![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
olena_nekoraЯ прокинулась серед ночі у поїзді «Київ-Львів». Оскільки годинників не ношу, полізла до кишені за мобілкою. «01:32». Вітаю себе. Позначку «37» взято. Почався мій 38-й рік. Я знову заплющила очі...
«Тридцять восьма весна почалась в Бандерштадті.
На весну тридцять восьмого зовсім не схожа вона...»
Спливло десь з глибини мозку. Чи, може, то колеса настукали.
***
«Він спустився темними сходами легко і впевненно. Ці двоє хапалися за поруччя і, часто перечіпаючись, голосно матюкались. Він не бачив сходинок, та тіло безпомилково рухалось знайомим маршрутом. Він йшов спокійно, нехапливо, і ці двоє не підгоняли його.
На вулиці він озирнувся, наче хотів побачити свої вікна. Але вікна виходили у двір. Самого дому він теж не побачив. Слабкий зір, близький до повної сліпоти, перетворив будинок та вулицю на суцільне темне марево. І тільки прямо під ногами, в злегка примороженій весняній калюжі, він побачив відбиток місяця – безформну світлу пляму.
Сильні руки згребли його і штовхнули у черево машини. Хлопнули дверцята. І «чорний ворон» помчав нічними вулицями, виплескуючи місячні плями з темних затишних калюж».
Це сталося в ніч з 8 на 9 березня 1938 року. Прийшовши в цей світ 33 роки потому, в квітні 71-го, я начебто й не могла нічого пам’ятати про ту березневу ніч, коли в мій генетичний код було внесено примітку «СВН»*. Але я пам’ятатиму, не знаючи нічого про цю свою пам’ять.
Той, за ким захлопнулися дверцята «воронка», був першим корінним киянином і останнім, хто говорив українською в моїй родині. Він не був націоналістом і взагалі мало розумівся на політиці. Єдиною його боротьбою була боротьба з хворобами за право як найдовше лишатися опорою для дружини і доньок (одній тоді було п’ять місяців, другій майже два рочки).
Коли у супроводі «тих двох» він вийшов зі своєї кімнати у комуналці, де залишилась трійця найдорожчих людей, його місце зайняв тваринний страх. Страх, що пилом осів на розкидані під час обшуку речі, що всотався у мозок і кров. Страх, який змушував боятися навіть власних спогадів про нього і кричати: «Ура! Да здравствуєт!» пекельній машині, що змолола на порох його життя.
Я народжуся з пам’яттю про ту березневу ніч, з позначкою «СВН» і зі страхом, який змушує забути про те, що є речі, дорожчі за життя.
***
Я не знатиму нічого про цю свою пам’ять. Але прийде час, і вона заговорить до мене, руйнуючи кокон моєї комсомольської затятості, зносячи бетонний мур довколишнього «єдино вірного» однодумства. Заговорить «Гулагом» Солженицина, «Покаянням» Абуладзе і Шаламовськими оповіданнями. А потім, виплеснувшись з мене, ляже на стіл комсорга НДІ, де працювала після школи, заявою: «прошу исключить меня из рядов ВЛКСМ...»
Це буде в 89-му, в розпал перебудови, в конвульсіях Радянського Союзу. В Москві окремі відчайдухи вже публічно палили свої партквитки.
Але, повернувшись після багатогодинних «бесід» з парторгом, начальником відділу кадрів та Генеральним директором до себе в КБ, я побачу її – ту весняну ніч 38-го.
Ні, не в очах, бо очі вони ховатимуть, у схилених головах моїх колег, коли вони, намагаючись не дивитись на мене, даватимуть поради від «конєчно, ето твойо дєло, но, с другой сторони, когда будут прємію дєліть, руководство вполнє может вспомніть, что бил нєпріятний інцидєнт в етом отдєлє» до «в КГБ знают даже какого цвєта у тєбя туфлі, а уж такой епізод закроєт тєбє дорогу і в ВУЗ, і на нормальную работу. Да ти даже в магазін уборщіцей устроішься – будєшь пєрвий кандідат, на кого растрату повєсіть». У вдавано бадьорих голосах і скутих неприродніх жестах «старших товарішів» і «наставників» проступить той самий тваринний страх.
Ввечірі я довго гулятиму містом але так і не зважусь переступити поріг батьківського дому. Відчуття, що несу в собі ту березневу ніч і тільки-но ввійду - мама та бабуся згадають все, що так глибоко поховано в їхній пам’яті, не дозволить мені повернутись.
***
Збираючись в першу ніч на Майдан в листопаді 2004-го, я раптом відчую непереборний страх, що змушує душу зіщулитись, паралізує мозок і судомить м’язи. Вже в іншому житті, коли, здавалося б, від радянського минулого залишились лиш затерті спогади, весна 38-ого знову нагадає мені, що я із неї родом.
Але там, на Майдані, будуть ті, хто родом із інших весен, хто прийшов перемагати, а не гинути. Ті, з кого (я хочу в це вірити) вже ніякі страхи не витравлять усвідомлення простої істини: «Честь і Свобода дорожчі за життя».
***
Я входжу у Львові в свою 38-му весну. Та, власне, чому «в свою»? Це – просто весна 2008 року.
