В. Левинський НАДДНІПРЯНСЬКА ПОЛІТИЧНА ЕМІҐРАЦІЯ У ЛЬВОВІ

[olena_nekora]

До дня народження (22.05) та дня смерті (25.05) Симона Петлюри

«С.Петлюра не належав до фанатиків партії. Поза партійними справами він мав широкі літературні інтереси, які наблизили його в першій мірі до пок[ійного] Ів. Франка.
Франко був тоді редактором ЛНВістника і в найбільшому розквіті свого літературного таланту. Не диво, що мав він на придніпрянську еміґрацію чималий вплив, особливо на С. Петлюру, з котрим часто сходився дискутував та заохочував писати до ЛНВ».


Після перенесення у 1904 р. видавничої діяльності Р.У.П. з Чернівців, де від початку 1902 р. Дмитро Антонович (Муха), один із основоположників партії редагував «Гасло», а від 1903 р. «Селянина», — до Львова, стала туди що раз більше напливати українська революційна еміґрація, здебільша члени Р.У.П.

Ще в 190 р. приїхали до Львова Евген і Катерина Голіцинські, а згодом В. Винниченко, дезертирувавши з війська. Вони утворили Закордонний Комітет Р.У.П.

В 1904-1905 рр., себто в роках найбільш інтензивної праці Р.У.П., у Львові перебували хвилево або постійно такі особи: Дм. Антонович, Евг. і К. Голіцинські, Вол. Винниченко, Михайло Ткаченко, Мих. Русов, Ол. Скоропис, Петро Канівець, Дм. Дорошенко, Вол. Дорошенко, С. Петлюра, Прокіп Понятенко, Маруся Виноградова, Мик. Сахаров, Вол. Федровський, Мик. Гмиря, Маріян Меленевський, (Басок), Василь і Віктор Мазуренки, Павло Крат, Вол. Степанківський, Мик. Порш, Андрій Гук, Боніфат Камінський та багато інших.

Були це звичайно молоді люди, повні запалу, патосу й посвяти для справи, якій служили. Здебільша були це мої ровесники. З осени 1903 р. жив я постійно у Львові, будучи студентом Львівського університету (зап. на філос. факультеті); був членом У.С.Д.Р.П. та брав активну участь в партійному рухові, а з початком 1905 був фактичним редактором орґану партії «Воля». З більшістю вище згаданих осіб довелося мені особисто зазнайомитись та піддержувати товариські зносини, з деякими навіть дуже близькі й сердешні.

Усі вони жили своїм окремим життям, бо не так легко могли вони привикнути до звичаїв галичан, і українські (галицькі) соціялісти була майже одинокою ґрупою людей, серед яких вони почували себе своїми. Нічого дивного в тому нема. Аджеж єднала нас спільність соціялістичного світогляду та спільна ненависть до смертельного ворога України, російського царату. Тимто помагали ми нашим «закордонним братам» усім, чим могли й чим було треба.

З 1904 почали виходити у Львові замість «Гасла» «Праця», більш теоретичний часопис і центральний орган Р.У.П., а далі «Селянин» для сільського пролєтаріяту, «Добра Новина» для міського робітництва. Крім того приступлено до видавництва ріжного роду брошур.

Керуюче ядро партійними справами у Львові в 1904 складалося з Е. і К. Голіцинських, О. Скорописа, М. Меленевського і М. Ткаченка. Репрезентували вони напрямок, який виявився пізніше в орґанізації так зв. «Спілки». Інші настрої були на самій Україні.

Цей напрямок був подекуди й причиною немилого конфлікту між Голіцинським і Мик. Ганкевичем на міжнародньому соціялістичному зїзді в 1904 р. в Амстердамі. Ганкевич поїхав туди як делєґат УСДП, а рівночасно як делєґат Р.У.П., котра в Інтернаціоналі не була ще визнана, одержавши від Закорд. Комітету Р.У.П. повновласть добиватися на зїзді самостійного місця й голосу для партії. Якеж було здивовання Ганкевича, коли на зїзд приїхав незабаром і Голіцинський, що порозумівшись з російськими с.-деками, задумав добиватися голосу через Рос.С.Д. Ганкевич моментально склав мандат від Р.У.П. та все з обуренням і кпинами згадував про цей немилий інцидент*). Взагалі серед еміґрантів панували настрої за об´єднанням з РСДРП. Інших поглядів тримався ЦК. РУП.

