Пам´ятник Великому Жовтню

[olena_nekora]

Років п´ятнадцать назад мені снився цей будинок.
З-під нього сочилася кров і стікала по схилам, по цим сходам — на Інститутську, по великим — на Хрещатик. Не пам´ятаю, чи було мені страшно. Але довго ще після цього сну, проходячи повз будівлю, чи, глянувши на неї з Майдану або з Хрещатика, я відчувала присутність смерті, її зловісну, чаруючу ауру.
Цікаво, чи у багатьох киян, не кажу вже про гостей столиці, колишній Інститут шляхетних дівчат, а точніше, колишній Жовтневий палац, викликає подібні асоціації? Скільки лишилося тих, чиї родичі восени сорок першого шукали тут поміж, виявленими німцями у підвалах, напіврозкладеними трупами своїх рідних і близьких, арештованих перед війною?
В підлітковому віці я дуже любила читати «Энциклопедический справочник «Киев», виданий у 1985 р. Так ось в цьому довіднику в статті «Октябрьский дворец культуры» після інформації, що знаходиться цей палац у колишньому Інституті шляхетних дівчат, побудованому у 1838-42 рр., і коротенької дореволюційної історії будинку стоїть фраза: «В 20—30-х гг. 20 в. здесь размещались различные гос. учреждения». І тільки на початку 90-х я довідалась, що називалися ці «гос. учреждения» — ЧК, ГПУ, НКВД.
Важко уявити кращий пам´ятник епосі: Інститут шляхетних дівчат — катівня — Палац культури, названий Жовтневим.
А сьогодні тут можна подивитись кіно (наприклад, останню серію бондіани), відвідати концерт чи виставу.

Яка ще столиця в світі може похвалитися таким об´єктом в самому своєму центрі?

У виданій в 1996 році Товариством «Меморіал Київщини» та Київським товариством політв´язнів та жертв репресій книзі «Биківня: злочин без каяття» зібрані свідчення вцілілих жертв, свідків, родичів закатованих.

