Одного вечора в «Празі»

[olena_nekora]

Щось так непереборно тягне мене сюди... в це місце... до цього будинку. Може усвідомлення того, що тут він востаннє був по-справжньому щасливим.
Ні! Не те. Ні... Не так... Непідвладні слова...
Тут він ще не перейшов з людського виміру в надлюдський...
Тут його самозреченість ще не дійшла до того скрайнього рівня розчиненості, де губиться «я», перетворюючись на «ми». Хоча все, чим він жив до сих пір — кожен крок, кожен рух, кожен вибір — все закономірно і невблаганно підштовхувало його до цієї фатальної межі.

     

колишній готель «Прага», вул. Володимирська, 36

***
Згадуючи в четверті роковини його смерті цей будинок і проведений в ньому час, одна з найдорожчих для нього жінок напише іншій:
«Позавчора увечері, згасивши вже світло, я довго перебирала в голові різні сцени з нашого життя з Татком, починаючи з 1917 р.
...Ось одна згадка, сама ясна і сама щаслива, яка для мене являє щось коштовне і єдине, але гадаю, що той мент не міг запасти в голову ні Таткові, ні тобі.
Це було одного вечора в «Празі». ...Ви мене клали спати, але мені було цілком не до сну: в той мент в мене раптово з´явилась свідомість моєї любови до вас обох, і такої великої та крилатої, що майже дух спирався! Не дивлячися на ваші повні доброти і ніжности лиця, і хоч ви, певно, і не могли тоді не відчути нашого родинного щастя, ви не могли теж знати, що діялось зі мною. Я, звичайно, не знала, як дать вам зрозуміти мій стан, — я мала лише одну ясну думку: «Коли так любити, нащо розлучатися?!»
Ви сиділи скраю ліжка і я вас затримувала, обнявши обох за шию. ...Для мене це був мент найбільшого реального щастя, якого мені лиш довелося зазнати»*.

***
Сюди предвісником чи спокусником приходив до нього, схожий на Паганіні, колишній товариш по партії і майбутній натхненник «залізних галичан»**, з пропозицією зробити те, що він зробить пізніше, коли прийняте рішення вже буде не так власним вибором, як усвідомленням його відсутності, неможливості ухилитись від виконання обов´язку.
Але по відвідинах «Праги», навесні 1918-го, пристрастний син Таврійського степу у своєму щоденнику запише: (той, кого він вподальшому назове «найбільш миродатною особою») «досить сухо поставився до моїх плянів».
І 9 січня 1919-го у останьому записі перед від´їздом з Києва, повертаючись до цієї розмови, знов: «Думав, що він міг би очолити рух проти соціялістичної дурійки. Не вдалося. Тепер — не вдалося теж».

***
Час мешкання тут — час останньої спроби від «празникової одежі» політичних пристрастей і виру міжпартійного протистояння «перейти до звичайної ролі рядового учасника боротьби», ставши поруч з тими, «хто чорною роботою державною уміє творити певні реальні цінності». Але ми обираємо лише свій шлях, свою долю, далі доля керує нами, далі шлях веде нас.
27 липня 1918 р. він залишить цю тимчасову домівку і вже не повернеться... Останній арешт... Останнє ув´язнення... Тепер від «своїх».
«Сидючи у військовій тюрмі з ласки українського уряду та під охороною німецьких вояк і проводячи в вимушеній бездіяльности дні та ночі, довгі, нудні і безкраї...» він дійде переконання, що вестиме його крізь темряву і безнадію, втримає від відчаю і розчарування, не дасть зупинитися: «Величаві, одвічні ідеї не гублять своєї внутрішньої привабливости, своєї сили чарівної од того, що часом їм не щастить зреалізуватись, що передчасно намагаються втілити їх в реальні форми. Така ідея «знову оживає і сміється знову».
А далі — невблаганний потік, вир історії, крапля за краплею видушуватиме його з особистого «я» у його колективну подобу...

***
Саме тут відчуваєш відносність і часу, і простору... Якщо йти по прямій, майже за два квартали — Софія, а ще далі на тій же осі Михайлівський монастир. Наче віхи часу...
Перед тим затишшям, коли оселився у «Празі» — бої, відступ... перемога-повернення... квіти... квіти... і молебень в Михайлівському.
Після — знову бої... і Софія... майдан перед нею, де стоятиме під рясним снігом біля Богдана... А повз нього війська і війська... А по всій Володимирській та Безаківській аж до вокзалу юрми народу...
Вдивляючись вглиб років, проникаючи в той грудневий день, відчуваю шкірою... кожною клітиною відчуваю, як горять за його спиною, ним же самим підпалені мости.
Точка неповернення. Все, що станеться далі, вже не може не статися...
Коли він у шалений шторм під шквальним вогнем противника стане за кермо недобудованного корабля з пробитим сподом, хтось напише: «пік слави», чи «зоряний час»... Завжди здригаюсь від цього недоречного пафосу як від блюзнірства.

«Для мене, як для реального політика, який базує свою діяльність на підрахункові дійсних сил, як своїх, так і ворожих, було ясно вже в кінці 1918 року, що ми свою справу на деякий час програли».

