчав у Київській академії науку логіку, але в цьому селі вона, здається, творилася за такими законами, яких учені мужі ще не пізнали».
Уривок 2
«не зовсім можна зрозуміти людей»
«Ішов дощ, а юний чорт забивсь у куток пустиці й печально звідти зорив. Дід викресав вогню, запалив люльку й пахнув димом. У цьому димі, серед м'якого затишшя пустиці, думав юний чорт тяжку думу. Зальоти до сотниківни йому не вдалися. Все, на що був здатний, виклав, і нині, коли в тілі не було сили, його опанувала нудьга. Сотниківна відтрутила його, це він добре зрозумів, але те, що почав він своє життя поразкою, не давало йому спокою, «їх не зовсім можна зрозуміти, людей,— думав він,— адже я для неї всього себе клав!» — «Треба було взяти її одуром»,— майнуло йому в голові, але здригнувся від цієї думки: не хотів бути схожим на інших.
За вікном ішов дощ, а чорт думав про сон, який побачив після останніх відвідин сотниківни. Приснився йому гарбуз, величезний, як бочка, той гарбуз котився на нього і ледве не роздушив. «Мені не заходило на звичайні зальоти,— думав юний чорт,— хотілося розбудити у ній потяг до волі».
— Таки не вдалося тобі взяти ту дівку,— сказав, попихуючи куривом, дід.— Бо дурний ти і несвідомий...
Зі свого кутка виліз домовик, зачухмарився і сів біля Діда.
— Що зі мною буде далі? — сказав він.— Хата валиться, і мені вже до того байдуже стає... Дай-но нюшку!
Дід дав тютюну, і домовик голосно чхнув.
— Оце я з малим балакаю,— сказав дід.— Не взяв-таки тої дівки.
«Хіба вона дівка? — смутно думав юний чорт.— Вона красуня, якої світ не бачив».
— Гарбузяку дала! — домовик колупнувсь у зубах.— Чув, як кидався тут уві сні... Не з того боку, певне, танцював...
«Хай би вона була відьма,— думав юний чорт,— тоді б ми й зійтися могли. Або ще простіше: вона дівчина, а я парубок...»
— Хотів її умовити, хе-хе,— захихотів дід.— А в нашому ділі так нічого не візьмеш...
Кублилися сутінки, пихкала люлька, а домовик чистив патичком ратицю.
«У світі повинні бути відповідності,— думав юний чорт,— інакше він не триматиметься купи. Світ без гармонії ні до чого, бо, коли порушиться в ньому одна ланка, розсиплеться на сміття».
— Певне, і в коханні їй освідчувався,— глумливо сказав дід.— Мовляв, я таки чорт, але не чортівська моя любов, хе-хе...
— Я випробовував закон відповідності й гармонії,— сказав юний чорт.
— Що-що? — здивовано вирячив очі дід.— Щось ти заговорюєшся, хлопче... Закон... як ти сказав?
— Закон відповідності й гармонії,— смутно повторив юний чорт.— Я не хотів її дурити...
Вони сиділи в темряві, замислені й похнюплені. Дід смоктав люльку, домовик чистив ратицю, а юний чорт думав.
Несподівано відчув — щось дивне коїться з ним. Здалося йому, що розчиняється в повітрі, вже розтала одна нога й починає розтавати друга. З жахом зирнув — ноги й справді зникали, наче горів чорний папір. Хльоснув юного чорта жах, але за хвилю стало спокійніше. За якийсь час він мав уже саму голову, а замість тіла — чорну купку попелу, що нагадувала форми його тіла. «Як мало я жив,— думав він, відчуваючи, як звуглюється його язик,— і ще нічого не встиг удіяти. Певне, не годиться нашому братові так захоплюватися красою — от і учинив я щось негаразд».
По пустиці потягло продувом, і він помітив, що вітер здуває його згоріле на попіл тіло. Лежала на підлозі сама голова. «Хай би лишилася голова,— подумав він.— Мені ще потрібно додумати одну важливу думку. Хвилинку, хвилинку,— попросив він,— я зараз їй скажу. Немає ж ніякої рації відходити, коли тільки прийшов, коли тільки почав усвідомлювати себе, нема ж ніякої рації...»
