В колі світла
2/3/09 19:03![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
olena_nekoraНа темному тлі світле коло. У ньому прямокутник, поцяткований літерами.
Око проходить простір від простого до складного, від загального до деталей і знову від деталей до загального. Так само думка обживає час. Площини набувають об´єму. Миті розгортаються у вічність. Утворюються нові несподіванні зв´язки між речами і подіями — народжуються нові світи.
У темній читальній залі бібліотеки в колі світла від настольної лампи лежить книга.
Темна читальна зала, острівець світла від настольної лампи — ознаки часу.
В залі темно тому, що через два метри від вікон здіймається черговий пам´ятник ненажерливості жлобуватої столичної «еліти» — офіс- чи бізнес-центр. Вікна бібліотеки фактично впираються в глуху стіну, і денне світло майже не потрапляє всередину. Верхнє світло не вмикається «у зв´язку з недофінансуванням видатків бібліотеки на оплату енергоносіїв».
На книзі теж відбитки часу.
1. Типографський: «Видання Т-ва «Час» у Київі» «Друкарня Т-ва «Час» у Київі».
2. Бліді штампи архіву, де років сімдесят книга переховувалась від широкої читацької аудиторії.
3. Більш яскравий штамп бібліотеки, де я її читаю. Назва бібліотеки на штампі ще радянська, хоча книга потрапила сюди вже за часів незалежності.
В колі світла п´ять литературно-критичних мініатюр, п´ятеро героїв — діячів українського відродження. Самотній геній Шевченко, Франко — поет національної честі, творець селянської драми Карпенко-Карий, віртуоз слова Коцюбинський, останній шестидесятник філолог Кость Михальчук.
Очі втомлюються від читання і яскравого світла. Підіймаю голову і дивлюсь в глибину напівтемряви. Тут, за межею світлого кола, думки перескакують з героїв книги на її автора.
Спливає в пам´яті фраза з його листа товаришу: «І все ж — нікого я так не «люблю», як Коцюбинського. Останніми своїми творами він так зріс, вирівнявся і так якось хороше виявив свою художню індивідуальність, що смерть його дуже болюче озвалась в душі і жаль по страченій надії відчувається гостро». І про улюбленого поета — Франка, чиї «Перехресні стежки» перекладав в тюрмі на російську: «так він знає добре чоловіка, так уміє відчути рухи душі і вилити настрій в чудесних, чарівних формах».
В колі світла роздуми про драму Шевченківської творчої самотності переходять в дослідження взаємодії творця і суспільства, формулювання завдань критики...
За колом — холодний Петербург за рік до написання цієї статті. Урочистий вечір з нагоди 50-х роковин смерті Кобзаря за участі найкращих артистичних сил північної столиці і трьох промовців. Закінчується виступ видатного російського ученого, знаменитого професора і... як згадує один з присутніх, «було трохи моторошно, коли на естраді величезної залі появився молодий, невідомий для ширшої публіки оратор, що мав говорити мовою, яка в більшості органів російської преси трактувалася, як «мова галицька», «мова Грушевського» і т. ін. Але оратор почав без рукопису так певно, що та певність передалася й слухачам; хороша, плавка, літературна мова викликала приємне враження і в тих скептичних «малоросів», що, прикриваючи цим свою недбалість, признавали лише одну «мову Шевченка»... Це був перший такий виступ майбутнього видатного промовця»*.
Коли він закінчив, серед схвального гудіння аудиторії пролунав голос попереднього оратора, видатного і знаменитого: «Із етого молодого чєловєка будєт толк».
Повертаюсь у коло світла. «Історії життя Шевченка ще не написано вповні, і не освітлено, не досліджено досконало, не дивлячись на багатий матеріал, зібраний Ол. Кониським в біографії поета та иншими. Але той, хто колись задовольнить цю важку але й назрілу потребу українського громадянства, цей майбутній біограф Шевченка, зупиняючись на драматичних моментах в житті поета, освітлить і з любов´ю викриє одне із найбільш болючих і довших переживаннів його. І, думається, дослідження цієї сторони в житті Шевченка ще глибше пояснить нам зміст пережитої ним драми і прибавить до неї щось нове, що ще більше зміцнить почуття нашої любови до ґеніяльного співця України, котрого давно вже не стало, але який довго ще жити буде серед нас і серед тих поколіннів, що прийдуть на зміну нам».
