Українська преса в Києві сто років тому

[olena_nekora]

Написано для спільноти nash_kyiv "Київ по-українськи"

Завела собі трохи дивакувату звичку порівнювати початок цього століття з минулим. От і, гуляючи Києвом в пошуках української преси, зацікавилася: а що ж читали українською кияни, скажімо з 1905 по 1917 рр.? Я вибрала цей період якось спонтанно, щоб не обмежуватись лише 1908 роком, бо один рік може бути не дуже показовим. Але втрапила дуже влучно.
Cаме рік 1905-й можна назвати роком народження української преси і початку звільнення українського слова. До цього часу на Наддніпрянщині, тобто підросійський Україні, діяв закон 1876 року, за яким українська періодика й література підлягали суворій забороні.
Російська революція 1905 року сприяла активізації українського руху. Як згадує Дмитро Дорошенко: восени 1905-го «в Києві українське життя вже кипіло як у котлі.» «...все більше розростався український рух. Усі з дня на день сподівались, що ось-ось упадуть обмеження й заборони, які тяжіли над українським словом, і готовилися до організації української преси. Цензурні заборони зовсім ослабли. Сергій Єфремов видрукував у російській газеті «Кіевскіе отклики» (відгуки) статтю українською мовою «Чи буде суд, чи буде кара?» Це була перша українська стаття в щоденному часопису. Грінченко доручив мені перекласти з французської мови промову Жореса «Рідний край і робітники» для майбутнього українського місячника». (ДорошенкоД. Мої спомини про давнє минуле (1901 — 1914 роки) — К. 2007 — С. 101)
Після царського маніфесту 17 жовтня 1905 року стало можливим як заснування місцевих видань так і завезення західно-українських. Але протиборство між урядом і революціонерами тривало. Це безумовно не могло не відбитися як на становленні української преси, так і на організації політичного і культурного життя українців взагалі. Для приборкання революційниго руху, по всій імперії встановлювався або військовий стан, або стан «надзвичайної охорони» з військовою цензурою, віськовими судами й необмеженим повновладдям адміністрації. Перші видання часто закривалися через кілька місяців після заснування. Наприклад, перша щоденна газета «Громадське слово», заснована  Євгеном Чекаленком («при матеріальній співучасті» Василя Симеренка та Володимира Леонтовича) не вийшла взагалі, хоча на неї був отриманий дозвіл, найнято приміщення для редакції (на вул. Михайлівській, 10), сформований склад співробітників, до якого ввійшли найкращі літературні сили: Єфремов, Леся Українка, Гринченко, Винниченко й інші. Але напередодні виходу газети її видання було заборонене адміністрацією, а кількох майбутніх співробітників, зокрема Сергія Єфремова, заарештовано.
Та видавці передбачили подібній розвиток подій. Хоча склад працівників потрібно було формувати знову, з дозволом проблеми вирішувати не довелось, бо вони мали «про запас» дозвіл на другу газету під назвою «Громадська думка». З приводу цих редакційних  пригод у першому числі було вміщено фейлетон Володимира Самійленка під назвою: «Як я від слова перейшов до думки».
Однак, маємо зазначити, що першим українським виданням, яке змогли прочитати кияни, була не «Громадська думка», а «Хлібороб» — перший часопис українською мовою у підросійській Україні, що видавався в Лубнах Миколою Шеметом на кошти місцевої громади і без дозволу влади. Проіснувавши з 25 листопада до початку грудня 1905 року, «Хлібороб» припинив своє існування на пятому числі за розпорядженням уряду.