Але голова його тріснула, як старий горщик під важким чоботом. Величезний, важкий ступак наліг на пустицю й розтер її на порох. Велетенська істота пронесла вслід за собою хвилі скаженого вітру — вона поспішала. Десь гримнув грім, а навколо задвигтіла земля».
З усіх боків несеться: «Ах, Гоголь! Ох, Гоголь!» Ясна річ — ювілей у класика.
Природньо, багато хто твори перечитує, дочитує, або, навіть, і вперше читає.
А я от, після того, як з´явився в моєму житті цей письменник, Миколу Васильовича перечитувати не зважуюсь. Може, вам це і дурним здасться, але боюся розчаруватися.
Сам же цей письменник на порівння його з Гоголем відповідає, що він швидше «анти-Гоголь».
Це ж підтверджують і деякі критики.
Приміром, Марко Павлишин, стверджуює, що Гоголь у жанрі химерного роману вніс своїми Вечорами у суспільну свідомість «ототожнення українськості з провінційністю», на відміну від Котляревського, «арґументом Енеїди» якого були «життєздатність і леґітимність автономної української культури».
«Вже сама мова Гоголя, очевидно, була мовою «столичною», російською, а публіка, до якої спрямовані його твори — всеімперською. Коли сміх Котляревського — це сміх разом із самовпевненими троянцями-козаками, сміх Гоголя — це сміх над українською народною сільською стихією. Химерний роман, хоч і написаний українською мовою, по-гоголівському вкладається в імперський контекст. Він асоціює українськість з нібито барвистою, привабливою «народною» стихією, яка, однак, існує тільки в тотально безпрестижному культурному контексті: в селі. Таким чином, химерний роман аргументує, в більшості випадків, мабуть, і несвідомо, відсталість, несуттєвість, марґінальність і смішність українського. Химерний роман демонструє своєму читачеві, що українська культура — це антитеза культури міської, новітньої, актуальної».
Внесок же згадного мною письменника у розвиток жанру химерного роману М. Павлишин вбачає в наступному.
«...виходить, що химерний роман, який на перший погляд міг би фігурувати як український «національний» жанр, у дійсності є арґументом проти української літератури як самобутнього явища. Це ще один засіб підривання престижу української культури, асоціюючи її з стихією сільською, відсталою, безперспективною. Проти цієї аргументації — очевидно, не відверто в полемічній формі, але самою своєю суттю — виступає *** [назва одного з романів нашого героя —О. Н.]. Національні засоби химерного роману — фолкльор, козаччина, фантастика — з'являються в ньому, але з зовсім новими функціями, звільнені передусім від тієї набридливої смішности —- в дійсності, кепкування — яке визначає «химерну» тональність. Позаміський простір в *** [в нашого героя —О. Н.] — це не село, не провінція, а краєвид, майже абстрактний, в якому розташовані символічні місця й речі (гора, дорога, ріка, мряка, захід сонця). Історія — це не те музейне минуле, окремі елементи якого продовжують забавляти своєю мальовничістю, а тло, що відчужує, перед яким роман розглядає різні передсучасні пізнавальні можливості. Козаччина — це не так географічно-хронологічне, як філософське місце. Етнографічний елемент включно з народно-поетичною фантастикою — це зовсім не засіб для підкреслення місцевого кольориту, а засіб, який звільняє фабулу від реалістичної відображальности й відкриває роман для широкого спектруму читань і інтерпретацій. Отже, *** [роман] *** [нашого героя] недвозначно сигналізує свою участь в українській культурній традиції, але різко відмовляється від саморуйнівного трактування цієї традиції, такого характеристичного для хімерного роману. Натомість у романі традиція використовується як живий ґрунт для самовизначених літературних завдань. Таким чином *** [роман] стає аргументом про життєздатність, природність, нормальність і рівноправність української літератури».
Я це все не до того, щоб сперечатися «кто болєє матєрі-історії ценєн». Скажу більше: не у всьому з критиком погоджуюсь. Але пригадався мені «уривочек з екскурсії», що піймала якось краєчком вуха у Лаврі.
«У нас залишилась могила Столипіна і Трапезна церква. Пропоную почати з Трапезної, бо вона через 15 хвилин зачиняється, а Столипін від нас нікуди не втече».