Непорозуміння між Зак. К. і Центральним К. партії мав усунути зїзд її, скликаний під кінець 1904 р. Він був досить чисельно обісланий. До Львова приїхали такі делєґати з України: М.Порш, Д.Антонович, В.Винниченко, А.Гук, С.Петлюра, П.Понятенко, Б. Камінський, М.Коренецький та інші.

Коли Меленевський і тов. неґували національно-політичний момент у робітничому рухові, то Порш, що репрезентував Центральний Комітет партії, ставив його на перший плян. Він висував принцип національної орґанізації пролєтаріяту в роб. рухові та гасло автономії України.

Збоку стояв Дм. Антонович, що трактував національне питання як «неіснуюче питання» (дивись його статтю під цим заголовком у «Праці»), отже занімав становище, яке по нинішній день є для мене просто незрозумілим.

В зїзді брав участь і Микола Ганкевич, який, розуміється, підпирав лінію Порша, хоча був за постулятом незалежної України.

Зїзд тривав довго. Дискутовано безконечно. Побідив Порш, якого піддержували головним чином С.Петлюра й П.Понятенко. Ґрупа Меленевського покинула зїзд. Він розбився.

Після виходу ґрупи Баска з партії, що незабаром зорґанізувалася в окрему партію — «Спілку», фактичний провід партії залишився в руках Порша й його найближчих співробітників — Петлюри, Понятенка, В. Степанківського, до яких приєднався й В.Винниченко.

Після зїзду Порш виїхав на Україну, а у Львові залишились його найближчі згадані вище співробітники, які творили тепер Закордонний Комітет партії у Львові й на плечах яких спочивав увесь тягар партійної праці. В цій праці довелося С.Петлюрі взяти найживішу, майже керуючу участь.

Вязали мене з ним найближчі товариські відносини. Він загалом стояв дуже близько до нашого (галицького с.-д.) руху, дуже ним цікавився, брав участь у наших нарадах, радів його успіхами.

С. Петлюра і тов. стояли своїми симпатіями цілком на боці боротьби за усамостійнення галицької УСДП, яку повели «молодші» її керманичі проти «старших» (Миколи Ганкевича і тов.), а унезалежнення від П.П.С.Д. Боротьбу цю розпочав я в 1905 р., будучи фактичним редактором «Волі», а перший бій довелося мені звести на зїзді партії в січні 1906 р. Як відомо, ця боротьба згодом покінчилась розколом партії.

«Той факт — пишу я деінде, що українська соціяльнодемократія в зазначеній добі її розвитку була тільки секцією польської соціяльдемократії, дуже прикро відчувався в рядах опозиційної течії в партії: Серед них зростало сильне почуття, що укр. соціяль-демократам не слід розкидатися, бо їхньої роботи ніхто за них не робитиме й не зробить. Не одного з молодих партійних робітників просто мучили думки, які з такою гіркою іронією й болючим докором висловлював Драгоманов: «Цеж просто комічно: 9/10 інтеліґенції, що живе з нашого народу, розходиться по московських та польських кругах, а нам кажуть: «В українців мало роботи. Це слабий рух».

«Серед цеї гнітючої атмосфери в лавах партії оздоровно впливала закордонна українська соціялістична преса й література, яку видавали в Галичині, а ще більше особисті зносини українських соціялістів з обох боків кордону»**).

Особисто я зрісся з українською еміґрацією, починаючи з 1905 р. То ж і не диво, що відчував на собі вплив цього середовища, між іншим і С.Петлюри***).

В нашому зїзді з початком 1906 р. узяв участь С. Петлюра, як делєґат від Р.У.П., та ввесь час ішов спільно з опозицією****).

Пригадую собі, як нині, Симона з часів 1905 р., цю незвичайно милу, товариську й шляхетну людину, людину бадьору й життєрадісну, дуже працьовиту, повну енерґії й запалу для справи, якій служила, людину дуже ніжної й чулої душі, що самою своєю появою в товаристві робила на його дуже миле вражіння. Симона загально любили. Ніколи не міг би сподіватися, що ця людина такої ніжної вдачі у великих днях української революції виавансує на начального вождя армії У.Н.Р., отже на становище, що його вдачі й освіті було, здавалося б, цілком чуже.

С.Петлюра не належав до фанатиків партії. Поза партійними справами він мав широкі літературні інтереси, які наблизили його в першій мірі до пок. Ів. Франка.

Франко був тоді редактором ЛНВістника і в найбільшому розквіті свого літературного таланту. Не диво, що мав він на придніпрянську еміґрацію чималий вплив, особливо на С. Петлюру, з котрим часто сходився дискутував та заохочував писати до ЛНВ.