«Павликовський Мирослав Владиславович, 1933 року народження, мешкає в Києві. Батько його, професор Павликовський Владислав заарештований у 1937 році. Утримувався у Жовтневому палаці. Туди ходила його мати, але нічого не могла дізнатися. Там батька було розстріляно як польського шпигуна (про це стало відомо синові після реабілітації батька). Коли німецькі окупанти захопили Київ, розчищаючи двір палацу, зібрали й розвішали між деревами на мотузках одяг розстріляних. Ходив туди і Мирослав з матір'ю. Трупа батькового не знайшли. Бачили, як інші сім'ї знаходили рештки одягу своїх рідних.
Собкевич Микола Петрович, 1924 року народження, живе в Києві. У 1957—1958 рр. працював начальником дільниці на відбудові Жовтневого палацу, зруйнованого під час війни. У підвалі палацу знаходили купи обгорілих людських кісток, які будівельники виносили ношами, а потім вивозили згідно з вказівкою на звалище. Робітники розбирали також ретельно закладені цеглою входи до сусідніх підвалів під Жовтневим палацом, де теж натрапляли на людські кістяки, на кістки. Тут було багато тісних камер із залізними дверима, що зачинялися герметично за допомогою гумових прокладок. Увечері в таку камеру заганяли в'язня, а на ранок витягали труп. Так пояснив будівельникам один з робітників, який до війни працював у Жовтневому палаці. (Ці свідчення задокументовані у фільмі режисера Р. Р. Єфименка «Биківня — Голгофа України». Зйомки велися на тлі Жовтневого палацу 05.09. 1990р.).
Костенко Анатоль Ілліч, 1908 року народження, письменник, живе в Києві. Розповів, що був репресований у 1937 році, утримували й допитували його у Жовтневому палаці. Відбував 10 років ув'язнення на Колимі, а потім ще додатково заслання на Далекому Сході. У 1955-му реабілітований і повернувся до творчої праці.
Мороз-Стрілець Тамара — дружина письменника Григорія Косинки. Свідчить, що її чоловіка було заарештовано і розстріляно у Жовтневому палаці в 1934 році.
Козюра Микола Леонтійович, 1904 року народження. В 1937 році працював електриком у підвалах Жовтневого палацу і бачив приміщення, де розстрілювали людей. Там були сліди крові й їдкий запах Все життя він боявся, що його ось-ось заарештують як небезпечного для катів свідка. На схилі життя у 1990 році дав свої свідчення.
Момолан Георгій, у 1966 році працював у Жовтневому палаці інструктором відділу науково-технічної пропаганди. Завгоспом у цьому палаці з 1958 року працював майор у відставці Реснянський Яким Кузьмович. Одного разу, розповів Г. Момолан, проходячи з завгоспом напівтемним коридором, почув від нього: «...в цій кімнаті розстріляли видатних діячів України, в тому числі...» Сказано було це тихо, і оповідач озирався, боячись свідків, - добряче далися взнаки попередження. Реснянський назвав тоді декілька прізвищ людей з високого державного і партійного керівництва, яких було розстріляно в цій кімнаті. Момолан уважно оглядав незвичне приміщення без вікон, до якого вели круті сходи. Мабуть, жертва йшла першою, а за нею... лунав безжальний постріл, і жертва, стікаючи кров'ю, звалювалася зі сходів на бетонну підлогу.
Моісеєнко, 85 років. 22 червня 1991 року виступав на Конгресі репресованих українців у м. Києві в Будинку кіно. У своєму виступі з трибуни Конгресу сказав, що був заарештований і утримувався у Жовтневому палаці ще у 1927 році. Він постійно чув крики катованих, а вночі, як їх розстрілювали, то вмикали двигуни, які ревли і заглушали крики в´язнів та постріли. Він був засуджений до розстрілу, що потім замінили десятирічним ув'язненням на Соловках, де натерпівся лиха, але залишився живий.
Лисенко Борис Олексійович, живе в м. Києві. Він знає шофера, який до війни возив трупи розстріляних із Жовтневого палацу у Биківнянський ліс.
Калоша Олександр Андрійович, 1924 року народження, на жаль, помер у грудні 1990 року. Розповів, що його двоюрідний брат до війни працював шофером і возив (під страхом арешту) трупи розстріляних із Жовтневого палацу в Биківнянський ліс за «зелений паркан». Після рейсу їхав на озеро в Дарниці і відмивав кузов вантажівки від крові. Рейси виконував уночі, а вдень відпочивав. Це свідчення може підтвердити племінник покійного — Калоша Анатолій Якович, 1951 року народження.
Довгань Борис Степанович, скульптор, живе в Києві. У 1967 році віз на таксі у виставочний павільйон біля Жовтневого палацу свою роботу. Шофер таксі, літня вже людина, на під´їзді до Жовтневого палацу розповів йому таке: до війни він теж працював на таксі проїжджаючи тут, змушений був загальмувати, бо від Жовтневого палацу від´їжджала вантажівка в супроводі міліцейської машини. Раптом подув сильний вітер і відхилив край брезенту, яким була прикрита вантажівка. Очам відкрився повний кузов трупів. Від жаху він зупинив таксі, злякавшись, що його заберуть як небезпечного свідка. Але його охорона не помітила, брезент знову впав на своє місце, закривши страшне видовище. Машина з трупами попрямувала вгору через Печерськ до Дніпра. Водій таксі швиденько втік від проклятого палацу.