Оце думаю: Микола Васильович, він же начебто, як Столипін... А «анти-Гоголю» 20-го серпня — 70 років.
То як ви щодо сучасників?
Нижче дві цитати з різних романів цього письменника. Один з цих романів згадує М. Павлишин.
Хто цей письменник? З яких романів уривки?
Відповіді не ховаю. В обговорення не втручаюся:) (хіба, хтось враженнями від текстів поділиться, то може й влізу:).
Питання про Крим, Севастополь, Булгакова, Толстого, всесвітню революцію та інше, що до нашої теми не стосується раджу ігнорувати;)
Правильна відповідь і уривки з автобіографії героя — в середу.
Оновлення 8.04.09 р. відповідь тут
Уривок 1
«..де чорт не пройде, пусти бабу»
«— Не зарікайся, дяче, — сумно мовив візниця. — У нас баб по сім за цибулю, а де чорт, сам, певне, відаєш, там і баба. Бувають і такі, що біля неї й по десять чортів сидить та ще й на дванадцять сідал гуляють. І коли мало, пане дяче, скажу ще й таке: біда бабу породила, а біду чортова мати..
— А чи не б'є тебе жінка, чоловіче? — прозірливо спитав дяк. На те чоловік сплюнув і сказав загадково:
— Жінка поб'є, а свиня з'їсть — все рівно! Але не зважай! Коли не слабкий до цього плоду, то й боятися нічого, хоча зароку на душу не бери. З нашим братом, мужем, усяке може приключитися!
То було вчасне остереження і по-своєму чесне, і коли б таке трапилось улітку, дяк би те Одудяче напевне б обминув, але жупанець, що йому віддала з плеча покійного чоловіка Хвенна, грів мало, тож дяк устиг добряче змерзнути. Тому махнув рукою й подумав: цей візниця, мабуть, од білих голів чимось тяжко уражений, отож про них не так розум його говорить, як ураза. А ще вимітив у мові візниці: надто часто згадує чорта, отож пильно озирнув його ззаду: а чи не до чорта підсів, адже відомо, що чорти й на дуду грають, і на скрипицю, і до жіночок ласо підтоптуються, не завжди й без успіху, тож радо того городчика ратичками й толочать. Але, сказати по правді, дяк не був аж такий забобонний, щоб у кожному візниці та дудареві бачити чорта, та й пильний розгляд у спину нічого на поміту не приніс.
Отак він прибув в Одудяче з візницею — звали його Максим Дударчук, бо й півсела тут були Дударчуки, а ще півсела — Дуди, і Дудники, і Дударі, а кілька родин — Дудчаки, отож тільки він один, потрапивши в те посілля, не носив подібного прізвища. Із тим візницею навіть потоваришував, бо Максим згодився навчити його мистецтва дудати, а Григорій — своєї пісні про комара та муху, бо, як виявилося, тільки в цьому селі її не знали, і це, мабуть, тому, що жили надто замкнутим, самодостатнім життям, навіть дівчат не приводили із сусідніх сіл, а шлюбилися тільки поміж себе. І це тому, що жінки тут складали ніби осібну громаду, так само й чоловіки, начебто колись, бозна-коли, тут зійшлося два племені: чоловіче, схильне не так до роботи, як до дудання й чаркування, а друге — жіноче, схильне і до роботи, й до корпоративних жіночих сходин, про що оповів дяку Комарницькому Максим Дударчук, ще й суворо застеріг, щоб дяк і не намагався щось про ті сходини вивідувати, а тим більше на них потрапляти, бо жінки можуть признати в ньому «прісну душу», а це, сказати б, вельми небезпечно.
— Що ж можуть учинити? — спитав здивовано дяк.
— Те, що кнуру, аби в нього м'ясо та сало сечею не відгонило політично сказав Максим, ще й ліве око примружив. — А коли тобі дуже заскалить жилу, — повідав далі цей навчитель і доброзичливець у перерві між гранням та дяковим співанням то на тих чортиць не кидайся — котрась із них сама тебе знайде, бо, коли таке з чоловіком трапляється, вони чуткі стають. Коли ж знайде, не дуже опирайся, бо з'їдять — лихі вельми робляться.