В Київі ж ця газета з´явилась, коли «Громадське слово» ще готувалось до виходу, і відразу ж зробила сенсацію. «Хлопчаки-продавці вигукували на вулицях: «Малоросійська соціал-демократическая газета!» Публіка розкуповувала геть-чисто весь наклад. Мені казали, що розходилося 8 000 в самому лишень Києві. «Соціал-демократичною» газетою «Хлібороб» не був, видавано його в самостійницькому дусі, але все соціал-демократичне було в тих часах модне, і тому його публіка розхоплювала». (Там само — С. 107)
Фактично відразу по народженні українська преса, попри утиски та обмеження, стає центром культурного і політичного життя. Гуртування довкола певних видань створює прообраз і творчих спілок, і політичних клубів. Імена видавців, редакторів та авторів того часу це — зібрання найвидатніших письменників, діячів політики та культури, що ввійшли як в історію української думки і слова, так і в історію створення Української Держави. Освітлення національних, соціальних та політичних проблем українства, подій культурного і мистецького життя, театральні і літературні рецензії, а також ідеологічні дискусії між різними виданнями та їх окремими співробітниками, що інколи переходили в справжні баталії — все це створювало підґрунтя, закладало підмурівок національної свідомості, самосвідомості колективного Я.
Зрозуміло, що як український рух взагалі, так і українська преса зокрема, існували за принципом самофінансування. Тому, безумовно, розповідаючи про видавничу справу, неможливо не згадати про тих, чия любов до України сягала не тільки «глибини душі», а й «глибини кишені», а саме про видавців-меценатів.
І якщо ми вже повели мову про Київ, то безумовно маємо, хоч коротенько зупинитись на особі Євгена Харлампієвича Чикаленка.

Євген Чикаленко (1861-19129), поміщик-землевласник, визначний громадський діяч, публіцист, меценат, видавець, агроном, автор книжок з сільсько-господарської тематики. Ще під час навчання в Харківському університеті брав участь у студентській Громаді та драгоманівському радикальному гуртку. Активний член Старої Громади (з 1900), Загальної Безпартійної Демократичної Організації, Української Демократичної Партії (з 1904), Української Демократично-Радикальної Партії (з 1905), один з ініціаторів заснування та голова ТУПу (Товариство Українських Поступовців — нелегальна міжпартійна громадсько-політична організація, що об´єднувала українців, які стояли на платформі автономії України та конституційно-демократичного ладу). Фундатор фонду ім. Мордовця для допомоги українським письменникам та «Академічного Дому» у Львові. Фінансував видання «Русско-украинского словаря» Уманця-Комарова, журнал «Киевская Старина».
Як ми вже зазначили, Євген Харлампієвич був ініціатором заснування та видавцем «Громадського слова», що на початку 1906 р.перетворилось на першу щоденну громадсько-політичну україномовну газету «Громадська думка». Це видання було так само закрите 1 серпня 1906 р. за розпорядженням російського уряду. Закриття газети знову супроводжувалось арештами співробітників. Випущений з тюрми незадовго перед тим, Єфремов знову був ув´язнений.
Але 15 вересня того ж року щоденна газета відроджується під назвою «Рада». Редакція «Ради» знаходилась на вул. Великій Підвальній (нині Ярославів вал), 6. Це видання протрималось до 20 липня 1914 р., коли з початком війни російський уряд знов повів боротьбу з українським словом. (Під час революції та визвольних змагань, з березня 1917-го до січня 1919-го, видавалась щоденна газета під назвою «Нова рада», яка певною мірою була продовженням «Ради». «Нова рада» була засновна Товариством для підмоги літературі, науці і штуці, згодом перетворилась на офіційний орган УПСФ. Редактори — А. Ніковський і С. Єфремов).
«Рада» посідала дуже важливе місце не тільки серед україномовних видань, а й в українському русі взагалі. Як правило, ідеологічне спрямування цієї газети визначають, як буржуазно-ліберальне або ТУПівське. Останнє твердження здається мені більш вірним, незважаючи на те, що ТУП було засновано на півтора року пізніше «Ради». Видавці, зокрема Є. Чикаленко (матеріально видання підтримували також В.Симиренко, Л.Жебуньов, П. Стебницький, В. Леонтович, якійсь час М. Грушевський) прагнули щоб єдина щоденна газета була органом, що об´єднує всі українські сили незалежно від партійної приналежності.