Відпочиваю у темряві. І вона знов навіює думки про автора.
Доля відміряла йому на один день більше ніж Кобзареві. Шевченко залишив цей світ на наступний після свого сорокасемиріччя день. Він же проживе після позначки 47 трохи більше ніж дві доби і, затримавшись біля книжкової розкладки, зустріне відлічені йому п´ять куль.
Очі, прагнучи відпочинку, відправляють погляд в безмежність. Думка рветься за межі, нав´язані стінами... А там, за ними... Там, за підсліпуватими вікнами, починається весна. Я не бачу її звідси. Я її відчуваю.
І в колі світла теж відчуваю весну. Іншу весну. Весну 1918-го. Де ця зблякла книжка, що лежить переді мною, пахне свіжою типографською фарбою. А в конторі видавництва, де вона народилась, її автор обговорює зі старим товаришем видавничі... чи, може, вже земські справи.
Бачу, як він застигає в начебто незручній позі, але, перетворюючись на слух, не ворухнеться, поки співрозмовник не закінчить своєї оповіді. І лише, почавши відповідати, рвучко підведеться і мірятиме кімнату широкими кроками. І допалюючи одну цигарку, запалить наступну від власного недопалка. Його сірі очі засвітяться блакитним вогником. І як кілька хвилин тому був суцільним слухом, він стане суцільним голосом, цим неповторним незабутнім голосом, який вселяє віру, дарує сили і надію...
А за колом світла — війна, що забута на хвильку, але не закінчена. І та кров, що вже пролилась... І та, яку ще буде пролито... «чужа і рідна». І його власна, що «забруднить» бруківку всесвітнього міста, а його вбивця заплатить 1 франк штрафу за це «забруднення»...
Думка повертається від складного до простого. Око узагальнює деталі...
Просто у темній залі в колі світла лежить книжка...
А це — просто авторська передмова до неї.
Переднє слово
В дні великої творчости національного ґенія українського, в дні «проби і міри» наших сил національних, коли давні змагання народу нашого втілюються в форми державного будівництва, виринають із пам´яти образи дорогих діячів нашого відродження. Вони вірили в світлу майбутність нашого краю і за лихих часів свого життя працювали для цього майбутнього. Знавці і майстрі рідного слова — вони знали велику живучу силу його, знали тайну животворного впливу його в справі національного відродження. Вони створили нетлінні цінности нашої культури і залишили по собі незгладимий слід і подяку в пам´яти молодших поколінь. Їх імена — незабутні, незабутні і їх прекрасні слова, — глибокі змістом, хороші формою, чарівні внутрішньою музичністю, зворушуючі тими перлинами-образами, в які вони прибирали свої думи, запозичаючи сі образи з скарбниць народньої творчости або створюючи їх власною художньою інтуіцією. Прекрасні і повні глубокого змісту слова наших письменників створили діла загально-державного значіння і сили.
В дні «проби і міри» державного діла українського, автору хотілось воскресити в пам´яти громадянства образи незабутніх діячів нашого письменства. Вони жили і творили в гірші часи як ми. Будемо вчитися у них глибокій вірі і певности в невмирущу і творчу силу нашого народу: тоді ми переборемо всі труднощі, перепони, всі «проби і міри» нашого національно-державного будівництва.
Написані в зв´язку з смертю незабутніх мініатюри-характеристики були в свій час уміщені здебільшого в російській мові на сторінках «Украинской Жизни» і почасти «України». Автор вважав не зайвим зібрати їх до купи і подати окремим збірником для читання в українській мові, викинувши з них лише де які уступи, що мали своє значіння під час писання — тепер-же стали вже зайвими.
(Петлюра С. Незабутні (Літературно-критичні мініатюри). — К., 1918. — С. 3 — 4)
(Курсив у «Передньому слові» та правопис у всіх цитатах збережено згідно з оригіналами)
*Лотоцький О. Листки з пам´яти // "Тризуб". — Париж, 1926 р. — ч. 45
(За Іванис В. Симон Петлюра — Президент України. — Торонто, 1952. — С. 31)
Око проходить простір від простого до складного, від загального до деталей і знову від деталей до загального. Так само думка обживає час. Площини набувають об´єму. Миті розгортаються у вічність. Утворюються нові несподіванні зв´язки між речами і подіями — народжуються нові світи.