Вечерський Василь Прокопович, художник. У 1952 році студентом працював на відбудові Жовтневого палацу. В той час там працюв дідок, який розповідав потай, що в підвалах палацу було повно набитих «ворогів народу», кістки яких вони вивозили на смітники. Він показув їм, молодим хлопцям, кімнату, де розстрілювали людей. Стіни були всуціль побиті кулями. Дідок бачив і таке: засуджених стріляли в потилицю, коли вони піднімалися у вантажівку — тоді не треба було вантажити трупи. Старий дуже просив нікому про це не розповідати. За даними, які має Василь Вечерський, у Жовтневому палаці був розстріляний також художник Микола Івасюк — автор картини «В´їзд Богдана Хмельницького в Київ». Йому говорили й про те, що там були розстріляні художники «бойчукісти» — Михайло Бойчук, Іван Падалка, Василь Седляр та інші. ,
Цирпіш Василь Іванович, 1907 року народження. Живе в Київській області. 10 травня 1990 року, виступаючи на мітингу-реквіємі на Биківнянських могилах, розповів, що він ще в 1927 році був заарештований і утримувався в казематах Жовтневого палацу. Там піддавався тортурам і був засуджений до розстрілу, що потім замінили десятирічною каторгою на Соловках. У Соловецьких таборах він випадково зустрів одного з охоронників, який раніше працював Жовтневому палаці. Охоронник йому, Цирпішу, сказав: «Я тебе впізнав і дивуюся, що ти лишився живим. Ті, хто потрапляє до Жовтневого палацу, звідти вже живими не виходять».
...Без відповідних архівних досліджень важко назвати кількість і катованих, і розстріляних у Жовтневому палаці. Але немає сумніву, що вона близька до числа тих, що в лісових могильниках під Биківнею.
Кияни старшого віку пам´ятають своїх рідних, сусідів, друзів, які зникли до війни у зловісних «чорних воронах», що під прикриттям ночі звозили свої жертви до Жовтневого палацу. Кількох хотілось би назвати: Макар Русанівський — декан філологічного факультету КДУ, Максим Нагорний — вчений секретар Інституту фольклору АН УРСР, молоді талановиті студенти та аспіранти, зокрема з педінституту: Ольга Клименко, Володя Чудновський, Дем´ян Буркот. Світлий шлях у науку бішовицька влада замінила на чорні підвали Жовтневого палацу, а далі... ями у Биківнянському лісі або Соловки.
Жовтневий палац був штабом червоних катів для всієї України. У цьому палаці поклали свої буйні голови її найбільш визначні діячі, відоміші сини і доньки. Сюди на допити і катування звозили найбільш небезпечних «ворогів народу» з усієї України. Така доля спіткала і вчителя з Хмельниччини, палкого українського патріота Лещенка. Покликана долею, його дочка, письменниця Мирослава Пилипівна Лещенко доклала чималих зусиль для становлення товариства «Меморіал», для висвітлення Биківнянської трагедії, для з´ясування долі свого батька. Але скільки потрібно докласти ще зусиль, вивчити усі обставини цих злочинів та назвати усіх поіменно — і катованих, і їхніх катів!?
Одним із етапів розкриття правди про Биківню була вимога громадськості про створення в приміщенні Жовтневого палацу Музею злочинів більшовизму в Україні. Просили невелике приміщення (хоч кімнату) в підвалі. Не дали! ...Щоб якось увічнити пам´ять про чорні роки більшовицького свавілля, патріоти привезли з Биківнянського лісу урну з землею з могил закатованих, закопали її під стінами Жовтневого палацу і накрили камінною плитою з написом. Через деякий час зникли і плита, і урна!!!
...Але активісти товариства «Меморіал» не вгамовувалися і продовжували боротися, аби не згинула правда про Жовтневий палац, 16 лютого 1992 року з Биківнянських могил було привезено тритонну брилу граніту кривавого кольору і знову поставлено під стіною палацу. Учинили й напис: «Жертвам тоталітарного режиму від товариства «Меморіал». На відкритті були присутні Народні депутати України, сотні громадян. Виступив представник уряду В. В. Дурдинець. Нарешті домоглися «узаконення» цієї акції Київською міською Радою. Стоїть уже кілька років у центрі Києва під стінами зловісного палацу важка камінна брила, кладуть до неї квіти... Люди чекають (і вимагають), коли ж влада незалежної України прийме рішення про влаштування в Жовтневому палаці Музею історії тоталітаризму в Україні або ж простіше Музею злочинів більшовизму. Віримо, час прийде і пам´ять закатованих постукає в серця тих, хто усвідомить трагедію, що назавжди забрала з України багато мільйонів громадян».