Це не вельми захопило дяка Комарницького, і він, подумки постановивши, що пробуде тут тільки до тепла (бо кому хочеться, щоб його з'їли?), обережно поцікавився: чому був прогнаний його попередник-дяк, хоч на це Максим уже йому нібито відповідь давав. Скажемо, що цю розмову вели вони за чаркою.
— А тому й вигнали, — значуще сказав Максим, — бо він, нехайний бувши, поліз одній удовиці під спідниці, а в нас звичаї суворі й за перелюбство карають не через суд, а громадою.
Григорій Комарницький при цьому зауважив, що раніше прогнаний дяк звинувачувався у пияцтві (при тому, що всі чоловіки тут пияки) і заводіяцтві (оскарження доволі непевне).
— Стривай, — сказав дяк Григорій. — Але ж сам сказав: коли котра мене знайде, щоб не опирався.
— Бачиш, — спокійно пояснив Максим. — Коли вже якась захоче тебе, то так усе обставить, що ніяка старшина вас не знайде й не викриє. За перелюбство в нас хапають тільки тоді, коли ти хочеш, а вона ні, а ти до неї ще й набиваєшся. А коли сама захоче, те діло інакше, сам знаєш: де чорт не пройде, пусти бабу.
І хоча дяк і вивчав у Київській академії науку логіку, але в цьому селі вона, здається, творилася за такими законами, яких учені мужі ще не пізнали».
Уривок 2
«не зовсім можна зрозуміти людей»
«Ішов дощ, а юний чорт забивсь у куток пустиці й печально звідти зорив. Дід викресав вогню, запалив люльку й пахнув димом. У цьому димі, серед м'якого затишшя пустиці, думав юний чорт тяжку думу. Зальоти до сотниківни йому не вдалися. Все, на що був здатний, виклав, і нині, коли в тілі не було сили, його опанувала нудьга. Сотниківна відтрутила його, це він добре зрозумів, але те, що почав він своє життя поразкою, не давало йому спокою, «їх не зовсім можна зрозуміти, людей,— думав він,— адже я для неї всього себе клав!» — «Треба було взяти її одуром»,— майнуло йому в голові, але здригнувся від цієї думки: не хотів бути схожим на інших.
За вікном ішов дощ, а чорт думав про сон, який побачив після останніх відвідин сотниківни. Приснився йому гарбуз, величезний, як бочка, той гарбуз котився на нього і ледве не роздушив. «Мені не заходило на звичайні зальоти,— думав юний чорт,— хотілося розбудити у ній потяг до волі».
— Таки не вдалося тобі взяти ту дівку,— сказав, попихуючи куривом, дід.— Бо дурний ти і несвідомий...
Зі свого кутка виліз домовик, зачухмарився і сів біля Діда.
— Що зі мною буде далі? — сказав він.— Хата валиться, і мені вже до того байдуже стає... Дай-но нюшку!
Дід дав тютюну, і домовик голосно чхнув.
— Оце я з малим балакаю,— сказав дід.— Не взяв-таки тої дівки.
«Хіба вона дівка? — смутно думав юний чорт.— Вона красуня, якої світ не бачив».
— Гарбузяку дала! — домовик колупнувсь у зубах.— Чув, як кидався тут уві сні... Не з того боку, певне, танцював...
«Хай би вона була відьма,— думав юний чорт,— тоді б ми й зійтися могли. Або ще простіше: вона дівчина, а я парубок...»
— Хотів її умовити, хе-хе,— захихотів дід.— А в нашому ділі так нічого не візьмеш...
Кублилися сутінки, пихкала люлька, а домовик чистив патичком ратицю.
«У світі повинні бути відповідності,— думав юний чорт,— інакше він не триматиметься купи. Світ без гармонії ні до чого, бо, коли порушиться в ньому одна ланка, розсиплеться на сміття».
— Певне, і в коханні їй освідчувався,— глумливо сказав дід.— Мовляв, я таки чорт, але не чортівська моя любов, хе-хе...
— Я випробовував закон відповідності й гармонії,— сказав юний чорт.
— Що-що? — здивовано вирячив очі дід.— Щось ти заговорюєшся, хлопче... Закон... як ти сказав?