Редакторами «Ради» в різний час були Ф. Матушевський, М. Павловський, А. Ніковський. Серед співробітників та авторів газети Борис та Марія Гринченки, М. Грушевський, І. Франко, С. Єфремов, Д. Дорошенко, С. Васильченко, Л. Пахаревський, Л. Старицька-Черняхівська, П. Стебницький, О. Олесь, М. Коцюбинський, В. Винниченко, М. Вороний, П. Тичина.
Одночасно з «Громадським словом» Є.Чекаленком (так само за сприяння В.Симеренка та В.Леонтовича) був заснований щомісячний литературно-художній журнал «Нова громада», що виходив протягом 1906 року (всього вийшло 12 номерів). В ньому друкувалися твори М. Коцюбинського , Лесі Українки, М. Кропивницького, А. Тесленка, Л. Яновської, а також переклади А. Франса, П. Беранже, В. Гюго, М.Метерлінка, літературознавчі статті тощо.
У 1907 р. щомісячний історико-етнографічний журнал «Киевская старина», що виходив у Києві з 1882 російською мовою і був єдиним органом українознавства, перейшов на українську мову і змінив назву на «Україну». Редактором журналу залишився Володимир Науменко. Редакція «України» знаходилась на верхньому поверсі Троїцького народного дому (нині театр Оперети), поруч з приміщенням київської «Просвіти». Внизу були розташовані театральна зала, де з весни 1907 р. грала театральна трупа М. Садовського, та лекційна аудиторія.
Ось як згадує свої перші відвідини редакції Д. Дорошенко: «Щовівторка відбувалися сходини редакційної колегії, і ось на такі сходини попав і я. Простора кімната була уставлена великими шафами, в яких містилася бібліотека, що, як я довідався, належала ще до редакції «Основи» 1860-х років. У нижніх частинах тих шаф зберігався архів «України» — справжня скарбниця, яка далеко ще не була використана. На засідання редакційної колегії прийшли самі старші люди Орест Лесицький, Яків Шульгин, Єлисей Трегубов, Євген Кивлицький, усі — вчителі київських гімназій. Старий сторож редакції, дуже інтелігентного вигляду, — всі звали його Варфоломій Степанович — вніс самовар, поставив хліб, перекуску і пляшку червоного вина. Спочатку сіли вечеряти». Буваючи й далі на сходинах редакційної колегії, я спостеріг, що вони відбувалися по певному ритуалу: незмінно подавалася на стіл одна й та сама перекуска, чай і вино. Спочатку старі вечеряли, розмовляли про події з життя шкільної округи, критикуючи окружне начальство, а потім приступали до редакційних справ». (Там само — С. 123)
«Україна» проіснувала лише рік, її наступником стали «Записки УНТ». Також під назвою «Україна» у 1914 році виходив тримісячний історико-етнографічний і белетристичний журнал під редакцією М. Грушевського. (Відновлений у 1917 —1918 рр.)
На початку 1907 року до Києва перебрався часопис «Рідний край», заснований в Полтаві. На цей час редактором і видавцем журналу стала Олена Пчілка (Ольга Петрівна Косач, уродж. Драгоманова, мати Лесі Українки). Також вона писала для журналу спогади й нариси про відомих сучасників, рецензії на українські книжки, вистави, концерти та статті на суспільно-політичні теми. Редакція «Рідного краю» знаходилась за адресою вул. Маріїнсько-Благовіщенська, 101 (нині вул. Саксаганського, 97). В журналі друкувалися твори П. Мирного, Лесі Українки, І. Нечуя-Левицького, Л. Яновської, Д. Яворницького, О. Олеся. В «Рідному краї» як поет дебютував П. Тичина. В Києві журнал видавався до 1912 (1914?) року, потім редакція перебралася до Гадяча.
Як додаток до «Рідного краю» виходив перший і єдиний український дитячий журнал на підросійській Україні — «Молода Україна». Всього вийшло 64 номери. Редактор і видавець — Олена Пчілка.