У темній читальній залі бібліотеки в колі світла від настольної лампи лежить книга.
Темна читальна зала, острівець світла від настольної лампи — ознаки часу.
В залі темно тому, що через два метри від вікон здіймається черговий пам´ятник ненажерливості жлобуватої столичної «еліти» — офіс- чи бізнес-центр. Вікна бібліотеки фактично впираються в глуху стіну, і денне світло майже не потрапляє всередину. Верхнє світло не вмикається «у зв´язку з недофінансуванням видатків бібліотеки на оплату енергоносіїв».
На книзі теж відбитки часу.
1. Типографський: «Видання Т-ва «Час» у Київі» «Друкарня Т-ва «Час» у Київі».
2. Бліді штампи архіву, де років сімдесят книга переховувалась від широкої читацької аудиторії.
3. Більш яскравий штамп бібліотеки, де я її читаю. Назва бібліотеки на штампі ще радянська, хоча книга потрапила сюди вже за часів незалежності.
В колі світла п´ять литературно-критичних мініатюр, п´ятеро героїв — діячів українського відродження. Самотній геній Шевченко, Франко — поет національної честі, творець селянської драми Карпенко-Карий, віртуоз слова Коцюбинський, останній шестидесятник філолог Кость Михальчук.
Очі втомлюються від читання і яскравого світла. Підіймаю голову і дивлюсь в глибину напівтемряви. Тут, за межею світлого кола, думки перескакують з героїв книги на її автора.
Спливає в пам´яті фраза з його листа товаришу: «І все ж — нікого я так не «люблю», як Коцюбинського. Останніми своїми творами він так зріс, вирівнявся і так якось хороше виявив свою художню індивідуальність, що смерть його дуже болюче озвалась в душі і жаль по страченій надії відчувається гостро». І про улюбленого поета — Франка, чиї «Перехресні стежки» перекладав в тюрмі на російську: «так він знає добре чоловіка, так уміє відчути рухи душі і вилити настрій в чудесних, чарівних формах».
В колі світла роздуми про драму Шевченківської творчої самотності переходять в дослідження взаємодії творця і суспільства, формулювання завдань критики...
За колом — холодний Петербург за рік до написання цієї статті. Урочистий вечір з нагоди 50-х роковин смерті Кобзаря за участі найкращих артистичних сил північної столиці і трьох промовців. Закінчується виступ видатного російського ученого, знаменитого професора і... як згадує один з присутніх, «було трохи моторошно, коли на естраді величезної залі появився молодий, невідомий для ширшої публіки оратор, що мав говорити мовою, яка в більшості органів російської преси трактувалася, як «мова галицька», «мова Грушевського» і т. ін. Але оратор почав без рукопису так певно, що та певність передалася й слухачам; хороша, плавка, літературна мова викликала приємне враження і в тих скептичних «малоросів», що, прикриваючи цим свою недбалість, признавали лише одну «мову Шевченка»... Це був перший такий виступ майбутнього видатного промовця»*.
Коли він закінчив, серед схвального гудіння аудиторії пролунав голос попереднього оратора, видатного і знаменитого: «Із етого молодого чєловєка будєт толк».
Повертаюсь у коло світла. «Історії життя Шевченка ще не написано вповні, і не освітлено, не досліджено досконало, не дивлячись на багатий матеріал, зібраний Ол. Кониським в біографії поета та иншими. Але той, хто колись задовольнить цю важку але й назрілу потребу українського громадянства, цей майбутній біограф Шевченка, зупиняючись на драматичних моментах в житті поета, освітлить і з любов´ю викриє одне із найбільш болючих і довших переживаннів його. І, думається, дослідження цієї сторони в житті Шевченка ще глибше пояснить нам зміст пережитої ним драми і прибавить до неї щось нове, що ще більше зміцнить почуття нашої любови до ґеніяльного співця України, котрого давно вже не стало, але який довго ще жити буде серед нас і серед тих поколіннів, що прийдуть на зміну нам».