— Закон відповідності й гармонії,— смутно повторив юний чорт.— Я не хотів її дурити...
Вони сиділи в темряві, замислені й похнюплені. Дід смоктав люльку, домовик чистив ратицю, а юний чорт думав.
Несподівано відчув — щось дивне коїться з ним. Здалося йому, що розчиняється в повітрі, вже розтала одна нога й починає розтавати друга. З жахом зирнув — ноги й справді зникали, наче горів чорний папір. Хльоснув юного чорта жах, але за хвилю стало спокійніше. За якийсь час він мав уже саму голову, а замість тіла — чорну купку попелу, що нагадувала форми його тіла. «Як мало я жив,— думав він, відчуваючи, як звуглюється його язик,— і ще нічого не встиг удіяти. Певне, не годиться нашому братові так захоплюватися красою — от і учинив я щось негаразд».
По пустиці потягло продувом, і він помітив, що вітер здуває його згоріле на попіл тіло. Лежала на підлозі сама голова. «Хай би лишилася голова,— подумав він.— Мені ще потрібно додумати одну важливу думку. Хвилинку, хвилинку,— попросив він,— я зараз їй скажу. Немає ж ніякої рації відходити, коли тільки прийшов, коли тільки почав усвідомлювати себе, нема ж ніякої рації...»
Але голова його тріснула, як старий горщик під важким чоботом. Величезний, важкий ступак наліг на пустицю й розтер її на порох. Велетенська істота пронесла вслід за собою хвилі скаженого вітру — вона поспішала. Десь гримнув грім, а навколо задвигтіла земля».
Tags:
![[identity profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/openid.png){kind=small}
(no subject)
6/4/09 17:07 (UTC)(no subject)
6/4/09 17:08 (UTC)(no subject)
6/4/09 17:40 (UTC)А я якраз цікавлюся як Ви щодо Булгакова?;)
Як на мене це створіннячко більш капосне, ніж Микола Васильович:).
Бо якщо Ваш критик навіть і правий, то Гоголь нє со зла, а по нєдопоніманію:)
Хоча Булгаков, може теж по дурі, але якось по-справжньому противно. А на Гоголя я особисто не ображаюсь:)
(no subject)
6/4/09 17:52 (UTC)Щодо Гоголя, так і "мій критик", припускає, що "несвідомо".
І наш герой так само про Гоголя думає;)
А я підозрюю, що для самого Миколи Васильовича провінційність - символ не безперспективності, а щирості і незарозумілості. (Якщо, я "Старосвітстких поміщиків", наприклад, адекватно пам'ятаю:) А стосовно підсміювання, так в "Мертвих душах" можна угледіти підсміювання над імперськими основами:)
(no subject)
6/4/09 17:58 (UTC)Хоча не знаю чи можна йому ставити за провину, що його скажем, неадекватне бачення козаччини, висловлене у художньому творі, деякі розумні "вчені" викристовують, як історичний матеріал, чи матеріал для вивчення національної психології українців.
деякі розумні "вчені"
6/4/09 19:37 (UTC)Бліжє к тємє:)
6/4/09 18:04 (UTC)Але текст дійсно "соковитий" і "смаковитий". Не знаю наскільки автор антигоголь, але, що такими сучасниками варто пишатись не менш ніж класиками, я Вас підтримую.
(no subject)
6/4/09 20:07 (UTC)(no subject)
6/4/09 20:52 (UTC)--------
трохи оф. Олено, а у Вас немає посилання на Павлишина "Козаки в Ямайці"? Не можу найти, а хотіла прочитати...
(no subject)
7/4/09 04:31 (UTC)(no subject)
7/4/09 22:34 (UTC)(no subject)
7/4/09 15:53 (UTC)Але я сама не читала. Це посилання хтось в якомусь обговоренні давав, а я поцупила:)
(no subject)
8/4/09 19:07 (UTC)(no subject)
19/6/09 16:06 (UTC)пляшкашоколадка;)http://olena-nekora.livejournal.com/45046.html
(no subject)
8/4/09 17:06 (UTC)(no subject)
21/6/09 21:56 (UTC)І пляшка і шоколадка:)))
70 років... молодий ще.
7/4/09 02:58 (UTC)Чекатиму на середу.