Так само в 1907 році до Києва було перенесено редакцію щомісячного журналу «Літературно-Науковий Вісник», що з 1898 року видавався у Львові за ініціативою М. Грушевського. Але навіть у львівський період в ньому друкувались автори з Наддніпрянщини. Редакція журналу ставила собі за мету створення осередку «спільної духовної праці для галичан, буковинців, українців, щоби бодай на тім полі, де не можуть розділити нас ніякі кордони, ми всі, по сей і по той бік Збруча, чули себе однією сім´єю». В журналі друкувалися матеріали на літературно-мистецькі, наукові та суспільно-політичні теми С. Єфремова, М. Грушевського, І. Франка, О. Кобилянської, В. Стефаника, Л. Мартовича, початківців Ф. Капельгородського та М. Рильского. В Києві «ЛНВ» виходив до 1914 року. (Був відновлений у 1917 — 1919 рр.)
11 травня 1907 року у Києві почав виходити тижневик «Слово» — неофіційний орган Української соціал-демократичної робітничої партії, який проіснував до 1909 року. Газета фінансувалась з добровільних пожертв партійців, редакція і співробітники за свою працю платні не отримували. Попри своє виразне ідеологічне спрямування, газета була досить цікава і помітна серед українських видань. Крім статей на суспільно-політичну тематику друкувались також огляди культурних подій, театральні рецензії і т.д. Серед авторів перекладач Маркса українською мовою — Микола Порш, економіст Валентин Садовський, ідеолог інтеґрального націоналізму (на той час член УСДРП) — Дмитро Донцов, а також А. Жук, Г. Коваленко, А. Ільченко, Дніпрова Чайка, Г. Чупринка, П. Тенянко. Редакція тижневика знаходилась за адресою вул. Велика Володимирська (нині Володимирська), 76.
Ще один есдеківський орган — літературно-науково-артистичний журнал «Дзвін», місячник літератури, науки й громадського життя виходив у Києві 1913—1914 рр. Видавець — Л. Юркевич, автори і співробітники Л. Юркевич, В. Левинський, Д. Антонович, В. Садовський, Д. Донцов, В. Винниченко.
З березня 1909 до вересня 1914 р. під редакцією П. Богацького і М. Шаповала виходив критичнй і громадсько-публіцистичний місячник «Українська хата», що критиквав українців за поміркований лібералізм та виражав настрої радикально налаштованої частини українського руху.
Маємо також відзначити кілька видань розрахованих на селянську аудиторію.
«Село» — українська народна ілюстрована газета для селян і робітників виходила в Києві у 1909 — 1911 рр. Серед співробітників були: М. Гехтер, В. Дорошенко, Ю. Тищенко (Сірий), П. Стебницький, М. Шаповал, В. Королів. Офіційні редактори ) Г. Ямпольська та І. Малич, але вирішальну роль у формуванні редакційної політики відігравав М. Грушевський.
У 1911 —1912 рр. продовженням «Села» став «Засів» — ілюстрований популярний тижневик.
«Рілля» — сільсько-господарський популярний двотижневик під редакцією А. Терниченка, виходив у Києві в 1911 — 1914 рр. відновлений у 1917 — 1918 рр.
У 1911 р. до Києва була перенесена двотижнева (починалась як тижневик) газета «Світова зірниця», що з 1906 р. видавалась в Могилеві-Подільському. Київське видання протрималось до 1913 року. Перевага надавалась сільсько-господарським та кооперативним темам, також містився матеріал інформаційного характеру. Дуже різкій критиці піддавало «Світову зірницю» есдеківське «Слово». Наприклад у статті про українське життя в 1907 р. присутня така оцінка: «Світова зірниця» — це будяк, шкідливий, і доволі таки шкідливий, на молодому полі української преси. „Паном тхне"! — ось загальне враження, яке одержуєш од кожного числа цієї газети, яку доволі вірно і не без розумної злости хтось назвав „Світовою Дурницею". Газета ця редаґується в „благородно-реакційному тоні". Відповіді, хоч якоїсь, на селянські потреби, на наболілі нужди трудящих мас в ній ви не знайдете, зате мало чи не половину місця в газеті присвячено марудним переказам з історії (в дусі Іловайського), лікарським та ветеринарним порадам та всякій літературній січці з віршів та оповіданнів. Єдине, що можна сказати доброго про „Світову Зірницю", це те, що пишеться вона популярною мовою, але з цього можна тільки сумувати. Краще було б, коли б ця газета — далека від селян по своєму напрямку — була далекою од них і по мові, бо зрозумілість, народність мови тут тільки шкодить, бо прищеплює народові оті ненародні думки, які звили собі міцне кубло в панських головах редакції „Світової Зірниці».