Відпочиваю у темряві. І вона знов навіює думки про автора.
Доля відміряла йому на один день більше ніж Кобзареві. Шевченко залишив цей світ на наступний після свого сорокасемиріччя день. Він же проживе після позначки 47 трохи більше ніж дві доби і, затримавшись біля книжкової розкладки, зустріне відлічені йому п´ять куль.
Очі, прагнучи відпочинку, відправляють погляд в безмежність. Думка рветься за межі, нав´язані стінами... А там, за ними... Там, за підсліпуватими вікнами, починається весна. Я не бачу її звідси. Я її відчуваю.
І в колі світла теж відчуваю весну. Іншу весну. Весну 1918-го. Де ця зблякла книжка, що лежить переді мною, пахне свіжою типографською фарбою. А в конторі видавництва, де вона народилась, її автор обговорює зі старим товаришем видавничі... чи, може, вже земські справи.
Бачу, як він застигає в начебто незручній позі, але, перетворюючись на слух, не ворухнеться, поки співрозмовник не закінчить своєї оповіді. І лише, почавши відповідати, рвучко підведеться і мірятиме кімнату широкими кроками. І допалюючи одну цигарку, запалить наступну від власного недопалка. Його сірі очі засвітяться блакитним вогником. І як кілька хвилин тому був суцільним слухом, він стане суцільним голосом, цим неповторним незабутнім голосом, який вселяє віру, дарує сили і надію...
А за колом світла — війна, що забута на хвильку, але не закінчена. І та кров, що вже пролилась... І та, яку ще буде пролито... «чужа і рідна». І його власна, що «забруднить» бруківку всесвітнього міста, а його вбивця заплатить 1 франк штрафу за це «забруднення»...
Думка повертається від складного до простого. Око узагальнює деталі...
Просто у темній залі в колі світла лежить книжка...
А це — просто авторська передмова до неї.
Переднє слово
В дні великої творчости національного ґенія українського, в дні «проби і міри» наших сил національних, коли давні змагання народу нашого втілюються в форми державного будівництва, виринають із пам´яти образи дорогих діячів нашого відродження. Вони вірили в світлу майбутність нашого краю і за лихих часів свого життя працювали для цього майбутнього. Знавці і майстрі рідного слова — вони знали велику живучу силу його, знали тайну животворного впливу його в справі національного відродження. Вони створили нетлінні цінности нашої культури і залишили по собі незгладимий слід і подяку в пам´яти молодших поколінь. Їх імена — незабутні, незабутні і їх прекрасні слова, — глибокі змістом, хороші формою, чарівні внутрішньою музичністю, зворушуючі тими перлинами-образами, в які вони прибирали свої думи, запозичаючи сі образи з скарбниць народньої творчости або створюючи їх власною художньою інтуіцією. Прекрасні і повні глубокого змісту слова наших письменників створили діла загально-державного значіння і сили.
В дні «проби і міри» державного діла українського, автору хотілось воскресити в пам´яти громадянства образи незабутніх діячів нашого письменства. Вони жили і творили в гірші часи як ми. Будемо вчитися у них глибокій вірі і певности в невмирущу і творчу силу нашого народу: тоді ми переборемо всі труднощі, перепони, всі «проби і міри» нашого національно-державного будівництва.
Написані в зв´язку з смертю незабутніх мініатюри-характеристики були в свій час уміщені здебільшого в російській мові на сторінках «Украинской Жизни» і почасти «України». Автор вважав не зайвим зібрати їх до купи і подати окремим збірником для читання в українській мові, викинувши з них лише де які уступи, що мали своє значіння під час писання — тепер-же стали вже зайвими.
(Петлюра С. Незабутні (Літературно-критичні мініатюри). — К., 1918. — С. 3 — 4)
(Курсив у «Передньому слові» та правопис у всіх цитатах збережено згідно з оригіналами)
*Лотоцький О. Листки з пам´яти // "Тризуб". — Париж, 1926 р. — ч. 45
(За Іванис В. Симон Петлюра — Президент України. — Торонто, 1952. — С. 31)
Tags:
![[identity profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/openid.png){kind=small}
(no subject)
2/3/09 17:41 (UTC)Заздрю Вам,що маєте можливість читати це.