Він знав, що іде на заклання... бере на себе те, що не винести одній людині... з´єднуючи собою цю різновекторну розбурхану стихію, зводячи на собі силові лінії правого і лівого екстремізму...

«Я прийшов до керуючої ролі в проводі української політики пізно, тоді, коли не можна було направити пороблених іншими блудів і недоглядів...»
«...коли «кожен молодець на свій образець» думав, і коли я мав до діла з масою, що не знала чого вона хоче, за що боротись буде. Мені здається іноді, що, воюючи за самостійну Україну на Україні, часом при «невтралітеті» самого українського народу, ми, як ті біблійські жиди, лише в цих войовничих митарствах врешті пізнали самих себе, пізнали, чого ми хочемо і за що боремось. Політика москалів на Україні, з їх «чрезвичайками», «продналогами», допомогла нашому народу до певної міри себе самоопреділити».

***
Біля цього будинку наче незримий кордон. Кордон часу і долі.
Десь тут — за цими стінами, ще існує крихкий ілюзорний світ для трьох — «Коли так любити, нащо розлучатися?!» Десь тут ще можливо роздивитися його риси...
Там — біля Софії, він розчиняється в майорінні знамен. Його втягує, всмоктує в себе людське море, забираючи, привласнючи собі його життя, приміряючи на себе його ім´я. Ім´я, від якого він навчиться відділяти себе, розуміючи чим воно стало для них... і за дев´ять днів до смерті напише:
«...«Петлюру», коли ходить не про особу, не так легко знищити, як думають росіяни, і спинити природній розвиток національної свідомости провокаційними заходами федерації ледве чи пощастить росіянам».

***
Я стою, прихилившись спиною до цієї зеленувато-сірої обідраної стіни... намагаючись, затриматись на гребені часу... і серце стискається від щемного передчуття, що настане мить, яка змусить відійти від неї, не озираючись, і зробити крок... в напрямку Софії...
«...кождий член нації — це вартовий, що пильно й совісно повнить свій обов´язок на високому посту Честі народу. Невідомо, на долю котрого з них випаде потреба самопожертви для охорони цієї Честі. Але кождий мусить бути до цього готовим».
Дай нам, Боже, сил і мужності дійти.

————————————————
*З листа Лесі Петлюри до матері, Ольги Опанасівни Петлюри, від 26.05.1930 р.

**Дмитро Донцов
Порівняння його з Паганіні не є моя оригінальність, швидше, підтримка:) Надії Суровцевої: «Пам´ятаю тільки, як з ним познайомилася, і як мене вразила його оригінальна постать. До того часу я ніколи не бачила його фото. Це була дуже висока і дуже худа людина, з негарним смаглявим обличчям і густим, чорним, відкинутим назад волоссям. Обличчя вражало своєю нервовістю, а чорні, живі, колючі очі доповнювали враження. Руки в нього були дуже довгі, як у скрипаля. Отакий собі Паганінні». (Суровцева Н. Спогади. — К., 1996. — С. 146)
Щоденником Донцова я назвала книгу «Рік 1918, Київ». Сам Донцов у Вступі до неї визначив так: «Ця книга — не спогади. Це — щокількаденні записки, роблені похапцем, часто вночі, в 1918 році в Києві, про зустрічі, епізоди, події та акції політичного характеру — чисто припадково збережені до цього часу (замітки неполітичного характеру знищено)».

18 липня
«...Тепер в тім Земстві велику ролю грав С. Петлюра і «ес.-ефи». З Петлюрою я пізнався і 1906 і 1907 рр. у Києві. Належав він до української соціял-демократії, робив на мене вражіння людини з поміркованими поглядами, подекуди естета. Дуже любив поезію Франка і зачитувався нею. Навіть видав був розвідку про нього. Кілька літ перед війною я — з Австрії — співробітничав в його «Українській Жизні» (Москва) і багато з ним листувався. Повернувши до Києва і розглянувшись в положенні, витворенім політикою Центральної Ради, я в квітні відвідав його у «Празі», де він тоді мешкав. Пропонував йому стати на чолі здорових опозиційних українських елементів проти соціялістичного ладу чи краще безладу. Петлюра досить сухо поставився до моїх плянів» (Донцов Д. Рік 1918, Київ. — К., 2002. — С. 71)

9 січня (1919 р.)
«...З нашого проекту з Коновальцем нічого не виходить. Згодом будуть змушені самі прийти до того. Коли я приїхав в березні до Києва, лянсував ідею «твердої руки» в пресі. Потім, ще перед переворотом 29 квітня, говорив на цю тему у «Празі» з Петлюрою, який тоді не грав офіційної ролі, але як Голова Земств, мав велику популярність і вплив. Думав, що він міг би очолити рух проти соціялістичної дурійки. Не вдалося. Тепер — не вдалося теж». ( Там само — С. 127)


написано для спільноти nash_kyiv«Київ по-українськи»

Ще про чеську «Прагу» і український часопростір Києва можна прочитати тут