Одну подробицю з наших взаїмних відносин хотілося б мені тут зафіксувати.

В 1905 р. (точнішої дати не пригадую собі) приїхав з України до Львова на короткий побут теж Микола Шемет із наміром розпочати тут видавництво УНП. Він випустив перше число «Самостійної України» і скоро виїхав на Україну.

З Шеметом я познайомився і жив із ним у близьких товариських відносинах.

Пригадую собі, як перед виходом «СУ» Петлюра дав перечитати мені передову з часопису в коректі, не кажучи, що це стаття з «СУ».

— Перечитайте, і скажете мені, як стаття подобалась Вам.
На другий день, зустрівши мене біля камениці Т-ва ім. Шевченка, спитав:
— Ну, що ж?.. перечитали статтю?
— Перечитав — відповів я. Стаття мені подобалась.
— Видко, що ще не розбираєтеся добре в наших наддніпрянських справах. Цеж стаття з 1 ч. «С.У.» — з іронічною усмішкою на устах якось зауважив Петлюра.

Суть наших розходжень у оцінці статті лежала в тому, що Петлюра був тоді автономістом, а я, як і кожний гал.-укр. с.д., був самостійником. Для Петлюри був Шемет політичним противником, для мене був він українським революціонером.

Одначе не довго довелося сидіти С. Петлюрі і тов. у Львові.

В 1905 р. вдарили в Росії перші громи революції, що знайшли широкий відгук і в Галичині, даючи почин до масового народнього руху й боротьби за загальне виборче право до австрійського парляменту.

Революція в Росії відкривала широкі перспективи і надії перед еміґрацією. Все заметушилось.

Помалу почали покидати Львів українські революціонери-еміґранти, виїжджаючи на Україну, щоб узяти безпосередню участь у боротьбі з царатом.

Одним із останніх був, здається, С. Петлюра. На початку 1906 р. безпосередньо по нашому зїзді (гал. с.д.) виїхав він зі Львова, залишаючи мені бібліотеку й архів партії для переховання й дальшого завідування.

Володимир Левинський


___________________________________________________________
*) Ця справа малася трошки інакше. Коли Бюро Конґресу відмовило жаданню М.Ганкевича в самостійному представництві для української соціяль-демократії (УСДРП і РУП), то він подав до Бюра заяву: «Позаяк я можу використати отриманий мною мандат тільки яко член австрійської, польської або російської делєґації, а не яко член самостійної української делєґації, я змушений відповідно дорученню моїх українських товаришів скласти мандат». По цім Е.Голіцинський на власну руку зголосився до РСДРП, щоб прийняли його до своєї делєґації, як відпоручника РУП, щоб цим способом узяти участь у Конґресі, подаючи до Бюра Конґресу таку заяву: «Залишаючи надалі за українською соціяль-демократією право домагатися власного представництва в Інтерн. Соц. Бюрі, я з[а]являю: Постанові бюра про неутворення української делєґації підчиняюсь і займаю місце серед делєґації російської соц.-дем. партії». — Ред.

**) Дивися мій «Нарис розвитку укр. робітничого руху В Галичині». Друге доповнене видання (Всеукр. Ак. Наук). Харків-Київ, 1930. С.51-2.

***) Може не зайвим буде на цьому місці сказати, що старші мої товариші, особливож Микола Ганкевич більше зрослися з польським соціялістичним середовищем. Львину частину своєї роботи віддавав він польській партії. Особисті відносини М.Ганкевича до польських соціялістів позначились, без найменшого сумніву, і на його становищі в укр. соц. рухові. Доказ цього найкращий, коли йому довелося в перших роках світової війни кинути польське середовище й жити у Відні виключно серед українців і працювати в С.В.У. (потроху). «Ганкевич цілком змінився» — оповідали мені. «Став наче іншою людиною». Про це більше можуть розказати ті люди, що їм довелося тоді з М.Г. ближче жити. І не дивно, коли М.Г. вернувся назад до Львова, себто до свого польського середовища, це знов відбилося на всьому його становищі до укр. соціялістичного руху.

****) Вираз своєї симпатії до опозиції партії дав С. Петлюра в статті, поміщеній у київській «Україні» (виходила замість «Київської Старини») п. з. «Українська партія соціяль-демократів», що вийшла теж окремою відбиткою (Київ, 1907)



(Левинський В. Наддніпрянська політична еміґрація у Львові // Симон Петлюра в молодості (збірка споминів) — Львів, 1936. — с. 78-85.)

Правопис оригіналу збрежено