Небо щільно вкрито світло-сірою ватою хмар і, мабуть, саме це робить ранкове освітлення казковим. Ще зовсім рано. Вперше бачу проспект Свободи таким пустинним. Дерева поблискують крапельками нічного дощу.
Я думаю про тих, чиє життя визначатиме ця весна. У них будуть свої битви і свої випробування, але хочеться вірити, що їм вже не знадобиться бути героями просто для того, щоб залишатись людьми.
Сірі хмари стають золотистими. Крізь них пробивається сонце.
6-8 квітня 2008 р.
Львів-Київ
*СВН – сім’я ворога народу
![[identity profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/openid.png){kind=small}
(no subject)
8/4/08 21:03 (UTC)(+)
(no subject)
8/4/08 21:42 (UTC)Пройняло, як ти боялася зізнатися мамі і бабусі, що вийшла з комсомолу - не тому, що сваритимуть, а тому що злякаються - в них-то цього страху ще більше, ніж у тебе було.
У моїй родині не було ні катів, ні жертв режиму, Бог милував. Я молодша за тебе на 8-9 років, соціалізм у мене в крові, не витравлюється, а от генетичного страху вже майже немає. І коли я виходила на Майдан у 2004-му, я не те, щоб не боялась, я просто нічого не розуміла. За півроку до того я різко змінила своє життя, і мені здавалося, що безперервні помаранчеві мітинги - це просто звичайна частина цього нового, у чому я тепер живу. От все одно як перебрався ти до Америки - а там на вулицях багато негрів. Нормально. Америка ж. І коли о 6-й ранку 22 листопада на ще порожньому Майдані ми зустріли приятеля, який пройшов дві війни, і він запропонував нам усім сфотографуватися на згадку, бо "невідомо хто з нас де завтра опиниться" - от тоді на мене й накатило. Відчула, що буде ЩОСЬ. Якась стихія, що може і потрощити, і по стінці розмазати. Єдина емоція була - не пропустити! На очах відбувається історія. І я не йшла з тих наметів, навіть не спала у перші дві-три доби - скільки вистачало сил. Пам’ятаю - відрубаюся у наметі з думкою: чи встигну вискочити і дістати фотоапарата, якщо почнеться штурм :) Що була реальна небезпека, довелося подумати, коли все вже давно закінчилося.
Вірш у мене намічався - на жаль, не змогла дописати, хоча 10 років мучилася з перервами - про талановитого письменника, який писав роман про 37-й рік і, хоча ставився до роботи дуже сумлінно, лопатив гори літератури, спілкувався зі свідками - все ж лишався собою невдоволений, мовляв, все картонно, фальшиво і т.д. І от якось він працював до пізньої ночі, ліг спати, в під’їзді грюкнули двері - і він прокинувся у холодному поті, бо подумав, що то за ним. І тоді зрозумів, що твір вийде.
От написала це, чорт забирай, - і бачу, що треба ще раз спробувати :)
(no subject)
10/4/08 18:28 (UTC)Скажу головне - я тобі дуже вдячна. Для мене найцінніше, що цей текст розпочав діалог такого рівня. Не знаю, чи зважиться хтось підтримати його надалі, але твій коментар продовжив життя самого тексту.
(no subject)
10/4/08 19:40 (UTC)(no subject)
12/4/08 20:52 (UTC)(no subject)
13/4/08 19:44 (UTC)(no subject)
18/4/08 23:03 (UTC)Хоча, з іншого боку, варто одразу постити якісні тексти - тоді і френдів більше, і склад їх якісніший :)
(no subject)
15/1/09 19:46 (UTC)є кілька рівнів: ви, родина, опис арешту і почуття тоді переплітаються з почуттями зараз.
Мені здається, що речення передостаннє "Я думаю про тих..." непотрібне, якось вибивається з ритму. Достатньо опису ранка, і цим все буде сказано - не потрібно зайвих слів, які все розтлумачують читачеві.
Це моє бачення і побажання.
Друкуйте і друкуйтесь, бо є хист!
(no subject)
16/1/09 16:26 (UTC)(І за оцінку, і за пораду).
(no subject)
6/6/09 19:52 (UTC)Все вірно, все точно: страх.
Впізнаю в вашому оповіданні себе і свою родину..
Дякую.
(no subject)
9/6/09 17:50 (UTC)Моя бабуся, що втратила матір в 33-му, чоловіка в 38-му (сама мало не відправилась за ним), в Києві залишилась з малими дітьми в окупації (потім все життя раділа, що їй це минулося), так от моя бабуся з такою біографією до самої смерті славила радянську владу і скаржилась на мене моєму батькові, що я "про Леніна погано говорила" . Ну це вже, коли я почала погано говорити, а коли я перетворювалась на фанатичного "бійця революції":), мої рідні (бабуся в тому числі) це дуже прихильно сприймали і робили все, щоб я нічого про ту березневу ніч не дізналася.
Оце найбільш страшне. І саме цього я комунякам не можу вибачити - вивихнені душі.
Стокгольмський синдром по-радянські
9/6/09 18:33 (UTC)Re: Стокгольмський синдром по-радянські
9/6/09 18:36 (UTC)Re: Стокгольмський синдром по-радянські
10/6/09 16:29 (UTC)Re: Стокгольмський синдром по-радянські
10/6/09 20:29 (UTC)Зараз все ок.