Також робилися спроби створення професійних видань.
У 1910 — 1914 рр. в Києві виходив, заснований Г. П. Шерстюком, щомісячний український журнал для сім´ї і школи «Світло». В журналі друкувалися статті з теорії виховання і народної освіти, освітлювалась діяльність освітніх, педагогічних і наукових товариств. Офіційні редактори-видавці — М. Старицька, Л. Шерстюк, фактичний редактор до 1911 р. — Г. Шерстюк, засновник журналу та першого українського видавництва «Український вчитель» (Полтава, березень 1907 р.). Співробітники — О. Русов, С. Русова, С. Сірополко, С. Шелухин, С. Бердяєв, С. Васильченко, С. Єфремов, З. Мірна та ін. Редакція знаходилась на вул Вел. Володимирській (Володимирській), 93, вул. Безаківській (Комінтерна), 8, Паньківській, 8.
Заснований в 1906 році в Петербурзі спеціалізований ілюстрований журнал «Українське бджільництво» у 1907 переїхав до Києва, де й виходив до 1910 року. Редакція (у 1910) знаходилась на вул. Тургенівській, 9.
Якщо вже заговорили про бджіл, згадаємо ще одну комаху, що не надовго  (з січня по липень 1906 р.) залітала до київських читачів, — український сатирично-юмористичний тижневик «Шершень». Всього вийшло 26 номерів (три здвоєних). Друкувались у ньому твори І. Франка, Лесі Українки, В. Самійленка, О. Маковея, І. Нечуя-Левицького, сатиричні малюнки Ф. Красицького, І. Бурячка, А. Сластіона, В. Різниченка.
Незадовго до початку війни і відповідної заборони на українські видання в Києві з´явилися популярна ілюстрована щотижнева газета «Маяк» (1912 — 1914) та ілюстрований літературно-мистецький журнал «Сяйво» (1913 — 1914 рр). «Маяк» публікував художні твори, міжнародні огляди, статті з селянських та національних питань. Окремі числа були присвячені пам´яті Т. Шевченка, М. Коцюбинського, Лесі Українки. Редакція знаходилась на вул. Тургенівській, 9. Матеріали «Сяйва» були присвячені питанням мистецтва, архитектури, освітлювалась діяльність українських діячів культури та містецтва. Також публікувалися статті про російських художників, що в своїх творах зображували Україну. Адреса редакції — вул. Бульварно-Кудрявська (нині Воровського), 31.

Як бачимо лише небагатьом українським виданням вдавалось протриматись довгий час. Невеликими були й наклади. Після успішного розпродажу «Хлібороба» в 1905 році комісіонери запевняли видавців «Громадського слова», що здатні продати щонайменше 60 000 примірників їхньої газети, чим дуже підбадьорили Чикаленка і компаньонів. Вже велися перемовини з типографіями про друк великого (за тодішніми мірками) накладу. Але після заборони видання і арештів співробітників, новий проект — «Громадська думка» міг розраховувати не більше ніж на 10 000, які постійно зменшувались. Число передплатників «Ради» протягом всього її існування коливалось в межах 15000—2000, відповідно не тільки не приносячи видавцям прибутку, а й постійно вимагаючи додатацій, що становили близько 20 тисяч карбованцев. Не одна десятина землі була продана, не один раз маєтки були закладені заради підтримання цього вогника національного духу. Але Чикаленко був переконаний: «смерть газети від анемії — це друге Берестечко, величений удар нашому національному рухові».