Ще раз звертаю увагу на дату видання книги — 1996 рік.

Після кам´яної брили з´явився цей хрест.
Більше, здається, нічого не змінилось. Хіба що більшість з авторів свідчень вже не зможе їх підтвердити, немала відстань — 12 років.
В 2005 році Президент у Биківні говорив про неприпустимість існування центру розваг на кістках, заявляв, що цей будинок має стати Музеєм. Але на сьогодні це все ще виглядає так

І як тут не погодитись, що ми — «унікальний народ»?!



написано для спільноти nash_kyiv«Київ по-українськи»

Comments

[olena-nekora.livejournal.com]

А що зараз в будинку на Гороховій? Невже теж кінотеатр або концертний зал?
Може я помиляюсь, але мені здається, що коли сучасники на кістках слухають Жванецького або дивляться "Квант милосердия" і ставляться до цього: "Ну и что? А где ж я еще посмотрю?", то вони якраз і підтримують ту ситуацію, що катування було і буде. Як любить говорити моя перукарка: "Історія просто змушена повторюватись, бо її ж ніхто не слухає".
Можливо, мене б Жовтневневий палац теж не турбував би, якби моя бабця не шукала серед тих трупів у 41-ому мого дідуся і, попри те, не вважала би до кінця життя , що радянська влада найкраща і найсправідливіша.
Тоталітарізм - не стільки якість держави, як рівень суспільної свідомості, ніяка "злочинна влада" з неба не падає. І чим більше людей буде усвідомлювати, що за наш колективний вибір ми несемо індивідуальну відповідальність, тим більше шансів на зміну ситуації. Як казав, один мудрий індус: "насильство є в світі тому, що воно є в вас".

[olena-nekora.livejournal.com]

Категорично не погоджуюсь, що ми можемо вибирати «тільки до якої колони пристати». Хоча б тому, що «вибір — річь постійна», а формування (чи трансформування) колони — річ діскретна. Власне, обираємо ми, які норми світоорганізації підтримувати, а які — трансформовувати (аж до знищення). Ці процеси, безумовно, стають наочними лише коли набирається критична маса індивідуальних виборів. Тому дуже важливо мати мужність робити свій вибір навіть, коли це виглядає безнадійним, коли відчуття, що ти один проти світу, тобто в незримому періоді (коли колони в принципі не існує), бо може виявитися, що якраз саме твого вибору і не вистачає для унаочнення трансформації (що може виявлятися і в створенні колони).
Що стосується соціальної, національної і інших правд, то всі процеси і індивідуальні, і суспільні лише різні форми одного процесу — одухотворення матерії. Себто, реалізації Людиною своєї потенціальної богоподібності.
Тому проблема вибора лежить не, умовно кажучи, в горизонтальній площині: свій — чужий, а в вертикальній: тварина — Творець. Тому правда завжди за синтезом і узгодженням, а не за руйнацією, протистоянням ради створення нового спільного, а не задля поборювання однією часткою іншої.

[olena-nekora.livejournal.com]

Бога, напевне, нема, нема, значить, і богоподібністі нема теж
Не буду з цим сперечатися. Як сказав мені колись один служитель Церкви: "Предметом для дискусії може бути тлумачення Писання, віра - не є предметом дискусії". (Правда він потім заборонив усім, на кого мав духовний вплив, зі мною спілкуватися в піст, щоб не понабиралися єресей:)
лівий відфрендьож не про вас. Ви ж мене, начебто, не відфренджували:) Чи це у моєму Profile якісь глюки?:)

[handehoch.livejournal.com]

По перше, коли більшість арештованих вбивають, то й ув´язнених не так багато, як могло б. По-друге, коли головна мета концтабору — знищити ув´язнених фізично, це знов-таки не додає чисельності в´язнів на тлі чисельності арештів. По-третє, на чому ґрунтується заява про рекорд теперішньої Росії, якщо місць ув´язнення там зараз кількісно менше, ніж за часів ГУЛАГу?
Ну й нарешті — не будь-який тоталітаризм спирається насамперед на катування: погодьтеся, тоталітарізм від Кім Чен Іра не збігається з тоталітарізмом від Самсунгу.