(no subject)
2/3/09 18:04 (UTC)В його слові стільки любові і світла! Взагалі для мене Петлюра в першу чергу - це любов і творчість, а вже потім патріотизм, героїзм і т. д.
Ну а щодо можливостей читати: я роблю і робитиму все, що в моїх силах, щоб такі можливості були у якнайширшої аудиторії. Попри всі дурнуваті (ще совкові перепони і заборони).
(no subject)
3/3/09 16:31 (UTC)(no subject)
3/3/09 17:44 (UTC)А от щодо Дегтярьова, то ви даремно про нього так. Схоже, це - дійсно виняток з правила.
Отут http://posmixator.livejournal.com/351712.html?thread=2690016#t2690016
цікаві коменти з цього питання.
(no subject)
4/3/09 07:50 (UTC)(no subject)
3/3/09 17:50 (UTC)(no subject)
3/3/09 18:19 (UTC)(no subject)
3/3/09 17:52 (UTC)(no subject)
3/3/09 17:54 (UTC)(no subject)
3/3/09 18:48 (UTC)Втім, основний мотив був такий.
З п'яти статей у 1 і 2 томі є чотири (крім Михальчука, про нього стаття не з "Незабутніх", а з "Голоса минувшего")
Але тільки "Карпенко-Карий" - оригінал, тому що первісно був написаний для "України". Шевченко, Коцюбинський, Франко і Михальчук - для "Украинской Жизни", тобто російською. 1 і 2 том, як вам напевно відомо, упорядковувались і видавались в діаспорі. І, очевидно, упорядники не мали "Незабутніх", тому що всі статті ідуть в перекладах з російської Н. Лівицької-Холодної (Коцюбинський), І. Борисової (Франко), Г. Щепко (Шевченко). Тобто, виходить, що у зібранні творів Петлюри нема ні російських творів Петлюри, ні авторських перекладів на українську.
От це неподобство я й намагаюсь виправити:)
Це ж про Петлюру? Н.Лівицька-Холодна
4/3/09 00:53 (UTC)Що лягли під чужий Монпарнас,
Розцвітають над ними тюльпани
І проходить над ними час.
Недаремно я чуда ждала,
Недаремно так вітер ридав:
Україною Франція стала
І Софією Нотр-Дам.
І тюльпани були не тюльпани,
Тільки кров, що лягла над Збручем.
Ой, устанеш ще ти, Отамане,
І пройдеш над степами з мечем.
Сорока міліонами грудей
Знов зітхне Україна твоя
І зідтханням тим, знаю, буде
Єдине
Твоє
Ім"я.*
Re: Це ж про Петлюру? Н.Лівицька-Холодна
4/3/09 16:59 (UTC)А ви часом не знаєте дати написання?
Справа в тому, що Леся Петлюра писала Олександрі Сірополко в липні 1932 року:
«Натуся ж поставила вже на собі хреста... Вона знає лише дві струни: еротичну і патріотичну, — ця остання дуже примітивна, як на мій смак, та й досить рідко озивається. Отже, мелодії обмежені. Прочитавши вірша "Поворот" Ол.Теліги, я була зраділа: стисла, продумана й відчута річ. Та всі інші поеми її мене розчарували: танці, кохання, це теми, що не вимагають забагато думок... Вони вказують хіба про досить обмежені інтереси поетки. Аби вона не загрузла так, як Натуся, а то цілком досадно за жінок. Одні живуть і творять самим інтелектом, — напр., Л.Українка, а решта «серцем». Чогось гармонійного ще не було».
Думаю, що цього вірша ще тоді не було. Бо інакше Леся - мордоворот і свинтус:) (користуючись її власним лексиконом)
Re: Це ж про Петлюру? Н.Лівицька-Холодна
4/3/09 21:41 (UTC)Важко сказати коли саме вірш написаний.
Бо в 1934 збірочка - еротика і любов. А збірка 1937 - туга за Україною. Можливо таке компонування - за темами, а не за датами написання задум поетки?
Струн, справді, дві. Але вони, імхо, не такі вже примітивні:), мабуть, у Лесі була схильність до сарказму і деяка ядучість:).