Гоніння адміністрації розповсюджувались не лише на видавців та співробітників українських видань але й на читачів, особливо це стосувалось сільської місцевості. Ось що з цього приводу писав у своєму Щоденнику Євген Чикаленко: «народжуються тепер і між сільським народом елементи свідомі національно, що читають українські книжки, газети, але їх мало, бо політична атмосфера не сприяє розвиткові цих елементів. ...вони бояться виписувати газету, бо в очах адміністрації це «крамола», з якою треба боротись. ...Учитель, священик, дяк, фершал, писар та інші бояться її виписувати, щоб не втратити посади. Треба бути вже дуже зацікавленим українським рухом, треба бути ідейною людиною, щоб тепер виписувати газету, будучи людиною залежною від начальства. Само собою, що такі ідейні люди між сільською інтелігенцією знаходяться і виписують українську газету, коли можна на своє ім´я, а то на ім´я якоїсь незалежної людини. Але газета не може держатись на самих передплатниках-героях, бо взагалі героїв скрізь мало, мало їх і у нас по селах». (Чикаленко Є. Щоденник — К. 2004 — Т. І. —С. 47)
В містах же і, зокрема в Києві, атмосфера була вільніша. Позбутися посади внаслідок читання чи передплачування української преси можна було лише, втрапивши в око представникам «Союза русского народа». Без наполегливого цькування чорносотенців начальство, як правило, крізь пальці дивилось на «хохломанские чудачества» своїх підлеглих. Але міста були значною мірою русіфіковані і молодій українській пресі, що лише спиналась на ноги під адміністративними ударами доводилось вступати в конкурентну боротьбу з більш розвиненою пресою російською. Одними з найважливіших проблем, крім проблеми фінансування, стали нестача кваліфікованих кадрів та проблема мови. Як згадував Д. Дорошенко: «Питання мови відогравало дуже велику роль. Молода українська преса не мала властиво фахових робітників, не була вироблена й газетна мова, а тим часом читач ставив щодо мови дуже великі вимоги. Здається, в цілому світі не було таких вибагливих читачів, як українці! Школи української ані підручників не існувало, люди вчилися літературної мови з книжок і дуже вередували, вимагаючи, щоб газета писала «мовою Шевченка». Не можна було взяти просто мову українських газет у Галичині та Буковині: і там мова була ще мало вироблена й повна полонізмів та взагалі чужих слів, для звичайного читача з якоїсь Полтавщини зовсім незрозумілих. Отже, доводилося просто виробляти, творити — дуже обережно — нову газетну мову, на ґрунті мови народної й літературної. Завдання було дуже тяжке і відповідальне». «Взагалі редакція «Ради» служила свого роду школою мови, яку перейшло чимало людей, які пізніше визначилися на літературному полі». (ДорошенкоД. Мої спомини про давнє минуле (1901 — 1914 роки) — К. 2007 — С. 116—117)
Та попри всі труднощі та небезпеки самовідданою працею тих, хто вкладав в справу розвитку українського слова свої гроші, сили і час, розвитку національної свідомості було надано потужного імпульсу.
У передмові до І-го тому свого Щоденника, що охоплює події 1907—1917 рр. Чикаленко написав:
«Записане мною за той час тепер видається мені дрібним у порівнянні з тим, що я записав після 1917 року, але з того дрібного зернятка виросло велике дерево Української Державности.
Ота дрібна праця для відродження української нації нагадує легенду про будування Києво-Печерської дзвіниці: що збудують майстри за день, те вночі впірне в землю; і так осідало їхнє мурування скілька років. Аж коли скінчили будувати дзвіницю по плану і поставили хреста, то за одну ніч вся вона раптом вийшла з землі.
Отак було і з українським національним рухом: і діди наші, й батьки, і ми працювали по мірі наших сил, але наслідків тої праці не видно було, вона впірнала в глибину народних мас. Аж за революції 1917 року ота праця скількох поколінь раптом виявилася на світ, як Києво-Печерська дзвіниця з надр землі». (Чикаленко Є. Щоденник — К. 2004 — Т. І. —С. 5)