[handehoch.livejournal.com]

Я бачу саме якісну розбіжність: влада, ключовим елементом якої в цивільні часи є масові, методичні, розплановані репресії — і влада, що дозволяє собі репресії точкові та не вважає за першочергове завдання звести до розумної межі ступінь карності відповідного Кодексу, — то зовсім не одне й те саме. Підло ошукати чи зґвалтувати — якісно різні ситуації, хоча не вітаємо обидві.

Тепер, подякувавши за посилання, викажу декілька сумнівів. По-перше, не вважав би за доречне посилатися на джерела, що для визначення кількості населення користуються офіційним підсумком перепису 1937-го, «намальованим» за вказівкою тов. Сталіна. Чи, наприклад, вважають за доведене, що «смертность в лагерях была относительно невелика», ігноруючи купу джерел протилежного змісту — та хоча б книг Шаламова. Хоча це й не дивує: дані Пихалова, до яких апелює ваше джерело, є частиною ресурсу «За Сталіна» та зводяться... до посилання на чужу книгу. Походять же вони від неназваних довідок — і характерна недовіра до статистики від катів відверто дратує дописувача: «тех, кто привык принимать опусы Солженицына и ему подобных за Священное писание, зачастую не убеждают даже прямые ссылки на архивные документы». І він правий — не дуже переконують. Бо власне лише інколи є саме прямими, до того ж ці документи аж ніяк не означено — тому для читача залишається таємницею, мають вони довідкове, інформаційне чи пропагандистське призначення, чи повні вони, чи точні, чи варті довіри, а може є чернетками, може, містять навмисні перебільшення або зменшення?.. Хтозна! Тож відповідальний дослідник авторитетною працею допис тов. Пихалова не назве.

По-друге, навіть за даними, що схвалені сталіністами (з названих ресурсів), кількість засуджених у передвоєнні роки коливалась від року до року в проміжку від чверті мільйона до до 800 тис., з яких до 350 тис на рік було розстріляно. Тоді як за офіційними даними сучасної Росії (йдучи за вашим лінком) там засуджено коло 726 тис, серед яких не страчено нікого — і це на фоні збільшення загальної кількості населення (у 2000-х порівняно з 1930-ми) десь в 1,5 рази.

Тобто не сказати, що тепер безсумнівно засуджених більше, але визнані репресотвірною владою цифри є співставними.

Проте, нагадаю, маємо: сумніви щодо наведених тут даних сталінських часів та протиріччя між формальною кількостю в´язнів та ситуацією, коли деякі пенітенціарні заклади закрито, а нових не побудовано. Додам якісні розбіжності, з яких я почав... Ні, не маю підстав змінити погляд.

PS
A ЧонДуХван — то давно не актуальний стан справ, ми ж не будемо закидати теперішнім татарам за Батия.

[handehoch.livejournal.com]

UPD: Порівнюючи цифри, не забутися б ще про різницю між гарантованим знищенням фізичним (розстріл) та спробою знищення морального (ув´язнення)

[handehoch.livejournal.com]

Перш за все хочу запевнити, що не маю жодних підстав ображатися на вас; сподіваюсь, що й ви на мене — так само.

Щодо предмету розмови — можливо, ми різним чином тлумачимо тоталітаризм. Бо в тому, що тоталітаризм є однією з базових складових кожного з домінуючих на сьогодні суспільних устроїв, я цілком з вами згоден відпочатку.
Але побачивши, що від згадки тоталітаризму ви одразу переходите до статистики замордованих, я зробив припущення, що властивості, прикладом, тоталітаризму сталінського типу ви поширюєте взагалі на кожен прояв тоталітаризму (після вашого останнього коменту додам: як реальний чи потенційно можливий будь-якого моменту моменту стан справ). Саме з такою екстраполяцією я не готовий погодитись.
Не можу, оскільки, щиро кажучи, я й Макдональдз бачу тоталітарною структурою, проте не відчуваю з його боку жодної загрози існуванню громадян ані на поточний момент, ані як тенденції.
Не можу, оскільки (облишимо вже общєпіт) держава має право (та, зрештою, й обов´язок) карних дій. Ці дії могуть застосовуватися вірно чи помилково, виявитися недостатніми чи занадтими, але від системи покарання до системи знищення — відстань як від полюса до полюса: не завжди далека, але кожного разу достатня для перетворення на власну протилежність.

І справа, на мою думку, не в тому, з яких міркувань суб´єктивно виходять політики (хай собі — з найцинічнійших), а в тому, який моральний клімат об´єктивно є наслідком їхніх дій.

А як вже дивитися на цифри, то вважаю не вельми коректним порівнювати кількість покараних за певні провини (нехай навіть занадто суворо) та репресованих (тим більше — саме страчених) без реальної провини. Так само, як ми не можемо класти на одні й ті самі терези втрати окупаційних військ та кількість загиблого цивільного населення захоплених територій.

Далі, ви висловлюєтесь в тому сенсі, що в будь-якій статистиці більше об´єктивності, ніж у враженнях людини, і головне тут не в методології.
Та я вказував на те, що в наведених джерелах в очі лізе методологія пересмикування. Статистика (більш чи менш точна, але ж статистика) 1926 р. порівнюється з пропагандистськими цифрами 30-х (які саме зі статистикою тих років розбігаються десь на півтори десятки мільйонів (http://demoscope.ru/weekly/2007/0313/tema07.php)). Це вже нагадує «лікаря», що дані позаминулорічної кардіограми хворого порівнює із цьогорічним ствердженням його невістки...

...Суспільства, на жаль, часто опиняються біля небезпечної межі і навіть ступають на неї. Але той, хто ледве не перетнув межі, — все ж таки її не перетнув.

І як тут не погодитись, що ми — «унікальний народ»?!

[higher-caps.livejournal.com]

терпеливий

[olena-nekora.livejournal.com]

Може.
А може байдужий. А може дезорієнтований. А може просто в депресії і не до того.
У всякому разі, щось з нами не гаразд.

[handehoch.livejournal.com]

Тільки зараз подивився. Дякую.
Може, зробиш ще й російськомовний варіант?

[olena-nekora.livejournal.com]

А навіщо це росіянам? Я, власне, хотіла про місцеву проблему, в тому сенсі, що байдужість на певній стадії переходить в блюзнірство. А зовсім не збиралась зайвий раз полаяти радянську владу, як дехто подумав (пішов вже лівий відфрендьож:) спасибі, хоч не понаписували в каментах: Смерть буржуям!:)
І большевизм у мене викликає ідеосінкрезію не по формі, а по суті, як би його не називали: "справедливість є - за неї варто боротися" чи "маєш право жити краще", чи ще якось.
Хоча, якщо маєш час і натхнення допомогти з перекладом, я не проти. Просто не відчуваю потреби настільки, щоб витрачати на це останні:) сили, які можуть знадобитись для написання нового поста.

[handehoch.livejournal.com]

1. По-перше, себто, по-друге, багато хто з росіян в Жовтневому виступає з комедіями — може, якось і до них долине. А по-перше — і в нас тут, ніде правди діти, багато хто полінується читати об´ємний текст українською.
2. Знайду півгодинки, теж мені біном Ньютона

[handehoch.livejournal.com]

3.Зайвий раз поладити р.в. не завадить, бо нехай молодь хоча б якось буде в курсі

[impudent-squaw.livejournal.com]

как это страшно
но не бессмысленно, наверное, пока Вы об этом пишете
если не писать, то все забудут и будет просто кинотеатр
и все(((

[olena-nekora.livejournal.com]

Знаєте, для мене в цій ситуації найстрашніше, як не дивно, не те, що там відбувалось, хоча, якщо ви попередні каменти читали, то розумієте, що це мене й особисто торкається.
Для мене найстрашніше чи найогидливіше - оці "Ну и что? Зато Жванецкий"

[(Anonymous)]

Прочитав. Згоден.
Молодець. Rabbit.